ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Не здивуюсь, якщо ви скажете, що саме ця ідея сподобалась нашим генералам, сер.

— Не скажу, бо Дейвід Рассел займається акумуляторами майбутнього. Нафта, як усі ми знаємо, приречена. Тому Рассел вбачає свій і всепланетний порятунок саме в ефекті гравіталу.

— Нам з вами — слава, планеті — тепло, а Расселу — гроші. Ви так поділили наш спадок, Х’ю?

— Ні-ні! Гроші — грішми, а патент залишається тому, у кого на чолі печать провидця. І радив би вам не гаяти часу, мій любий. Ділові люди не люблять, коли хтось нехтує власним щастям. У нашому розпорядженні не більше години.

— Значить, ви вирішили за нас обох. Я так зрозумів, дорогий Х’ю?

— Ви завжди доскіпливі аж до дрібниць.

— Найдрібніше, Х’ю, зараз те, що нас лякає. І сила тих дрібничок неймовірна.

— Цього разу ви маєте рацію, — зітхнув Х’ю. — Мені здається вже, що життя починається із загибелі. Особливо життя вченого.

— Не гинуть ті, у кого гроші? Так, Х’ю?

— Не завжди. Але у них більше шансів вижити.

— Радите їхати?

Вундстон плеснув долонями по підлокітниках крісла, де знову чадів сигарою, й підхопився на ноги.

— Але я залишаю за собою право відмовитися, як тільки дізнаюся, на кого працює мій розум, сер.

— Ви торгуєтесь, як багата наречена.

— Ні, сер. Просто ми єдина жива планета, і якщо сила гравіталу потрапить не в ті руки, то не знати для кого світитиме ще одне біле сонце на орбіті Землі.

— Я оптиміст, Макларене, і певен: на Землі ніколи не переважать кретини.

— Прокиньтеся, Х’ю, й згадайте, що триста мільярдів доларів на рік ми витрачаємо на те, щоб убивати.

— Ви хотіли сказати — обороняти.

— Кого і від кого? Ще в цьому столітті, Х’ю, нашим єдиним багатством буде зброя.

— З таким настроєм… Вище голову, Малькольне: слава не любить нещасних. Гадаю, після того, як ми переїдемо в нову лабораторію, а містер Макларен отабориться у власному котеджі, ви забудете, що в Америці живе негр Едді, якому ввижається остання війна планети. Наша місія, Макларене, полягає в тому, щоб урятувати людство від найстрашнішого й не допустити, аби єдиним джерелом енергії знову стали дрова й коні.

— Завбачливий Форд уже їздить на конях, — усміхнувся Малькольн. — А він, кажуть, тямущий чоловік.

— Форд може дозволити собі таку розкіш. А де триматиме коня офіціант Едді? У своїй хижі?

— Ти, як завжди, маєш рацію, Х’ю, — панібратськи мовив Малькольн з сірим смутком в очах.

— Просто Вундстон завжди вранці дивиться на схід, а увечері — на захід, де висить над обрієм червоний гігант. Це поки ще ілюзія, світловий ефект. Але ж настане день, коли цей велет зависне кривавою гільйотиною над чиїмись головами. І це не просто загроза, якої боїться негр Едді, а реальна штука, Малькольне, — повчав Вундстон, не дбаючи про те, чи слухає його опечалений колега.

Малькольн не любив згадувати про світові катаклізми, що мали статися через мільярди літ. Тоді втрачається сенс буття: в ім’я чого пізнавати світ, якщо він має свій початок і кінець?

— Ви дуже вразливі, сер, — засміявся Х’ю.

— Мені мало відміряно, сер, і я хочу встигнути зробити те, що я повинен зробити. Ви ніколи не задумувалися над тим, що людині жити лічені роки? Та ще з того третину людина проспить, втішаючись химерами сну. Третину протеревениш з друзями, просидиш за обідом, пробігаєш з дітьми, пролюлячиш, бавлячись димом і вбиваючи себе. Що залишається для науки, Х’ю? Тринадцять літ! Це за умови, якщо дотягнеш до шістдесяти. Ми схожі, Х’ю, на нічних метеликів. Ви не зауважили, що вже вечоріє і нам ніколи займатися теревенями?

— На жаль, сер, сьогодні нам доведеться займатися далеко не науковою роботою. Але це позбавить нас від зайвих клопотів, коли доводиться шукати зайву сотню доларів, — сказав Вундстон і набурмосився. Коли він нервував, то завжди звертався до Малькольна надто офіційно й нетерпеливо гриз сигару.

