ЛитМир - Электронная Библиотека

З півдня насувалася хмара. У повітрі повисла густа задуха. Дощ от-от мав упасти на землю суцільним потоком води. Тутешні дощі ллють, не припиняючись, по кільканадцять діб, перетворюючи величезні простори сельви на грузьке непролазне болото.

Батько помітив Катультесе. Зупинився дослухаючись.

Старий сидів на тому ж місці, де стояв недавно, скраю урвища, над рікою. Обхопивши руками коліна, він тихо похитувався з боку на бік і виводив протяжну мелодію, що нагадувала пісні, які я чув у селищах індіян каджао. Поруч сидів Рудий Заєць, зрідка жбурляв униз камінці, стежив, чи долітають вони до води. Перед зливою Вачуайо потемніла, небо відбивалося у воді чорнотою хмар.

Батько подав Жакові знак, щоб він не потривожив старого.

Заплющивши очі, Катультесе півголосом співав:

Діти зелених джунглів,
Вони вмирали.
Їхнє життя
Забирали мертві.
А мертвих заховали джунглі
Від нашого гніву.

Голос у старого був приглушений, лився неначе з грудей.

Діти зелених джунглів,
Діти загиблих
Пам'ятають усе.
Джунглі мовчать.
В нетрях причаїлися мертві,
Що принесли горе…

Я ще слабо знав мову каджао, не все зрозумів, тому пісня здалась мені без змісту, якимось довільним набором слів. Дивно було, чому ці слова так зацікавили батька.

Старий замовк. Поглянув через плече, кивнув, запрошуючи нас сідати. Батько простягнув індіянинові сигарети. Сивий димок поплив у нерухомому паркому повітрі.

— Катультесе, про що розповідає твоя пісня? — запитав батько, — Розтлумач мені, що означають слова.

— Я допоможу тобі зрозуміти мою пісню, бо ти її уважно слухав, — з гідністю сказав старий.

— Ти співав про мертвих, які принесли лихо в джунглі. Я не помиляюся?

— Ні, ти не помиляєшся. Пісня про тих, що принесли нам велику біду, а самі були мертвими. Це слова мого батька, його разом з багатьма чоловіками нашого племені погнали у далекі ліси, і він не повернувся звідти.

— Мертві нікуди й нікого не в змозі забрати. Ти це добре знаєш, Катультесе. І я це знаю. Навіть діти знають. — Батько кивнув на мене та Рудого Зайця.

— Так, ти говориш правду. Наші люди і в давнину не вірили забобонам, тепер не вірять і поготів. Але мій батько сказав: за́йди в чорному вбранні — плем'я мертвих, з ними до нас прийшло горе, та все одно вони мертвяки. Мого батька люди поважали за мудрість.

— Їх було багато, тих зайд в чорному?

— Цього я не знаю.

— Ти сам їх бачив?

— Бачив так, як оце зараз тебе… Вони мали зброю, палили наші житла, старих убивали, а молодих, дужих, а також дітей забирали з собою у далекі джунглі. Ось, глянь сюди, — Катультесе висмикнув сорочку. На спині, нижче лівої лопатки, був глибокий слід від рани. — Я тікав, а вони стріляли. Один довго гнався за мною, але він погано знав джунглі.

— То були білі люди?

— Так…

— А потім? Що сталося потім?

— Мертві щезли без сліду. І не стало тих, кого вони силоміць захопили з собою.

— Чому ти заспівав цю пісню, Катультесе?

Індіянин довго не відповідав. Нарешті твердо промовив:

— Ти не повіриш, я знаю, та коли запитав — скажу. Сьогодні я бачив мертвого. Того самого, який залишив рану на моєму тілі, вона й досі ниє на дощ. Я дивився на нього з цього місця, де ми сидимо.

Жоден м'яз не ворухнувся на батьковому обличчі. Він спокійно дивився в очі старому.

— Розкажи все по порядку, Катультесе.

— Мертвий стояв на білому човні. Човен недавно відчалив од берега. Білий човен із скляними круглими вікнами, що плаває без весел.

