ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Отуди к бісу! — здивувався дідусь, і борода його підвелась і втупилася рябим кінцем в Алісу. — Отуди к бісу! Заперечуєш, виходить? — Дідусь вочевидь був не в дусі.

І Аліса про всяк випадок сказала:

— Даруйте, я не зумисне. — І хотіла вже бігти далі.

Але дідусь не дав.

— Подь сюди, — мовив він. — Тобі кажуть!

— Як це — подь сюди? — здивувалась Аліса. — Якось дивно ви розмовляєте.

— А ти посперечайся, посперечайся. Зараз візьму хворостину і відшмагаю тебе по м’якому місцю!

Дідусь був зовсім незвичайний. Як старий Хоттабич. І говорив дивно. Не те щоб Аліса його злякалася, але все-таки їй стало трохи моторошно. Більше нікого на алеї не було, і якщо дідусь і справді вирішить шмагати її хворостиною… “Ні устигну втекти”, — подумала Аліса й підійшла до дідуся ближче.

— Що ж це виходить? — сказав дідусь. — Залишили мене на цьому триклятому місці, а самі вшилися! На що це схоже, я питаю!

— Авжеж, — згодилась Аліса.

— У тебе в торбі калачика не знайдеться? — запитав дід. — А то від ранку макової росинки в роті не було.

— Ні, — відповіла Аліса. — А що таке макова росинка?

— Багато знатимеш, скоро старою станеш, — відрізав дідусь.

Аліса засміялась. Дідусь був зовсім не страшний і навіть жартував. Вона сказала:

— А тут неподалік кав’ярня є. Дієтична. Пройдете два повороти…

— Обійдуся, — буркнув дід. — Без ваших порад обійдуся. Ні, ти скажи, миршавко, що таке дєється?

“Оце так старий! — подумала Аліса. — От би його нашим дітлахам показати”.

— Скільки вам років, дідусю? — спитала вона.

— Всі мої літечка при мені, я ще царя-батечка Миколу Олександровича, царство йому небесне, пам’ятаю. Отакечки. І генерала Гурка на білому коні. А може, це Скобелєв був…

— Довгожитель! — зрозуміла Аліса. — Справжнісінький довгожитель. Ви з Абхазії?

— Це з якої такої Абхазії? Ти це що? Та я тебе!

Дідусь спробував зіскочити з лавки й погнатися за Алісою, але в останню мить передумав і вставати не став. Аліса відбігла на кілька кроків і зупинилася. Їй уже зовсім не хотілося йти від казкового діда.

— Отож, кажу я, — вів далі дід, ніби забув про спалах гніву. — Що ж це довкола дєється? Зовсім показилися, туди-сюди!

Якщо він пам’ятає царя і ще якихось генералів, котрих не проходять у другому класі, то дідові очевидячки принаймні двісті років. Як же він законсервувався, і навіть у газетах про нього ні слова не було, і тато про нього не знає? Адже якби знав, то напевне сказав би Алісі.

— Ні тобі городового, ні тобі культурного поводження! Ходють туди-сюди голі люди, махають собі безсоромними ногами. Ох, наплачетеся ви з ними, ох і наплачетеся!.. Не бачити вам…

Дід схлипнув і раптом закричав несамовито й тонко:

— Кінець світу! Кінець світу! Гряде антихрист покарати за гріхи великі…

“Ой-ой-ой, покликати когось, чи що? — забідкалась Аліса. — Напевно, в нього манія. Хворий чоловік”.

— А ти чого в трусах бігаєш? — зненацька спитав дід неголосно, але сердито. — Спідниці, чи що, в мамки не знайшлося? Либонь, загуляла мамка твоя, га? Загуляла?.. Дівчата ж бо хто в штанах, хто в трусах…

— У мене мама архітектор, — сказала Аліса.

— Отож-бо й кажу, — згодився дід. — Не ті часи настали. Бувало, вийдеш спозарання, взуєш постоли… Ти сідай, дівчинко, на лавку, казку послухаєш… Гніденький твій уже копитом креше. І підіймаємося ми слідом за генералом Гурком, царство йому небесне, туди, розумієш, сюди, на висоту дванадцять — вісімдесят п’ять, а там уже турок позицію собі риє… І за царя…

Дід повторив кілька разів “за царя” і раптом заспівав:

І за царя, вітчизну, і за віру

Ми гучно крикнемо ура, ура, ура-а-а-а!

Аліса поволі задкувала по доріжці, щоб непомітно щезнути з дідових очей. Вона думала, куди краще бігти, аби скоріше знайти поміч.

