ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Три пальці потяглися до Гум-гама. Він уважно роздивився їх, бурмочучи: “Через п’ять хвилин це будуть найчудовіші пальці в будинку”.

— Кожен з вас, — провадив він далі, -підходить до замкнутих дверей, говорить: “Р-раз!” — і пальцем начебто відкриває замок. Трик-трак — і двері одімкнено.

— І все? — здивувалися Сергій і Мишко. — Так просто?

Діти помчали до під’їзду.

— Ти, Мишку, почнеш з першого поверху, Сергійко з десятого, а я піднімуся на п’ятий, — командував по дорозі Максим. — Та не питайте у Гум-гама: “Чого та як?” І так далі… Бо він розгнівається. Слюсар щойно виламав двері в Митіних і заходився коло сусіднього замка.

— Стривайте, — сказав захеканий Максим, — не треба ламати.

Він приклав вказівного пальця до замка і стиха промовив:

— Р-раз!

Двері квартири № 121, жалібно рипнувши, відчинилися, й над вухом у хлопчика хтось тихенько заспівав: “Тра-та-ті, тра-та-ті, а ми і не замкнуті”.

Максим зазирнув за двері й відсахнувся, помітивши в напівтемряві коридора блакитне обличчя Гум-гама.

— Тс-с! — Гум-гам притулив пальця до рота. — Мовчи!

“Як він тут опинився”? — подумав здивований Максим і занепокоєно озирнувся на слюсаря.

— Чи ти ба, — крякнув слюсар. — Двері й не замкнуті, а я замки викручую.

Він також зазирнув за двері, проте нікого не побачив. Забрав свою скриньку та й пішов.

А Максим, полегшено зітхнувши, кинувся до наступної квартири. “Р-раз!” — і ці двері готові. І знову щось задзвеніло: “Трик-трак, ось так… Трик-трак, ось так…”

Сусіда мовчки дивився на хлопчика, нічого не розуміючи. Потому вставив у замок ключа, замкнув двері, одімкнув і замість подяки пробурчав:

— От базіки! Кажуть: “Зачинено, зачинено!”, а замок працює. — І з грюкотом зачинив за собою двері.

Максим нагнувся до замкової щілини й почув те саме: “Трик-трак…”. Тепер він знав напевно, що й за цими дверима кілька секунд тому стояв Гум-гам.

Незабаром на всіх поверхах гриміли замки, грюкали двері, видзвонювали дзвінки.

— Ви бачили, як він пальцем трик-трак, і двері відчинилися? — казали одне одному сусіди. — Гей, Михайле, у тебе що — талант фокусника?

— Та ні, — відповідав рожевий од зніяковіння Мишко. — Просто ми граємося.

— Ну, знаєте, менше було б таких ігор, — бурчав хтось. — Сто душ вигнали з дому!

Ніхто не звернув на Гум-гама уваги: він був у спецівці, яку носять слюсарі. Але не у звичайній, а в спецівці-скафандрі: вона злегка пружинила й поскрипувала. І коли тільки Гум-гам устиг перевдягтися?

Максим, скотившись східцями, ухопив хлопчика-слюсаря за рукав, зашепотів:

— Гум-гаме, ти чого ходиш по чужих квартирах? Тебе ніхто не бачив?

— Ніхто не бачив і не побачить, — осміхнувся Гум-гам. — Ти ж сам пропонував цю гру…

— Яку?

— Трик-трак, тринь-бринь, — нагадав Гум-гам. — Співучі двері. Твій винахід!

— Це ти поламав і полагодив усі замки? Ти заходив до квартири крізь стіну? — Максим аж очі витріщив від несподіваного здогаду.

— Не крізь стіну, а повз стіну, — усміхнувся його друг і застережливо підняв руку: — Та не здумай мене питати: як? Пройти повз стіну так само легко, як дістати курчатко з яйця, не розбивши шкаралупи. Ти ніколи не пробував? Дивися! Це робиться отак: трик-так…

І Гум-гам, кивнувши другові, ступив прямо в стіну, наче вона була зроблена з повітря. А до Максима долинув звук, схожий на дзвіночок: “Тюр-лір-лір, біжи в двір…”

Коло під’їзду Максим угледів дядька Захара. Він стояв, тримаючи у витягнутій руці важку сумку, і гукав:

— Ось! Тридцять шість замків. Ну, як тут справи?

— Не потрібні ваші замки, — сказав йому Максимів батько. — Усі двері відчинені.

— Я-як? — дядько Захар так і завмер з піднятою сумкою.

— Усі двері самі повідчинялися, — пояснив Максим і хутко додав: — Мишко й Сергій не винні. Навпаки, вони майже всі замки повідмикали! Замки самі зіпсувалися… — Максим затнувся, подумавши, що не варто зараз говорити про Гум-гама: надто довго пояснювати. — Дядьку Захаре, а ви силач, — додав він, з повагою дивлячись на залізний вантаж.