Ми з Жаком перезирнулися. Батько й бровою не повів.

— Скільки ти прожив років, Катультесе?

— Відтоді як я народився, на твою землю вісімдесят три рази лягав білий холод, котрий ваші люди називають снігом і якого мені зроду не довелося бачити.

— Скільки ж тобі було, як тебе поранили?

Старий подумав, сказав:

— П'ятнадцять.

— Білий чоловік, той, що стріляв, був молодший од тебе?

— Я знав, ти про це запитаєш… Він був набагато старший, ніж я о тій порі.

— Виходить, тепер йому близько ста літ, може, і всі сто?

Катультесе заперечно похитав головою.

— Ні, він сьогодні значно молодший за мене. Він не змінився, залишився таким, яким був тоді. Так, то був він, на білому човні. Я його запам'ятав на все життя. В нього сиве волосся і вуса, а шкіра потемніла від нашого сонця. Але він не змінився анітрохи, не помолодшав і не постарішав.

— Цього не може бути, — м'яко проговорив батько. — Людина не владна над часом, вона не здатна зупинити його біг і зберегти свою зовнішність на десятиліття. Роки завжди роблять своє.

— Він не постарів, тому що він мертвий.

Запала мовчанка.

З виразу батькового обличчя я не міг догадатися, про що він думав у ту хвилину. Він запалив нову сигарету.

— Не ображайся, Катультесе, але ти помилився. Трапляється, не розгледиш людини як слід, от і…

Індіянин поглянув на батька, лукаво усміхнувся.

— Очі старого орла не гідні очей молодого папуги — ти це хотів сказати? Добре. Он там, на піску, біля води, зламана гілочка. Ти її бачиш? Вона поряд з каменем. Скільки на ній листочків?

Внизу на березі, поряд з уламками граніту, щось темніло. Але годі було розгледіти, що то таке — чи гіллячка, чи, може, тріска, винесена хвилею.

Батько признався, що не може полічити листя.

— Там шість листочків, сьомий надірваний, — сказав індіянин.

Рудий Заєць миттю побіг униз і, вернувшись, поклав ще не зів'ялу гілочку до ніг старого. На гілочці зеленіло шість листочків, сьомий був надірваний. Та індіянин навіть не поглянув на неї. Чорні очі Катультесе в ту мить націлилися вдалину, за ріку, де прослався до виднокраю зелений оксамит лісів. По той бік Вачуайо, десь далеко, струменів у небо сизий дим.

Зелена пастка - r03.png

Старий устав із землі, голос втратив попередній спокій.

— Сьогодні тяжкий день. У джунглях людина підняла руку на людину.

— Бару-орчете? «Дим, що розмовляє»? Ти прочитав сигнал, Катультесе? — батько схвильовано дивився на тоненьку цівку диму, що витяглася вгору. — Багато я віддав би, щоб зрозуміти, як це вам вдається…

— Колись у нас навчали цього з дитинства. Каджао запалюють бару-орчете лише тоді, коли треба сповістити інших про дуже важливе. Зараз вони повідомляють людям про вчинений злочин.

— Але чому злочин? Людина могла стати жертвою хижака…

— Ні, бару-орчете розповідає мені: удосвіта в джунглях знайдено молодого чоловіка, він при смерті, на нього вчинила напад лиха людина. Ті, хто запалив багаття, не помиляються.

В траву упали важкі краплини, залопотіло листя. Крізь шум дощу долинув голос сеньйори Росіти. Вона кликала у дім малу Меро. За мить ми змокли до нитки. Здавалося, саме повітря перетворилось на воду, її потік заступив джунглі, ріку, в імлі зник і дим бару-орчете, загадкова «пошта» індіянських племен. Мені вже доводилося бачити стовпи диму над лісом, та не вірилося, щоб у такий спосіб люди могли передавати свої думки іншим. Та поряд, під зливою, стояв Катультесе, він уміє читати далекі дими джунглів, як сторінку книги. Я поглянув на індіянина із затаєним острахом і повагою.

5
{"b":"111637","o":1}