ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— У Конотопі дельфіни прісноводні, — мовив Коля.

— Ти його не слухай, — втрутився Джавад. — Ходімо. Я сам залюбки мангодиню покуштую. Дивовижний гібрид!

За басейном стояв білий будиночок, такий же обтічний і майже безформний, як Інститут часу. Коля, коли вони підійшли ближче, побачив, що стіна вся в дрібних порах, наче піниста. Батько в Колі будівельник, тому він завжди цікавиться будівельними матеріалами й трохи на них розуміється. Торік він сам збирався стати будівельником, але цього року передумав — його зацікавив космос.

— Пінобетон? — спитав Коля у Джавада.

— Який ще пінобетон? — здивувався Джавад. — Мене твоя відсталість просто вражає! Якби я не дотримувався залізного принципу не ставити зайвих запитань людям, які не хочуть на них відповідати, я б тебе про дещо спитав.

— Не треба, — сказав Коля. — Утримаємося від розмови, як кажуть у нас у Конотопі.

Вони зайшли всередину й опинилися в просторій кімнаті, попід стінами якої стояли столи з приладами, а посередині — круглий стіл, де на тарілі лежали три плоди. Плоди були завбільшки як невелика диня, але не дуже правильної форми й оранжевого кольору.

— Гаразд, — мовив Джавад, — закусимо мангодинею. Якщо хочеш, можеш запитувати. Мені приховувати нема чого.

Джавад дістав ножа, розрізав мангодиню. Всередині була велика кісточка, що вільно випала на таріль.

— У звичайного манго, — сказав Джавад, — кісточку від м’якуша важко відділити.

— Знаю, — озвався Коля. — Пробували. Всі пальці соком обмастиш, поки впораєшся.

Джавад нарізав мангодиню на дольки, і вони заходилися їсти. Їжа була чудова. Солодка, соковита й м’яка. Що тут було від дині, а що від манго, Коля не міг розібрати. Він насолоджувався.

— Це чия лабораторія? — спитав він.

— Шкільна. А чия ж іще?

— А дельфіни теж шкільні?

— Авжеж. І мавпи, і пітон Архімед.

— А де пітон?

— Там, на липі спить. Я тобі потім покажу.

— Довгий? — спитав Коля.

— Середній. Метрів п’ять. От у геофізиків у групі великий живе. Майже дев’ять метрів. І зовсім не приручений. Вони його на гормонах тримають. Хочеш, потім сфліпаємо, подивимось?

— Ні, — відповів Коля, — ніколи мені з тобою фліпати. А ти чого з бананами морочишся? Робити більше нічого?

— Банани — їжа майбутнього, — пояснив Джавад. — Тільки їх треба збагатити. Я не вірю в перемогу білкової синтетики. А ти?

— Я про це не думав, — сказав Коля.

— А тобі в твоїй хламиді не спечно?

— Спечно буде — скину.

— Ти зараз куди?

— На космодром.

— Навіщо?

— Подивлюся. Може, на Місяць злітаю.

— На Місяць зараз не потрапиш. Там фестиваль. Квитків немає. Я пробував.

— Шкода, — зітхнув Коля. — Ну, тоді на Марс спробую.

— Туди нас, підлітків, рідко беруть. Тільки з екскурсіями.

— Я все одно на космодром з’їжджу.

Сто років тому вперед - doc2fb_image_03000015.png

— Ти що, космодромів не бачив?

— У нас у Конотопі немає.

— Вельми сумніваюся, — мовив Джавад, — що ти правду кажеш. Гаразд, їдь. На трійку сідай, біля пам’ятника Гоголю. Я тебе проведу трохи.

Вони пройшли повз клумби, на яких хлопці, переважно малеча, прополювали або виконували інші садові роботи.

— Хочеш заглянути? Напевно, в Конотопі немає, — сказав Джавад, підводячи його до хлопця, що сидів навшпиньки біля невеличкої грядки. — Тільки торік привезли з Альдебарана. Акліматизацію проводимо. Покажи йому, Аркашо.

Аркаша промовив:

— Залюбки.