Малькольн підійшов до свого робочого столу, задивився на власний малюнок, де згори скочувалася лавина більярд них куль. У кожній кулі, наче в білячому колесі, обертали ся менші кульки, а в них — ще менші. Так аж до безконечності. Це був малюнок енергії гравіталу.

Про що думав Малькольн? Він сам не знав. Він просто дивився й фізично відчував присутність тієї невидимої лавини, яка може збурити світ від одного необережного кроку вченого. Тим ученим може бути він або Павло Острож ний. Інших Макларен поки не знав.

Х’ю Вундстон стояв посеред кімнати й не зводив погляду із заґратованого вікна. У кожну клітинку ґрат він уявно вписував прожитий рік, намагаючись простежити свій життєпис і згадуючи лише те, що запам’яталося й вплинуло на його кар’єру. Ось малий Х’ю приїхав з батькової ферми в Нью-Йорк. «Це — залізні джунглі, - пояснив батько. — Тут кожен — за себе. Треба вижити, вистояти й збудувати тут власний дім. Інакше ніхто не помітить, що ти жив і боровся в цьому захаращеному світі».

— Х’ю, — обізвався Малькольн, і Вундстон здригнувся. З сигари обломився стовбурець попелу й протрусив сиву доріжку на піджаці. «Таке враження, що Х’ю не в піджаці кольору гнилої вишні, а витесаний з сандалового дерева й уже одгорів наполовину», — подумав Малькольн, звертаючись до Вундстона: — Х’ю, якщо я виїду з цієї, як ти кажеш, шхери, я подарую тобі коробку прекрасних воскових свічок. На кожній з них буде виписано одну із заповідей божих. Щороку треба спалювати одну свічку, Х’ю. Але за однієї умови: треба спалювати свічку з тією заповіддю, якої ти не переступив.

— Спасибі, - кивнув Вундстон з нотками роздратування в голосі. — Я люблю сидіти при свічках, але я не збираюсь морочити собі голову якимись словами божими. Я просто палитиму їх, і все.

— Ні, Х’ю, просто так їх палити не можна. Хоча б тому, що на кожній свічці випечена вогнем любові ще одна фраза: «Не убий!»

— Ти гадаєш, я здатний когось убити? — запитав ображений Вундстон.

— Бракувало, щоб ти скористався для цього ножем чи бельгійським браунінгом! Я не про те, Х’ю, і ти це пре красно знаєш: твій розум здатний створити диявольську смерть для мільйонів. А я не хочу бути співавтором тієї трагедії.

— А-а, ти он про що, — розсміявся Вундстон і приязно обняв Малькольна за плечі. — Я радий, що поряд зі мною працюватиме проповідник святого Миколая. Книжника, — наголосив Х’ю й вирішив ще замовити кави, але хтось настирно постукав у двері.

Малькольн вивернувся з-під руки Вундстона, підійшов до дверей і різко розчинив їх — на порозі стояв невисокий кремезний чоловік у шкіряному картузику й сірому пальті. Перше, що впало Малькольну в око, це те, що молодик звик до несподіванок, бо, тримаючи праву руку в кишені пальта, люб’язно усміхнувся й ввійшов до лабораторії.

— Мене звуть Пітер Гоулд, — відрекомендувався гість і безцеремонно звернувся до Вундстона: — Містер Х’ю, на вулиці дещо неспокійно, тому Дейвід Рассел просив вас за вітати в його заміську резиденцію.

— З тих пір, як містер Вундстон вклав свій розум у капітал Рассела, акції Х’ю так зросли, що за ним присилають озброєний ескорт? — процідив Малькольн і додав тоном наказу: — Містер Пітер, залиште в спокої свій пістолет! У стінах університету терористів немає.

— Із тисячі випадків, сер, один завжди непередбачений, — розтягнув уста Пітер, імітуючи усмішку. Потім холодно звернувся до Вундстона: — Містер Х’ю, через п’ять хвилин я чекаю вас біля університету, — сказав і швидко вийшов.

— Рассел мені все більше подобається, мовив до Макларена Х’ю, натякаючи, що він з цим чоловіком давно на коротку ногу.

Малькольн промовчав. Викликав офіціанта Едді, подякував за каву й попередив, що сьогодні більше замовлень не буде.

Вундстон уважно стежив, як Едді вправно навів порядок на столі, взяв тацю, вклонився й вийшов. Це йому сподобалось, і він знову обізвався до Малькольна:

— Яка вишуканість у роботі! Ви не заздрите Едді?

— Я ніколи й нікому не заздрив, — відповів Малькольн, роззираючись по лабораторії й думаючи своє. — Едді надто охайний і обов’язковий у всьому. Мене це дратує. Особливо зараз, коли я на межі відчаю… або відкриття.

4
{"b":"111720","o":1}