ЛитМир - Электронная Библиотека

Тим часом наш молодий герой виконав свій синівський обов'язок і зателефонував до своєї дорогої мамочки.

– Можеш не розказувати, синку, я майже все знаю. Ти мав провал у казенному домі, зате заручився допомогою старого короля?

– Так, мамочко.

– То хто ж він – твій покровитель?

– Батько завбібліотекою – Фрідріх Варфоломійович.

– А хто він такий?

– Він голова Ради ветеранів району.

– Знаєш, синку, карти кажуть, що цей Фрідріх Варфоломійович – фатальна особа. Тільки чого ім'я в нього таке дивне?

– Ма, а ти чого звешся Ідея Іванівна Ягідка, га?

– Що, він родом із тридцятих?

– Скоріше – він первісток революції.

– Ясно. Синку, а як працює твій шлунок? Регулярно?

– Мамо, мені не до цього!

– Синку! Якщо в тебе регулярно спрацьовуватиме шлунок, – це запорука твого успіху!

– Таке скажеш!

– Синку, пам'ятаєш тьотю Розу, нашу сусідку по комуналці?

– Так, а що?

– А її чоловіка – дядю Борю – пам'ятаєш?

– Ще б пак, через нього ніколи не можна було вчасно потрапити в туалет!

– Так знаєш, що він казав?

– Мамо, швидше, час закінчується!

– Ніколи не перебивай маму! Так от: дядя Боря казав, що успіх людини пролягає через пряму кишку. А він це знав напевне, бо був проктологом!

– Щось ти не в тему, мамо!

– Синку, у тебе немає не тільки почуття гумору, а й елементарної фантазії!… Чим легше людина випорожняється, тіш…

– Ваш час закінчено!… – почувся строгий голос телефоністки Тані, який перебив дорогоцінну мамочку па найцікавішому місці.

– Ну все, мамо, обіцяю подумати над твоїми словами! Наш молодий герой був слухняним маминим сипом. Тому

відразу з телефонної станції пішов па базар за овочами для супчику, згадуючи дядю Борю і рідшій комуналівський туалет, па стіні якого висіло п'ять унітазних кругів, па кожному з яких був окремий замочок.

Варфоломійович трохи не контачив з жінкою і донькою, тож жив і харчувався автономію. А його меню великою різноманітністю не відзначалося. Тим більше до супчиків його буйна фантазія не доходила. А що може бути кращим для командировочного чи для холостяка, аніж гарячий, щойно зварений супчик! Вода з криниці, домашня картоплина, морквина, цибулина, корінь петрушки (ні в якому разі не забувайте про нього), ложка вершкового масла, дрібка солі, жменька зелені і ложка сільської сметани! Можете вкинути туди два шампіньйончики, нарізані у формі «G». І головне – їсти з вогню. Бо як тільки постоїть півгодини – вже не той смак! Це супчик номер один. Його секрет саме й полягає в тому, що він їсться з вогню. Через півгодини – то вже брандохлист, як казала тьотя Берта із Умані. А тепер – супчик номер два: бульйон або, як вимовляють у Стрию, – розсіл! Як казала та сама тьотя Берта з Умані, – та, що вславилася своїми смаженими оселедцями, – для того, щоб бульйон був смачним, курку треба варити цілою! І пі в якому разі не відрізаючи попки. Ця попка колись у старих міщанських домах Умані називалася архієрейський носочок. Як бачите, головне в кулінарії – це детальки, пікантні і несподівані. Причому курка повинна бути жовтенька, проте нс стара і не жирна, і з ніжною шкірочкою. Тоді бульйончик – люкс! Або, як казала тьотя Берта – родичка сусідки нашого героя по комунальній квартирі тьоті Рози, – цимес! Одна цибулина, корінчик сельдерею, одна морквина, сіль, перчик, жменька зелені – і ніяких спецій! Адже спеції вигадані людьми, щоб пригасити смак неякісних продуктів.

От і наш герой приготував супчик помер один у Варфоломійовичевій землянці па двох, додавши до вищезгаданого рецепту дві ложки «тушонки», чим розчулив старого фронтовика до сліз. Він з апетитом висьорбав олов'яною ложкою з казанчика супчик і сказав:

– Будуть з тебе люди, Пашко! – і палив молодому другові гранчак самогону.

Потім витер рукавом вуса, перехилив свій гранчак, зосередився і додав:

– Значиться, так! Із завтрашнього дня збираємо підписи! Тільки ти мені скажи, Пашок, чесно, як солдат своєму командирові: ти правий чип лівий?

– А яким треба бути?

– Треба бути лівим, Пашок!

– А чого не правим, Варфоломійовичу, га? Праві паче в моді тепер.

