ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Вона справді мільйонерша, міс, — підказав Вундстон, і його слова, наче громом, вразили Хілду: незворушний Вундстон уже встиг добути повну інформацію.

Щоб якось розрядити напружену тишу, Блеклі підвівся з дивана й підійшов до столика з пляшками.

— Тут є чудовий бренді, панове. Вам налити, містер Х’ю? Щоправда я не можу вас підтримати в цьому ділі, бо мій розум має бути абсолютно тверезим, але я люблю пригощати інших.

— Ви як знаєте, а мені не завадить. І прихопіть кетяг винограду, Джой, — по-приятельськи попросив Вундстон і продовжив своє сенсаційне повідомлення. — Це, панове, почалося не сьогодні. Коли Френк довідався, що містер Острожний на порозі відкриття, він приїхав до мене й запитав, чи є в цьому відкритті бодай найменша загроза для того, хто проводитиме експеримент в умовах полігона. Я тоді не знав, які енергії може збурити хвиля гравіталу, але здогадувався, що Острожний і Малькольн ризикують головою. Я навіть розчулився такою увагою Френка до Острожного й Макларена. Але я помилився.

— Як завжди, Х’ю, — зауважила Хілда.

— Помиляюся, бо я не шпигун, міс, а вчений, — дав одкоша Вундстон і відпив бренді.

— Ви або забуваєте, або приховуєте від нас свою місію на ранчо Доута, любий Х’ю, — сказала Хілда. Вундстон невдоволено скривився, але тут сидів Блеклі, і Х’ю не бажав, щоб цей молодий чоловік був поганої думки про свого спільника:

— Мені не хотілося б, щоб ми пересварилися тут, як суперники з конкуруючих банд. Ми джентльмени, і світ знає нас за наші небуденні відкриття. Шануймо одне одного хоча б тому, що ми з вами американці. А тепер по суті. Я одержував гроші з ваших рук, міс Брайнт, однак хотів мати власну справу у той непевний час. Я не зазіхав на чиєсь життя, лише інспектував пані Тійоку. Я досі вважаю: ми з Тійокою робили добре діло, рятуючи дружину Острожного від найстрашнішого — нейропсихозу, що межує з втратою розуму. На щастя, місіс Кет врятували не ми, а містер Острожний своїм відкриттям, а Малькольн — трагічною смертю.

— Не будемо мірятися на струганій лозині чорними пучками: ми не на лаві підсудних, — примирливо мовила Хілда. — Я перебила вас, Х’ю, коли ви хотіли розповісти про Мері. Запасаюся терпінням, сер.

— Це трапилося кілька місяців тому, — без образи продовжив Вундстон. — Правда, тепер немає свідків, і ніхто не підтвердить, що саме спонукало Малькольна застрахувати своє життя й заповісти гроші на ім’я дружини.

— Тут ви зраджуєте собі, - усміхнулася Хілда. — Усі так роблять. Чи ви гадали, що частина перепаде й вам, Х’ю? Невже ви теж хотіли нажитися на чужій смерті?

— Звісно, ні, але Малькольн, підписуючи страховку на таку суму, ніколи б не забув про клопоти товстуна Х’ю.

— Ви дізналися навіть про суму? — поцікавилася Хілда, бо Вундстон замовк, згадуючи останню зустріч з Малькольном.

— Так. Малькольн застрахував своє життя на десять мільйонів, міс.

— Нечувано! Яке агентство візьме на себе такий ризик? — не повірила Хілда.

— Це було зроблено з особистого дозволу президента. І гроші, як мені здається, виплачувало міністерство оборони.

— Ви хочете сказати, до цього причетний Джім Френк? — запитала Хілда й підозріло подивилася на зажуреного Вундстона.

— Мері змовчала про це, але так воно, напевне, й було, — щиро сказав Вундстон.

— А Мері виявилася надто тверезою і слухняною аферисткою, — різко зауважила Хілда. — На свої мільйони вона виміняла посаду радника Президента й сховалась під надійне крило свого благодійника Френка. Від такої жінки можна чекати чого завгодно, окрім милосердя.

— Можливо. Мене, проте, гнітило, що вченими керують люди, далекі від науки, або пройдисвіти, які, на жаль, добре обізнані з прогнозами сучасної фізики.

— Я певна, нас підслуховують, — зауважила Хілда. — Але нехай знають і те, що їм без нас не обійтися. Нехай не забувають, я знайду можливість побачитися з Роджерсом Оултом, у якого свої плани на нашу з вами роботу. Особисто я, наприклад, не хочу, щоб мене винесли з нори містера Гленда у цинковій домовині. Я маю надію, що сер Блеклі попросить моєї руки, і я колисатиму своїх дітей не під штучним сонцем атомного Ноя сера Гленда.

— Ви просто перебільшуєте, міс Хілда, — заперечив Х’ю. — Згадайте, чим закінчилася кар’єра пастора Берклі і погодьтеся, що у Гленда вам буде набагато надійніше.

— А вам? — швидко докинула Хілда. — Гадаю, після трагедії з Малькольном журналісти візьмуть його віллу в облогу і колись ви потрапите на гачок.

— Журналістів зараз більше цікавить особа Мері Френк. Але сюди журналістам не пробратися. Хоча, якщо на все дивитися по-людськи, я радий за Мері: хто б ще міг допомогти їй знайти таку посаду? До того ж я вірю, що справу Малькольна візьме в свої руки місіс Френк, і хто знає, кого світ назве великим — вас чи її.

