ЛитМир - Электронная Библиотека

Прихильники якобінської партії, маси робітників і безробітних, згуртувались навколо незвичайного чоловіка, одного з тих, що раптом зринають угору при будь-якому перетворенні світу; це люди наскрізь чисті, з ідеалістичною вірою, і вони завжди спричиняють більше лиха своєю вірою і проливають більше крові своїм ідеалізмом, ніж найцинічніші реальні політики й найнесамовитіші зарізяки. Завжди саме ці, зі святою вірою, релігійні, екстатичні люди, мавши найкращі наміри змінити і вдосконалити світ, дають поштовх до вбивств і всякого лиха, хоч самі відчувають до них огиду. Той з Ліона звався Шальє, він був забіглим священиком і колишнім крамарем, якому революція стала ще одним царством Ісусовим, справжнім і праведним, і прихилився він до неї з самовідданою, сліпою любов’ю. Для цього натхненного читача Жана Жака Руссо піднесення людства до розуму й рівності знаменувало прихід тисячолітнього царства, його полум’яна й фанатична любов до людей вбачала вже просто над обрієм зорю нової й неминущої людськості. Зворушливий дивак: коли впала Бастілія, пішки, шість днів і ночей несе він голіруч фортечний камінь із Парижа до Ліона і вмуровує його там у вівтар. Як самого Бога, новочасну піфію вшановує він Марата, цього пристрасного, вогнекровного памфлетиста, напам’ять вивчає його промови й дописи і, як ніхто інший, запалює робітництво своїми містичними та інфантильними промовами. Народ інстинктом відчуває в ньому палку, співчутливу любов до людини; ліонські реакціонери теж саме цього кристального, натхненного духом і майже до нестями одержимого любов’ю до людей чоловіка вважають ще небезпечнішим за найгаласливіших якобінських баламутів. До нього горнеться всяка любов, проти нього купчиться вся ненависть. А коли в місті почалися перші заворушення, цього неврастенічного і трохи кумедного фантаста запроторили, як заводія, до в’язниці. З допомогою сфальшованих листів насилу зліпили звинувачення й засудили його на смерть – щоб дати втямки решті радикалів і кинути виклик паризькому Конвентові.

Марно гінця за гінцем, аби врятувати Шальє, посилає обурений Конвент до Ліона. Він наказує, вимагає, погрожує знахабнілому магістратові. Але там уже твердо вирішили цього разу нарешті вишкіритись на паризьких терористів. Ліонська управа самовладно відкидає кожен протест. Свого часу там неохоче прийняли до себе жахітний інструмент – гільйотину, і стояла вона без ужитку в якійсь коморі. А тепер закортіло провчити тих поборників страхоробства і оцей нібито гуманний винахід революції випробувати вперше на революціонері. Й саме тому, що машина ще не працювала, через невправність катів страта Шальє перетворилася на моторошні й огидні тортури. Тричі ковзала вниз тупа сокира, так і не перебивши засудженому шийних хребців. Нажахано дивився народ, як скуте, скривавлене тіло його вождя корчилось від несвітських катувань, аж поки зрештою кат милосердним помахом шаблі відтяв бідоласі голову.

Але та знівечена, тричі скалічена сокирою голова невдовзі стала для революції Афіною-месницею, а для своїх убивць – головою Медузи.

Конвент злякався, почувши про злочин: себто ціле французьке місто відкрито повстало проти Національних зборів? Такий зухвалий виклик одразу слід утопити в крові. Але й ліонський уряд знає, чого тепер можна сподіватися. Від опору Національним зборам він не криючись переходить до повстання. Стягує війська, лагодить оборонні споруди – проти співгромадян, проти французів, – відкрито чинить опір республіканській армії. Тепер зброя все вирішить між Парижем і Ліоном, між реакцією і революцією.

