ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Вам не треба далеко шукати злочинців, сер, — усміхнулася холодними тонкими устами Хілда Брайнт, намагаючись все перевести на жарт. — Починайте з мене і містера Вундстона. Тільки після того, як Х’ю почастує нас вечерею.

— Тоді вже після вечері. Таємної. Щоб діждатися Іуди, — з притиском мовив Павло і перевів погляд з міс Брайнт на веселенького Вундстона. Той ще здалеку усміхався до Острожного й Хілди, тримаючи в руках велетенську тацю з вуграми.

— Усі, хто приїздить з Союзу, надто правильно думають про політику кожного уряду і кожного народу, — зауважила Хілда, і Павло відчув, що його згадка про Іуду зачепила міс Хілду за живе. Голос Брайнт знову зазвучав металом. — Всюди вам, сер, маячить привид фашизму, всюди бачите загрозу війни і над усе боїтесь розпрощатись зі своєю химерною мрією про світовий комунізм.

Павла дратував сам тон розмови. Певне, його намагаються вивести з рівноваги, а він не хотів бути відвертим. Тому вирішив на чомусь зосередити свою увагу й пильніше придивитися до чорного метелика на шиї Хілди Брайнт. Метелик ніби ворушив крильцями, підскакував, намагаючись злетіти з тонкої, ще гладенької шиї міс. Павло з приємністю помітив, як бореться з шалом почуттів претендентка на довічного президента в нейтронний вік. Не він, а міс Хілда ледь не зірвалася на крик, звинувачуючи Павла, Катю і всіх їхніх співвітчизників лише в тому, що є на світі він, Катя, є люди, з якими доводиться рахуватися Хілді Брайнт і сидіти за одним столом.

Острожний демонстративно, хоча й знав, що так не випадає поводитися в товаристві жінки, допив своє пепсі, поставив келих на стіл.

— Очевидне не потребує захисту, міс Хілда. Я фізик, і мене страшенно дратує містер Х’ю з його павучою ідеєю ловити душі, не відходячи від свого електронного трону. Ви справді про це думаєте, містер Вундстон? — запитав Павло сяючого Х’ю й допоміг йому поставити важку тацю на стіл.

— А-а, уже й вас допекла міс Хілда своєю ідеєю? — поблажливо усміхнувся Вундстон до своєї компаньйонки.

Хілда зробила вигляд, що не почула запитання Х’ю й випустила струмінь жовтуватого диму, демонстративно відставляючи подалі від себе затиснуту між двома пальцями тонку й довгу сигарету.

Вундстон підкотив крісла до столу й запросив гостей:

— Вмощуйтесь, сідайте, кому де зручно — таця на всіх одна.

Павло сів ближче до каміна, і в цей час ввійшла Мері з кошиком у руці. Затрималась у дверях, шукаючи поглядом Павла. Острожний підхопився:

— Їй погано?

Мері мовчки подала Павлові руку, приязно підморгнула:

— Кет у вас дуже смілива жінка.

— Я знаю.

— Але ж ви боїтесь за неї.

— Як і вона за мене.

— Вона вас дуже любить.

— Я знаю.

— Про це треба мовчати і завжди боятися, що це триватиме лише мить. Вам постійно треба боротися за цю любов.

— Згоден, Мері, тільки я не зумів так сказати.

— Завжди зумієш сказати правду, коли вона є в душі, Павел, — дорікнула Мері й запитала несподівано: — Це правда, що Кет ваша перша дружина?

Павло промовчав: йому не хотілося відповідати одно значно.

Мері спробувала пояснити свою не зовсім доречну цікавість:

— Я росла серед сучасної молоді, ми звикли розмовляти без церемоній. Це був своєрідний протест багатіям, що завжди комизилися, витримуючи етикет, хоча не в кожного в голові блимав розум. Там іноді спрацьовує не логіка, а рефлекс. Я, Павел, питаю вас тому, щоб не страшно було йти за Малькольна. Я набагато від нього молодша.

— Дарма. Чоловіки довго зберігають форму сорокаріч них, — усміхнувся Павло й додав: — Чоловіки падають одразу, як дуби в бурю. Гадаю, що Малькольн вам не набридне. Виходьте заміж і обсіюйтесь дітьми.

— А ви? У вас є діти?

— Нема. До того ж Катя не хоче, щоб її перша дитина з’явилася на ранчо Доута. Правда, ні я, ні Катя не маємо ще найменшого уявлення про той полігон науки. Добре було б, якби ви могли хоч зрідка провідувати нас там.

— Туди не приїздять, туди прилітають, — натякнула Мері, й Павло збагнув, що Малькольн був на ранчо.