— Це гадання на воскових химерах. — Хілда подивилася на Блеклі: — Якби вам дозволили, Джой, ви знову вибрали б мене чи місіс Мері? Можливо, у вас зі мною просто службовий роман?

— Є речі, про які мовчать при сторонніх. Навіть у присутності містера Вундстона, — одказав Блеклі й невдоволено примружився від того, що Хілда роздратовано запалила нову сигарету.

— Пізно вже, — сказав Вундстон і важко підвівся.

— Поспішаєте до своєї фурії? — розсміялася Хілда. — Не ображайтеся, любий Х’ю, але я бачила, як вона упадала за вами й мало не сідала вам на коліна, — натякнула на офіціантку, котра обслуговувала Вундстона під час вечері. - І чому вам подобаються саме біляві?

— Тому, що містеру Блеклі до смаку чорняві, міс Хілда.

— Якщо вам заманеться з кимось перемовитися, дзвоніть, — нагадала Хілда, коли Вундстон уже взявся за ручку дверей.

— Неодмінно, — пообіцяв Х’ю і, не озираючись, вийшов.

— Якби не почули Вундстона, то ви так би й не зайшли до мене? — запитала Хілда й вередливо посварилася пальцем на Блеклі. — Не забувайте, у чужій хаті нам не можна залишатися в самотині.

— Зайшов би пізніше. Я був на балконі, і мою увагу привернула ваша машина, міс.

— Її збирався хтось поцупити?

— Мені здалося, там хтось сидів.

— Вам здалося чи це було насправді, Джой? Ви завжди пунктуальні, а тут починаєте сумніватися.

— Я помітив спалах. Слабкий червоний спалах. Так світиться неонова лампочка індикатора.

— Що це може означати?

— Так перевіряють замкнену систему, що має електричне живлення.

— Ви маєте на увазі міну уповільненої дії?

— Ні, вам просто хтось поставив у машину «зайвого електронного свідка».

— Це не дивина, Джой, — зітхнула Хілда й потягнулася рукою до таці з виноградом. — Тут усі просвічені, мов рентгеном. Незабаром ми з вами навчимося бачити навіть чужі сни. Ми навчимося, а з цього скористаються такі, як Френк. А нас з вами запроторять уже не до Гленда, а на дно океану, щоб ми крізь товщу землі підслуховували росіян. Гасіть світло, Джой, і користайтеся з того, що я не байдужа до вас. Особливо у таку ніч, коли нас обклали, як вовків у чужому лігві.

XXXIII

Мері бадьорилася доти, поки не настав час розділити ложе з Френком.

«Боже, дай мені сили переступити межу, за якою можна пояснити все, що коїть жінка в ім’я своїх ідеалів материнства. Ні-ні, це брехня, і тому терпнуть мої губи, творячи молитву. Як мені звикнути до рук і тіла ще вчора чужого чоловіка? — питала себе Мері й відчувала, як все її єство холоне від однієї думки, що за кілька хвилин до її опочивальні зайде Джім, і вона має привітати його, тамуючи любов до Малькольна. Як їй легко було вдавати себе щасливою і закоханою, коли розмовляла з Хілдою Брайнт і мала в душі солодкі муки помсти за жорстоку наругу над собою і місіс Кет, наругу, що її придумала Хілда Брайнт, виправдовуючи це престижем Америки. Мері тоді була вдячна Френку за те, що він вивершив її над Хілдою Брайнт. Але ж не могла вона лише з вдячності полюбити Джіма так, як Малькольна. — Я хотіла стати над усіма, хто був причетний до моєї долі, - намагалася знайти бодай крихітку приязні до Френка. — Як я чекала тієї хвилини, коли перестану непокоїтись тим, за який кошт житимуть мої діти! Малькольн був надто великим, щоб опускатися на грішну землю й думати про наші статки, — згадала й заніміла: ще трохи, і чи не головним винуватцем її нещастя стане покійний Малькольн, а не ті, хто зумів возвеличити й убити Макларена. — Ні, це неправда! — ледь не закричала Мері. Підійшла до високого свічада в темній рамі. На неї дивилася майже невідома їй жінка в довгій блакитній сорочці. Очі великі й непорушні. На шиї дві червоні плями — ніби на мармурову статую упали відблиски червоних вітражів. Мері з рятівною надією глянула на двері, де все ще стримів ключ. — Ні, запізно. Треба зважитися й не красти цю ніч у Джіма. А я лише хотіла утвердитися в житті, де так незатишно бідному і так легко все дістається багатому. І чи не заплачено вже за моє благополуччя надто дорого? Невже мало того, що я вже втратила батьків і Малькольна? Ні, я маю жити бодай доти, доки над друзями мого чоловіка кружляє лихо. Якого чоловіка? О, я все ще думаю про Малькольна. Думаю і думатиму, бо якщо я пройду мимо біди друзів Малькольна, то він прийде з того світу й зведе мене в могилу. Кажуть, дуже страшно, коли дух мерця з’являється ночами і постійно нагадує про себе. О Малькольне, не приходь по мою душу, але благослови на шлюб з Френком. Ти завжди був добрим і справедливим. Подай голос! Чи нехай я впізнаю твої кроки — і це буде знак, що ти прощаєш мені багатство, яке приніс своєю смертю».

57
{"b":"111720","o":1}