Міркуючи логічно, громадянська війна для молодої республіки тієї миті видавалася самогубством. Адже її становище ще ніколи не було таким загрозливим, розпачливим і безнадійним. Англійці захопили Тулон, пограбувавши флот і Арсенал, загрожували Дюнкеркові; водночас на Рейні та в Арденнах насідала Пруссія з Австрією, а вся Вандея палахкотіла повстанням. Битви й заворушення струшували Французьку республіку від кордону до кордону. Та ці дні були достоту героїчними для французького Конвенту. Дослухаючись до могутнього й непомильного інстинкту, що небезпеку найкраще долати, йдучи їй назустріч, вожді після смерті Шальє відмовились від будь-якої згоди з його катами. «Potius mori quam foedari», «краще загибель, ніж угода», ліпше до семи воєн додати ще одну, ніж укласти мир, що засвідчив би слабкість. І відчайдушний нездоланний порив, нелогічне й шалене завзяття врятували Французьку революцію, як згодом і російську (якій одночасно на півночі й півдні, на заході і сході загрожували англійці та найманці з усього світу, леґіони Вранґеля, Денікіна й Колчака), в мить найбільшої небезпеки. Й не зарадило, що налякані ліонські городяни вже не криючись набирали військо з роялістів і доручили його королівському генералові, – з селянських садиб та з передмість виходили пролетарські солдати, і 9 жовтня республіканська армія штурмом узяла охоплену повстанням другу столицю Франції. Мабуть, цим днем Французька революція пишалася найдужче. Коли голова Конвенту врочисто підвівся й повідомив про остаточну капітуляцію Ліона, всі депутати зірвалися на ноги, обіймалися, тішились і раділи: на мить, здавалося, щезли всілякі чвари. Республіку врятовано, країна засвідчила світові непоборну силу, гнів і могутність народної республіканської армії. Та, на лихо, гордість мужністю переможців перекинулась у вихваляння, в трагічну забаганку заступити тріумф терором. Страхітливим був порив до перемоги – тепер такою самою буде й помста переможеним: «Треба всім показати, що Французька республіка, молода Революція найсуворіше покарала тих, хто підняв руку на трибарвний прапор». І Конвент, поборник гуманності, зганьбив себе на ввесь світ декретом, що спирався на перші приклади історичних безумств – Барбаросу, що, мов дикий гун, сплюндрував Мілан, і на арабських каліфів. 12 жовтня голова Конвенту розгортає той страшний сувій, де запропоновано зруйнувати другу столицю Франції – і не менше. В цьому надто вже мало знаному декреті дослівно проголошено:

«1. Національний конвент за пропозицією Комітету громадського порятунку призначив Надзвичайну комісію з п’яти членів, щоб збройною рукою негайно покарати ліонських контрреволюціонерів.

2. Усі жителі Ліона мають бути роззброєні, і ту зброю слід передати захисникам Республіки.

3. Частину зброї слід дати патріотам, яких гнобили багатії й контрреволюціонери.

4. Місто Ліон треба зруйнувати. Треба знищити все, що належало заможним, залишаться тільки хатини злидарів, житла замордованих або переслідуваних патріотів, промислові споруди і будинки, що служать виховним і доброчинним цілям.

5. Назву Ліон слід викреслити зі списку міст Республіки. Віднині сукупність будинків, які залишаться, матиме назву Ville Affranchie.

6. Аби нащадки дізналися про злочин і покарання роялістського міста, на руїнах Ліона слід спорудити колону з написом: „Ліон воював проти свободи – нема вже Ліона“».

Ніхто не зважився суперечити божевільній пропозиції обернути в руїну друге за розмірами місто Франції. Давно вже немає мужності у французькому Конвенті: відколи в кожного над головою загрозливо зблиснула гільйотина, про милосердя і співчуття насмілюються тільки шепотіти. Сам себе залякавши, Конвент одностайно ухвалює вандалізм, а виконання доручає Кутонові, Робесп’єровому приятелеві.

Кутон, попередник Фуше, відразу збагнув безглуздя і згубність забаганки доброхіть зруйнувати найбільше промислове місто Франції, та до того ж його архітектурні пам’ятки, і то тільки на пострах. Першої ж миті він собі вирішив саботувати доручення. Але для цього необхідне майстерне прикидання. Тому Кутон іде на хитрощі, ховаючи свій потаємний намір пощадити Ліон, і притьмом заходжується вихваляти божевільний декрет про цілковиту руїну. «Співгромадяни, – звертається він, – читаючи ваш декрет, ми сповнилися захвату. Так, місто неодмінно буде зруйноване, і це стане великою наукою всім, хто наважиться підняти руку на Вітчизну. Серед усіх величних і могутніх каральних заходів Конвенту досі бракувало тільки одного – повного руйнування… Але, співгромадяни, будьте спокійні, запевніть Національний конвент, що його принципи – наші принципи, і його декрет буде виконаний буквально». Проте, мов гімном привітавши своє доручення, Кутон насправді навіть не думав його виконувати, задовольнившись самими театралізованими заходами. Скалічений на обидві ноги дитячим паралічем, проте окрилений духом незламної рішучості, він звелів у Ліоні винести свій паланкін на ринковий майдан, символічним ударом срібного молоточка позначав будинки, які підлягали руйнуванню, й доповів трибуналові про страшну помсту. Цим він угамував і найзапекліших. Пославшись на нестачу робочих рук, поставив до роботи лише кількох жінок та дітей, що pro forma[11] з десяток разів недбало копнули лопатою біля будинків; страчено всього кілька чоловік.

вернуться

11

Для годиться (лат.).

8
{"b":"5600","o":1}