Дядько Захар кинув сумку, присів на лавочці, утер хусточкою обличчя. Мишко й Сергій так і застигли обабіч лави, неначе вартові.

— Як це так? — засмучено перепитав дядько Захар. — Навіщо ж я їх ото купував?

— Один замок потрібен, — тихо проказав Сергій. — У Митіних виламали двері.

— А решта?

— А решту ми здамо у металолом, — запропонував Максим.

Усі зареготали, навіть дядько Захар посміхнувся. Тільки Сергій і Мишко були серйозні.

Максимів батько взяв дядька Захара під лікоть, одвів набік. Він щось розповідав йому. Можливо, про те, як дивовижно всі двері повідмикалися самі.

Максим, не чекаючи розв’язки, втік до альтанки. А Гум-гам уже тут: ходить задоволений, потирає руки, усміхається.

— Слухай-но, що я вигадав, Максиме. Гра “трик-трак” триває! Хто захоче гратися вдень чи вночі, виходитиме, не відмикаючи замка. Двері самі розчиняться перед ігрунами. Тільки треба сказати: “Р-раз!”

— Ото хлопці зрадіють! — аж підскочив Максим. — Я всім розповім!

— Я знаю, — вів далі Гум-гам, ледь посмутнівши, — як противно щось відкривати, щось закривати, на щось натискати. У мене повен дім різних машин. Їх треба вмикати й вимикати, викидати й замовляти нові. Стільки клопоту з тими машинами.

— Тільки одну хвилину, — попросив Максим, зрозумівши, що Гум-гам поспішає. — Дограємо з моїм Ричем.

— Ми ж начебто грали, — звів брови Гум-гам.

Максим став казати, як страждає зараз Рич в кишені у Митіна: таке безпомічне, нещасне кошеня, не може навіть самостійно вилізти… Чи не можна його зробити звичайним котом, яким він був раніше?

Гум-гам клацнув пальцями, промовив “р-раз!” і, вдоволений, сказав:

— Рич живий, здоровий і біжить додому. Попроси в нього, будь ласка, за мене пробачення…

Він дістав з кишені синій камінь подорожувань.

— Не скучай, Максиме! — вигукнув Гум-гам, зникаючи.

Прибігши додому й побачивши Рича, Максим узяв кота на руки, почав гладити його, щось шепотіти. Незворушний Рич і вухом не повів. Начебто кілька хвилин тому він не сидів у тісній кишені.

…Старий Митін прикручував до дверей новий замок і зовсім забув, що носить із собою кошеня. Тільки-но Гум-гам сказав своє славнозвісне “р-раз!”, Митін відчув у кишені незвичайний тягар. Він устиг лише випростатися — перед очима в нього майнула жовта блискавка, і якийсь рудий звір побіг східцями вниз. Митін хотів був закричати, покликати дружину, але передумав. Звір скидався на кота, і дружина, певно, не здивувалася б. А пояснити, який зв’язок існує між котом, жовтим кошеням та рудим мамонтом, Митін ніяк не міг.

Він зітхнув, узяв викрутку й знову заходився вставляти замок, раз по раз озираючись через плече й буркочучи: “Чого це діти розбігалися?..”

На всіх сходах того вечора було чути легенькі кроки. На всіх поверхах перед дітьми самі по собі відчинялися двері. У всіх дверях шепотіли, дзвеніли, наспівували, бубоніли, мурмотіли, шелестіли, насвистували замкові щілини:

“Тра-та-та, тра-та-та, починається гра…”

“Там, на третім поверсі, кошенятко сіре…”

“Тринь-бринь-бриньки, гратись нам не ліньки…”

“П’ять та п’ять — іди стрибать…”

“Уві сні ти граєш, а як — і сам не знаєш…”

“Перед тим, як лягти спати, не забудьте політати…”

“Тра-та…”

Ці дзвони, шепотіння, бурмотіння чули ті, для кого співали замкові щілини, ті, перед ким від цього часу самі по собі відчинялися двері, ті, хто прокидається вночі, коли в дворі тужливо загавкає собака чи занявкає на східцях самотнє кошеня…

Мільйон і один день канікул - doc2fb_image_03000027.png

Ви вмієте гратися в теплоходи? У справжні, звичайно, а не в іграшкові. Ні? Що ж, напевне, ще не всі діти уміють гратися в теплоходи… Максим, Мишко та Сергій теж не вміли, аж поки не здибали Зайчика. Цього хлопчика звати Петьком, а прізвище його — Зайчиков, і він такий білоголовий, пухнастий, що так і кортить звати його Зайчиком.

19
{"b":"117229","o":1}