Та ось; із-за повороту показалася дівчина зі згортком креслень під пахвою, звичайна дівчина, мабуть, студентка. Вона була в шортах, безрукавці й без перуки. Коротке світле волосся спадало чубчиком на засмагле чоло. Дівчина почула дідову пісню й зупинилася.

— Ой! — зраділа Аліса.

Вона підбігла до дівчини й голосно зашепотіла:

— Цей дід, напевно, збожеволів. Він говорить дивні речі й зовсім відірвався од дійсності.

— Побачимо, — сказала дівчина.

Дідусь помітив її і дуже розсердився.

— Що далі, то гірше! — промовив він. — Ще одна безсоромниця, туди-сюди. Ти чого вирядилася?

— Здрастуйте, — привіталася дівчина. — Вам зле?

— Чого б це? Це ти що за слова такі собі дозволяєш? Я в своєму житті ще нічим не мучився, хіба тільки почечуєм. Отакечки.

— Дивно він зодягнений, — сказала дівчина Алісі неголосно.

І тут Аліса теж помітила, що дід дивно вдягнений. Як тільки вона раніше цього не бачила?

На дідові були сірі короткі штани, внизу яких звисала брудна торочка, з-під штанів виглядали вовняні шкарпетки, обмотані мотузком. Мотузок спускався до щиколоток і був прив’язаний до чудернацьких капців, страх знайомих, але досі Аліса їх не зустрічала. Ой, та це ж постоли, як на картинці у книжці казок! Дідові плечі накривав сірий піджак із підкладеними на плечах ватними подушками, щоб плечі здавалися ширшими. І ще був солом’яний капелюх, та його Аліса помітила з самого початку.

— Він несучасний, — сказала Аліса тихо й сама злякалася свого відкриття.

Звісно ж, дід був зовсім несучасним. Він і говорив дивно, і зодягнений був незвичайно.

— Постривай-но, — мовила дівчина. — Ви де живете? — спитала вона в старого.

— Багато знатимеш… — почав дід. Потім задумався і додав: — Сам уже не знаю.

— Може, вас провести додому?

— Дім мій за високими горами та за глибокими морями, — сказав дід упевнено, ніби повторював знайому всім адресу. — Ти мені краще скажи, землю ви орете?

— Оремо, — відповіла дівчина.

— І плуги у вас є?

— Плугів уже нема. Автомати орють і все. інше роблять.

— Отож я так і думав. А рік зараз який?

— Дві тисячі вісімдесят дев’ятий.

— Це що, від різдва Христового?

— Від нашої ери, — сказала дівчина.

— А ви з якого року? — запитала Аліса. — Адже ви мандрівник у часі?

— От тобі, туди-сюди! — буркнув дід. — Мандрівник, кажеш? А ти краще мені скажи, як у вас із м’ясом? М’ясо почім?

— М’ясо? — Аліса не знала, що відповісти.

Але їй на допомогу прийшла дівчина.

— М’ясо в нас, дідусю, безкоштовне, — пояснила вона. — І решта продуктів теж.

— Брешеш, туди-сюди! Хтой це з доброго дива, так тобі телятко різатиме?

— Ви ще з Дореволющї? — наполягала Аліса. — А як ви опинились тут? На нашій машині часу?

— А от скажи мені, — пожвавився дід, — хто у вас найголовніший генерал?

— Нема в нас генералів.

— От і брешеш! Не може того бути, щоб без генерала… Боже мій, хто йде!

Доріжкою, припадаючи на сучкувату палицю, йшов другий дід, такий самісінький, як і перший, тільки капелюх на ньому був не солом’яний, а сукняний.

Аліса так здивувалася, що. сховалась за спину дівчини. І тут же з-за повороту вийшо ще троє дідів, двоє з палицями, один так, без палиці; двоє в солом’яних капелюхах, а один простоволосий, і борода в останнього діда була довша, ніж у інших.

Всі діди спроквола простували до лавки.

— Хвала тобі,господи! — сказав перший дід. — А то, туди-сюди, жодної живої душі не знайдеш!

— Це правда, — відповів один із нових дідів. — Це правда, що жодної живої душі, всі якісь фіглі-міглі з квасом.

І він посварився палицею на дівчину й Алісу. Це вони й були фіглі-міглі з квасом.

— У них тут дірка в минуле, — прошепотіла Аліса, — і вони з неї вилазять. Треба зупинити. Адже, можливо, їх сто тисяч.

— Оцих ось провчити б не завадило, палицею, палицею!

— Авжеж, туди-сюди! — заволав другий дід.

— Зараз ми їх! — крикнув третій. — Я сам у городових служив!

Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.

4
{"b":"117176","o":1}