ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Маріє Павлівно, — порадила Аліса, — я гадаю, що краще телефонувати Аліку Борисовичу. Він, напевно, вже вернувся з кіно й сидить дома. І він вам скаже, що ні в яку лікарню він не ходив і мого батька не бачив.

— І я це зроблю, — відповіла Марія Павлівна суворо. — І негайно. Я цього так не залишу! Хтось тут збожеволів. Сподіваюсь, що не я. Тільки спершу я принесу вам сухі піжамки й переведу вас у бокс — не можна ж ночувати у відкритому приміщенні.

Коли Марія Павлівна зачинила за дівчатками двері в бокс і вони вляглися на нові ліжка, Юлька спитала:

— Чому ти веліла їй зателефонувати Алікові? Він же ще біжить вулицею?

— Ти нічого не зрозуміла, — відповіла Аліса. — Алік тут зовсім ні до чого. Він цілий вечір гуляв зі своєю Шурочкою. І зараз п’є чай. Це був ніякий не Алік Борисович. Я спочатку не здогадалась. Це був спільник Веселуна У, теж космічний пірат, Крис із планети Крокрис. Вони за мною женуться. А якщо ти мені не віриш, то зачекай, поки прийде Марія Павлівна й скаже, що розмовляла з Аліком.

— Не могла ж я сплутати Аліка… і Марія Павлівна його пізнала.

— І я теж спершу помилилася. Бо Крис — великий гіпнотизер. От тільки з черевиками помилився. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповіла Юлька.

У двері заглянула Марія Павлівна й сказала страшним гучним шепотом:

— Збожеволіла тільки я! Олександр Борисович сидить дома і п’є чай. Він із мене… сміявся!

Розділ IV

ЯК УСЕ БУЛО

— Звичайно, — мовила Аліса, коли нарешті все заспокоїлося і в лікарні настала тиша, — ти маєш право мені не вірити. І навіть не знаю, чи повірила б я на твоєму місці.

Шов у Юльки, звісно, трохи болів — хоч завтра виписуватися, все одно ще рано стрибати, як пантера. Вона вляглася зручніше й вирішила, що не буде перебивати Алісу. Чесно кажучи, в Юльки з’явилася нова теорія: Аліса — космічний гість, з іншої планети. Чому б гостям з інших планет не прилітати до нас, якщо такі планети є?

— Крім тебе, мені нема кому відкритися, — призналась Аліса. — Дітей я тут, опріч тебе, не знаю, а жоден дорослий мені не повірить. Навіть якби я мала докази.

— Це слушно, — згодилась Юлька. — Дорослі не вірять навіть у найзвичайніші речі. Ти з іншої планети прилетіла?

— Ні, — відповіла Аліса. — Я москвичка. Й народилася тут.

— Шкода. А я вирішила, що ти інопланетянка.

— Я все одно що інопланетянка. А ще не народилася. Я народжуся років через сто.

— Що?

— Я з майбутнього. Із двадцять першого століття.

— Ну так, — сказала Юлька. — А то я думала: чому ти нічого не знаєш про нашу школу, а по-російському говориш без акценту?

— Тебе не здивувало, що я з майбутнього?

— Звичайно, здивувало. Дивніше, якби ти була з космосу. Хоч ти й не сучасна, все одно москвичка. Розповідай.

— Я живу в Москві, вчусь у школі. Нічого особливого…

— А ти на Місяці була?

— Була. І на Марсі була, і в Глибокому космосі була.

— Щаслива! А відбір строгий? А то в нас один хлопець у класі, Боря Мессерер, хоче бути космонавтом, а йому сказали, що він за здоров’ям не пройде. Він тепер щоранку до школи бігає — два кілометри. Правда, завжди спізнюється. Можливо, його зі школи виженуть раніше, ніж він загартується.

— Ти мене перебиваєш. Відбір не строгий. Можеш туристом поїхати, можеш на екскурсію. А одного разу я літала в наукову експедицію. Я тобі розкажу, якщо цікаво.

— Страх цікаво!

— Я ж спеціалізуюся в біології. Обов’язково працюватиму із звірами. Найцікавіше. У мене тато теж біолог, тільки космічний. А я хочу як слід вивчати розум тварин. Я вважаю, що досі ще мало зроблено. Уявляєш, люди в інші галактики літають, а з простою кицькою домовитися не можуть.

— А я зі своєю кицькою про все можу домовитися, — сказала Юлька. — Правда, тільки я говорю, а вона мовчить.

— От бачиш — мовчить. Але я тобі про біологію не просто так розповідала. Річ у тім, що в батька у зоопарку є прилад, називається “мієлофон”. Він ловить хвилі мозку, і, якщо його настроїти на чужий мозок, можна почути думки.

