ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Раньше у меня была жизнь, а теперь у меня дети. Хроники неидеального материнства
Разумный биохакинг Homo Sapiens: физическое тело и его законы
Счет
Мир Карика. Доспехи бога
Assassin’s Creed. Origins. Клятва пустыни
Мужчины на моей кушетке
Лидерство без вранья. Почему не стоит верить историям успеха
Время Березовского
Дорога домой

Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?

Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.

Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.

Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.

Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.

Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.

Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.

Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.

Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.

Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.

Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:

Сміються й плачуть солов'ї,
І б'ють піснями в груди!
Павло Іванович Печеніг,
Він депутатом буде!

– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.

– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.

Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:

– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.

Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.

Наступні слова Пашки переконали її в цьому:

– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!

– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.

– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!

– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.

– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!

– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!

Тут утрутився в розмову Варфоломійович.

– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:

– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!

– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив

Пашку за барки і став трясти:

– Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?

– Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!

– Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.

Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.

– Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!

– Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!

– Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?

– Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.

– Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!

– Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.

– Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.

Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.

Чоловіки продовжували сперечатися:

– Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.

– Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.

– Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?

– Куди?

– У баню!

– І піду!

– І йди!

– І піду!

До кімнати ввалився Васнєцов-Паваротті з оберемком букетів квітів і заспівав на повні груди: Сміються й плачуть солов'ї, І б'ють піснями в груди! Павло Іванович Печеніг, Він депутатом буде!

– Задание выполнено, неповторимая И.И.! Успех головокружительный. Будемо гуляти! «Гей, наливаймо повнії чари…»

– Тихо, тихо! – зацитькала на нього та. – Не так голосно.

– А что такое?

– Пашка знову завів своєї…

– Не понял… Не зрозумів… – округлив очі той.

– Витри помаду, ідіот. Зараз твоя прийде!

– Где? Ага, понял. Так що там Пашка?

– Бачте, недостойний він. Інтелігент, вс…тии! – згадала Ідея Іванівна дядю Васю з комунальної квартири.

– Только не волнуйтесь, дорогая И.И. Все буде в ажурі! Однак до ажуру не дійшло. В кімнату влетіла Тетяна

Віталіївна-Фрідріхівна:

– Ти де був?

30
{"b":"10825","o":1}