– Нє, Пашко, тут праві не котіруються. Розумієш, яка штука, браток: від правих – одним буде роздолля, а іншим буде хреново. А за лівих, таких, як у Швеції, – всім потроху ставатиме однаково добре. Так що будеш лівим. Тільки, Пашок, не дуже вже лівим, а таким – помірно лівим!

– То що, може, центристом?

– Нє, Пашок, центристи – то ж продажні шкури. Куди дишло поверне – туди й вони. А ти повинен бути чесним. Народ любить чесних.

– А я чесний, Варфоломійовпчу, я не зможу брехати, – сказав паш молодий герой зі сльозами па очах: самогон почав свою підступну дію.

– Навіщо ж брехати?

– Я ж не лівий, Варфоломійовичу.

– Невже, правий?

– Та ні.

– Що, боронь Боже, центрист?

– Я – гірше центриста. Я – кар'єрист.

– Ех, Пашко, Пашко! Дурна твоя голова! Нікудишній з тебе політолог! Адже кар'єрист – найліпший друг мадам Політики! Але ти про це нікому ні-ні! Пойняв? Ти – знаменитий політолог!

– Та який я політолог! Це все блеф! Написав якось статейку до місцевої газетки, за що мене витурили з неї наступного дня.

– Нікому про це ні мур-мур! Ти їв бульбу з Лукашенком, давав по пиці Жириновському, частував конячою ковбасою Плюща. Пойняв? – наливаючи другого гранчака, сказав Варфоломійович і одним ковтком спорожнив його.

– Пойняв, – сказав наш герой, дивлячись немигаючим поглядом на Варфоломійовича.

– Слухай сюди, браток, – продовжив ветеран. – А ти жону маєш?

– Нє-а, – гикнув Пашка.

– Ти, бува, не голубий? – стурбувався старий солдат.

– Нє-а, – знову гикнув той.

– А шо таке?

– Інстинкт відсутній.

– Хто відсутній? – з підозрою подивився на штани Пашки Варфоломійович.

– Ін-стинкт.

– Шо це значить?

– Ну, не тягне.

– На шо?

– Ну, на теє…

– А-а, – нарешті дійшло до старого. Варфоломійович співчутливо поплескав того по спині.

– Погано. Виборці люблять хороших сім'янинів і багатодітних батьків. Ну нічо. Буває й гірше, – він так ударив Пашку по плечі, що той упав на лежак. Очі склеїлися, і він опинився У якійсь шаленій каруселі.

А поки наш славний герой спить, ми дозволимо собі зазначити: наш народ – безмежно талановитий. У ньому сидять, немов нерозкриті бутони, і поети, і винахідники, і маги, і Робін Гуди, і Бетмени, і навіть промоутери. І хочу вам сказати з власного досвіду, що ніякий професійний промоутер не йде ні в яке порівняння з Фрідріхом Варфоломійовичем – заслуженим промоутером і народним іміджмейкером колишнього Радянського Союзу. І ви, мої найдорогоціпніші читачі, у цьому не один раз переконаєтеся. Звичайно, якщо дочитаєте мою книжку до кінця.

Наступного дня наш молодий герой Павло Іванович мав першу зустріч із виборцями. Це була група пенсіонерів провінційного містечка. Варфоломійович не пожалкував трьох годин, щоб обдзвонити тих, хто має телефон, і провести підготовчу роботу.

– Алло, Олександре Іванівно! Це Фрідріх Варфоломійович. Як здоров'ячко, бойова подруго? Погано? Відставити! Оголошую бойову тривогу! Останній бій, він, як то кажуть, – найтяжча штука! Шурочко! Мобілізуйтеся! Треба підтримати молодого кандидата. Хто він? А який, Шурочко, ваш улюблений фільм? «Сімнадцять миттєвостей весни?» Так от. Він сучасний Штірліц! Так-так, Шурочко. Повірте старому солдатові, він – ваш ідеал! Шурочко, на вас покладаю обов'язки привести всіх своїх бойових і тилових подруг! Зробіть свою справу не гірше радистки Кет!

– Алло, а Петровича можна? Спить? Розбудіть! Скажіть, що Варфоломійович. Алло, Петровичу, друже! Є ще порох у порохівниці? Так точно? Маю для тебе бонове завдання. Завтра в клубі зустріч з нашим висуванцем до парламенту. Обійди свій район і повідом. Щоб була мені явка стопроцентна! Кр-роком руш!

Зустріч з виборцями відбулася в районному будинку культури. Дорогий читачу! Я знаю, що на цій фразі ви позіхнули: Господи, яка це нудота слухати всю ту маячню, яку промовляють самовиевиені кандидати в депутати перед виборцями. Це не значить, що нікому не подобаються ті промови. Просто ті, кому подобаються ті промови, як правило, не читають книг. Тобто, якщо ви, дорогий читачу, взялися до моєї книги, це значить, що ви не дуже поважаєте передвиборчі промови.

5
{"b":"10825","o":1}