Витяг із прозорого мішечка дві насінини менші за горошину, зробив у землі заглиблення, увіткнув туди насінини, потім шдтягнув до себе наконечник шланга і як слід насінини ці полив.

— І коли мені вертатися? — спитав Коля. — У червні?

— Постривай. Дикий ти якийся! — сказав Джавад. — Дивись.

І тут Коля на власні очі побачив, як із землі повільно вилазять два зелені паростки. Аркаша знову полив їх, і вони почали рости ще швидше. Через хвилину вони були сантиметрів по двадцять заввишки й стали трохи галузитися.

— Збігай по добрива! — гукнув Аркаша. — Вони в лабораторії лежать, у мене на столі.

Виблискуючи голими п’ятами, Джавад помчав до лабораторії. Зусібіч зійшлися інші ботаніки й натуралісти. Коля побачив, що листя великого клена край галявини розступилося, і звідти з’явилася голова величезного пітона, який із цікавістю спостерігав за зборищем. Але ніхто на нього не звертав уваги, отож Коля теж удав, що звик, аби близесенько висіли пітони. Одна дівчинка, на вигляд першокласниця, прийшла із дивним звіром на плечі. Був він як папуга, але з двома головами. Однією головою цей птах дивився на зелені паростки, а другою поглядав на пітона.

Коли Джавад повернувся з пакетом добрив, паростки піднялися вже на метр, і на їхніх гілках з’явилися бруньки. Джавад насипав під коріння добрив, і кінці корінців повисовувалися назовні й почали досить хижо ці добрива підгрібати під себе. Коля навіть ступив крок убік. Про всяк випадок.

На гілках пробилися жовті квіточки, і на той час, як паростки виросли до трьох метрів, квіти осипались, і з зав’язі стали розвиватися плоди. Коля не міг одірватися від цього видовища. Минуло ще хвилини дві-три, і плоди, схожі спочатку на зелені кільця, підросли й почали жовтіти. Щось вони нагадували Колі, тільки не міг він збагнути що.

Раптом один із плодів обірвався з гілки й упав на землю. Птах із двома головами стрибнув з плеча дівчинки й підхопив плід обома дзьобами, але ніяк не міг підняти з землі, бо голови заважали одна одній.

Всі засміялись, а дівчинка, ніби виправдовуючись, сказала Колі:

— Ви не смійтеся. Його недавно винайшли, він ще не освоївся.

Решта плодів один за одним падали на траву. Джавад підібрав три чималеньких і простяг Колі:

— На, по дорозі на Місяць знадобляться.

— Вони їстівні, чи що?

— Покуштуй.

Коля відкусив шматок від плода, і виявилося, що це звичайнісінький бублик, негарячий, без маку, зате дуже свіжий.

— Ну й діла! — сказав він. — А що, на Альдебарані на всіх деревах бублики ростуть?

— Скажеш таке! — здивувався Аркаша, котрий зібрав решту бубликів у кошик. — Я від альдебаранських рослин тільки швидкість росту використав. До всього іншого йшов через пшеницю й хлібне дерево.

Коли Коля із Джавадом відійшли так, щоб решта їх не чула, Джавад сказав:

— Майбутній геній генетики. У нього мрія є. Добре, коли в людини є мрія.

— А яка?

— Вирощувати сніданки для космічного флоту. Щоб були запаковані, з вареною куркою, рисом і чорною ікрою. Нічого собі завдання?

— Непогано, — мовив Коля, жуючи бублик. — А не можна у нього одну насінинку попросити?

— Для тебе просити не буду, — відповів Джавад. — Не тому, що погано ставлюся, а тому, що ти потайний. І про Конотоп набрехав.

— Ну гаразд, обійдемося, — буркнув Коля. — За диню спасибі.

— До побачення. Може, зустрінемося. Шкода, що Аліси ти не дочекався, вона б тобі допомогла в космос злітати. У неї велике знайомство в Далекому флоті. Вона, мабуть, на двадцяти планетах уже побувала.

— А скільки їй років? — спитав Коля. — Коли встигла?

— Скільки й нам з тобою. Одинадцять.

— Мені дванадцять, — сказав Коля. — Привіт Алісі. Я йду.

37
{"b":"117176","o":1}