— І мої?

— Чиї завгодно. Тільки цей прилад неймовірно рідкісний і цінний. Мені батько довірив його ненадовго, і я після досліду мала повернути його в лабораторію.

— А ти чиї думки вгадувала?

— Спочатку дельфінів, потім пустотіла та інших звірів. А потім так вийшло, що я пішла попрощатися з Бронтею.

— Це ще хто такий?

— Це мій улюблений бронтозавр. Він живе в Космозо — у Космічному зоопарку.

— Бронтозаври вимерли багато мільйонів років тому. Я читала.

— Ну й що, що читала. Вивели.

— Знову?

— Не перебивай, Юлько! Так я до ранку не закінчу розповідати.

— Ти сама такі речі говориш, а потім дивуватися забороняєш. Так тільки в фантастичному романі буває. Уявляєш, ти житимеш через сто років!

— Тож слухай, я пішла прощатися з Бронтею, а мієлофон залишила, щоб не намочити. Бронтя в ставку живе. І попливла я на Бронті. Раптом оглядаюся, а мієлофона нема. Якийсь хлопчина кричить: “Держи!” — і тікає.

— Це був Коля?

— Постривай. Отже, поки я вмовила Бронтю повернути до берега, поки я вискочила й добігла до воріт, їх, звичайно, давно вже не було. Там, на майдані, стоять автобуси. Народу, правда, майже не було, але я стала всіх запитувати, чи не бачили, хто вибіг із Космозо з чорною сумкою в руках. І один перехожий сказав мені, що бачив хлопчика, який сів у автобус до проспекту Миру, але інший чоловік сказав, що бачив своїми очима, як хлопчик, котрий вбігав у автобус, невдовзі вибіг з автобуса знову й сів у інший автобус. І в руках у нього була сумка. За п’ять хвилин я побувала на всіх автобусних зупинках. Я спочатку поїхала на проспект Миру, потім на іншу зупинку. Одне слово, через п’ять хвилин я об’їхала пів-Москви й повернулася до зоопарку. Нікого я не знайшла.

— Тобто як — за п’ять хвилин пів-Москви? На автобусах?

— Звичайно. На чому ж іще?

— З якою ж швидкістю у вас автобуси їздять?

— А ні з якою. Вони на місці стоять… Ох, ти не розумієш. У вас таких автобусів нема. Згодом розкажу. Вернулась я в зоопарк. Засмучена, сама розумієш, страх. Що робити? Іду по Космозо, парк уже закривається, нікого нема. Думаю: може, мені все це здалося, а я сумку десь забула, — безглузда думка, але хочеться перевірити…

— Знаю, зі мною так бувало, — сказала Юлька.

— Іду я по Космозо, кручу головою, рантом бачу — роботи-прибиральники стоять біля однієї лавки і щось обговорюють. Взагалі-то роботи, сама розумієш, народ мовчазний, їх із себе важко вивести. А тут махають руками, сперечаються.

Я питаю, що сталося.

Роботи відповідають, що не знають, як бути. Ніколи досі такого не бачили. І показують мені лавку, а на її спинці ножем вирізано слова: “Коля, 6-й клас “Б”, 26-та школа”. Роботи не знають, чи то віднести лавку й замінити на нову, чи то так і має бути.

— Із нашої школи! — охнула Юлька.

— От-от, якийся Коля з шостого класу “Б” 26-ї школи побував у зоопарку саме нього дня. Інакше б роботи неодмінно знайшли його штукарство раніше.

— Але, може, не він узяв?

— Слухай. Я коли на автобусній зупинці питала, який був тон хлопчина собою, думала, шю, може, хто-небудь із знайомих пожартував, — ти ж знаєш, яка вдача у дітей. У них ненормальне почуття гумору.

— Краще б уже в дітей узагалі не було почуття гумору, — згодилась Юлька.

— Мені всі, хто бачив хлопчика, казали, пю він був дивно вдягнений, по-маскарадному, ніби вдавав хлопчину з двадцятого століття. Я не зразу звернула увагу на щ слова. Тільки коли побачила напис, який могла вирізати людина з давньою психологією…

— А такі ще зустрічаються, — зітхнула Юлька.

— …Я відразу збагнула, що тут замішаний прихідець із минулого.

— Але як він міг до вас потрапити? Він винайшов машину часу?

— Точнісінько тим же шляхом, як і я прийшла сюди.

— Отже, є машина часу?

— Звичайно, є, а чому б їй не бути?

— Але ж це фантастика!

— Для тебе, може, й фантастика, а для мене звичайнісіньке життя. Якби твоєму дідусеві літак показали, він би, напевно, зомлів.

56
{"b":"117176","o":1}