— Ви не знаєте, чому Малькольн не погодився оселитися там? — ніби між іншим запитав Павло, підтрушуючи в кошику, що його принесла Мері, круглі ядра ліщини.

— Там не дублюють проблем, — відповіла Мері. — Там має працювати хтось один — або ви, або Малькольн. Жереб випав на вас.

— Що ж, можливо, є в цьому сенс, — муркнув Павло, а про себе подумав: «Отже, на Штати працюватимуть двоє, а на Союз — тільки я. Що ж, побачимо. У всякому разі, Малькольн від мене швайки в торбі не сховає».

Мері тим часом заходилася прикріплювати на шпичаки ліщинові зернята й попросила Павла допомогти їй.

— Кожен горішок — на свій острішок, — згадав примовку Павло й розповів Мері, як він ще малим настромлю вав зернята ліщини на коляки гледичії й прикрашав ними ялинку.

— То ви теж любите горіхові свічки? — запитала Мері, милуючись тим, як Павло легко порався з білими горішками.

— У нас у лісі дуже багато ліщини, — відповів Павло. — Для мене це не дивина.

— Я теж так думаю, — якось несміливо сказала Мері й озирнулася на Малькольна. — Ваші люди знають усе — вони прості і мудрі. Але у нас пишуть інакше.

— Приймайте наше запрошення і приїздіть у гості, - сказав Павло й звернувся до Малькольна: — Фрахтую вам весільну подорож до Чорного моря. Одразу ж, як тільки повернемося з ранчо Доута. Згода?

— Мері, ви не проти? — запитав Малькольн, вибачаючись перед міс Хілдою і підходячи ближче до кам’яної вази з покручем-підсвічником.

— Я хотіла б побачити землю, де народився великий фізик містер Павел, — сказала Мері. — Таких людей, як Малькольн і містер Павел, лише двоє на цілий світ. І я не хотіла б когось із них образити своєю неувагою.

— Вам справді пощастило, містер Макларен, — висло вив комплімент Острожний, по-дружньому підморгуючи своєму американському колезі. - 3 таким дипломатом, як ваша майбутня дружина, ви можете без лоцмана причалювати у всіх портах бізнесу. Ви народилися під щасливою зіркою, сер. Я вам по-доброму заздрю. І вам, міс Мері, - вклонився до нареченої. — Ви забираєте мого найкращого друга і суперника в Штатах.

— В основному суперника. І найзапеклішого, — підказав Малькольн, підійшов і обняв Павла за плечі. — Не гнівайтесь, містер Павел, але світ один, і правда завжди жорстока своєю простотою.

— Світ один, — мовив Павло й журно усміхнувся до Малькольна. — І світ, сер, вибрав саме нас на це відкриття. Вибрав двох. Для гарантії. Якщо один не дійде до межі пізнання.

XI

Павло, як завжди, прокинувся о п’ятій ранку. Катя спала, тримаючи руку в Павла на грудях. Він обережно вивільнився з її обіймів. Тоді Катя згорнулася клубочком, шукаючи прихистку в самій собі.

Павло пройшов до вікна, розтулив штору й став ближче до синюватого квадрату шибок. Далеко, на північному заході, простяглися напівпрозорі пасма хмар, ніби хтось тернув над землею свіжою вохрою, розбризкуючи по небесах ледь видимі сполохи світла з тієї обнови дня.

«Це вогні над Атлантою», — вгадав Павло, милуючись світлом, що пригасало й спадало нижче хмар — пруг вохри меркнув, немов холола залізна шпуга й вкривалася попелястою окалиною, і на її тлі яскравіше розгорялися рубінові ліхтарі телевежі, ніби хто стромляв у землю згасаючу головешку, та вітер здував білу завію попелу, роздмухував жаринки й з кожним подихом передсвітанкового океану вони набирали сили, змигували язичками пекучого вогню, погрожуючи запалити молодий довірливий світ від неба аж до землі; то враз із схованої по той бік безодні вилітали снопи білуватого вогню, ніби хтось торкався залізних причалів Атланти велетенським електродом, вихоплюючи з темного неба білу цятку літака й три розвихрені смуги його сліду; небо вищало, здіймаючи над землею анфіладу огнистих хмар; меркли зорі, чорними ґратками проступала телевежа, а над верхівкою лісу вирізьблювалися химерні обриси високих дерев; за мить сполохи пригасали, залишаючи в небі лиховісну заграву над чужою Павлові землею. У душі млоїло передчуття незбагненної тривоги, непевних чекань чогось невідворотного, несподіваного й страшного своїм лиходійством.

22
{"b":"111720","o":1}