ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Пробачте. Це нічого не означає. — Максим догадався, що то Гум-гам смикає його за ногу, і, хоч йому було лоскотно, він більше не скрикував, щоб не відвертати уваги спостерігача з трубою. — Пробачте, як усе влаштовано?

— Я не можу відповісти на твоє запитання. Старий приклав трубу до ока.

— Що ви бачите? — швидко спитав Максим. Він відчував, що приятель щосили тягне його.

— Я бачу тільки синій простір і ніде не бачу землі, — кинув через плече спостерігач.

— Бажаю вам відкрити Землю! — гукнув хлопчик, виринаючи з хмари.

— Ти так довго розмовляв, що зовсім забув про гру! — ображено мовив Гум-гам. — Візьми свої сандалі.

— Я його розпитував, — почав розповідати Максим, намагаючись сісти в повітрі й застебнути сандалі, — я його розпитував, а він дивився в підзорну трубу.

— І він відповів на твої запитання?

— Ні. Він ніяк не може знайти Землю.

— Так я й думав! — промовив Гум-гам. — Навіть старий, мудрий учений геть усе забув і нічого не знає.

“Так ось вона яка — КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ, — подумав Максим. — Тут ніхто нічого не знає. Можливо, вони все давним-давно позабували. А може, вони все знають, але не хочуть говорити? Я граюся з Гум-гамом, бачу його країну і ніяк не збагну, чому вона БЕЗ ЧОМУ?”

І він спитав друга:

— А взагалі у вас є земля? Чи тільки саме повітря?

— Здається, є, — пробурмотів Гум-гам. — Я чув, що є. Десь унизу. Кажуть, там дикі хащі, страшш звірі… Але напевно не можу сказати, — зітхнув Гум-гам. — На землі ніхто не був…

— Привіт! — крикнув хтось згори.

З синьої хмари, що пропливала повз них, звішувалася голова. Максим упізнав Кри-кри.

— Що ти там робиш? — задерши голову, спитав старшого брата Гум-гам.

— Помираю з нудьги, — відповів Кри-кри. — Загоряю і ні про що не думаю. А ви?

— Ми граємо у квачика! — крикнув Максим.

— У квачика? А що це таке? — Кри-кри трохи підвівся на своїй хмарині.

— Зараз побачиш, — пообіцяв Максим. — Гей, Гум-гаме, залазь на іншу хмарину!

— Навіщо?

— Як навіщо? Будемо наздоганяти Кри-кри на хмарі!

— Оце гра! Квачики-наздоганячики! — Кри-кри засміявся й помахав шоломом. — Ану лишень спробуйте наздогнати мене!

А Гум-гам уже осідлав маленьку блакитну хмаринку і гукав до друга:

— Сюди!

І тільки-но Максим сів поруч, як блакитна хмаринка ринула за синьою. Максим прилаштувався позаду Гум-гама, обхопивши його руками й визираючи з-за спини, — така малесенька була ота хмаринка. А Кри-кри гасав на своїй синій хмарі з краю в край, озирався, притупував ногою: “Швидше, швидше!”

Як приємно було скакати на хмарі! Вона летіла в повітряних хвилях, плавно обминаючи будинки, дерева, зустрічні хмари, поволі наздоганяючи Кри-кри.

— Начувайсь, Кри-кри! — радів Гум-гам. — Зараз ти попадешся і наздоганятимеш нас!

— Не спіймаєте! Гей ви, тихоходи! — відповідав Кри-кри.

Синя хмаринка метнулася вбік, а блакитна м’яко провалилася в якусь темну яму, зависла на місці. Максим ураз немов оглух — така запала тиша. Він задер голову і побачив, як швидко віддаляється вгору хмарина, на якій пританцьовує Кри-кри.

— Що сталося? — гукнув Максим, поплескуючи по плечу товариша, але не почув свого голосу.

Гум-гам, обернувшись, беззвучно ворушив губами. Догадавшись, що його супутник нічого не розуміє, Гум-гам дістав записничка, написав щось у ньому олівцем і передав Максимові:

“Тут час робіт коло”, — прочитав Максим фразу, що здивувала його своєю загадковістю (граматичних помилок він не помітив).

“Яке коло?” — надряпав у відповідь Максим і простяг записника супутникові.

Гум-гам промовисто знизав плечима: мовляв, він не відповідає за дивні жарти часу в своїй країні.

“Що тепер буде?” — спитав Максим кривими буквами на новому аркушику.

“Зачикамо, поки час пиритвориця на вітер”, — написав Гум-гам не менш загадкове речення.

Вони непорушно сиділи в темній ямі. Ген удалині невиразно бовваніли куполи. Згори на них пильно дивилося око Сонця. Ніщо не пролітало поряд.

“Що це таке — час? — спитав сам у себе хлопчик. — Секунди, хвилини, години? У нас час минає спокійно, не зупиняючись. Стрілки годинника рухаються по колу, час плине, як річка: день за днем. А в цьому колі часу, як у порожній бочці: нічого не бачиш і не знаєш. Може, коло обертається на одному місці, тоді просидиш цілий день, або цілий рік, або все життя?”

— Гум-гаме! — крикнув що було сили Максим, забувши, що його не чуть.

Він вирвав у приятеля записника, поспіхом написав:

“Давай зробимо вітрило…”

“Яке вітрило?” — здивовано вивів Гум-гамів олівець.

Максим став на ноги, зняв із себе сорочку і жестом показав Гум-гамові, як треба тримати її за рукава, щоб вийшло вітрило.

Ніби зазнавши аварії, завмерли вони край блакитної хмарини, нап’явши рятівне вітрило. Руки вже стомилися його тримати, аж тут полотно здригнулося, нап’ялося, і хмарина тихо рушила з місця.

Дедалі швидше пливла хмарина. Ось уже вітрило виривається з рук. Можна вдягнути сорочку, перепочити.

І наші друзі влітають у блакитний простір неба. І прямо перед собою бачать Кри-кри, який пританцьовує на хмарі. Отакої! Виявляється, Кри-кри не встиг утекти, поки вони крутилися у темному колі часу. Він начебто й не помітив, що його переслідувачі зникли й знову з’явилися. Він зовсім поряд, махає їм рукою, дражнить:

— Гей ви, тихоходи!

— Сам тихохід! — заревів, як слон, Гум-гам, дивуючись із трубного голосу.

— Тримай його! — підхопив Максим, радіючи, що нарешті можна кричати й чути всі звуки світу. — Ти не втечеш од нас, Кри-кри!

Кри-кри аж перелякався. Він впав ниць на хмару, заляпав долонями: “Швидше, швидше!” Гонитва тривала.

Чи то хмара Кри-кри виявилася швидкохіднішою, ніж у наших друзів, а чи маленькій хмаринці важче було летіти з двома вершниками, — так чи так, але Кри-кри втікав од погоні.

Він і не приховував своєї радості: підстрибував, реготав, показував довгого носа… Ось його хмарина завернула за будинок, зникла з очей.

Друзі гасали на блакитній хмарині між кулями, нетерпляче покрикували:

— Кри-кри!.. Гей, Кри-кри!..

Кри-кри наче крізь повітря провалився.

— Всю гру зіпсував! — журився Гум-гам.

— Напевне, він так далеко втік, що не може знайти нас, — висловив здогад Максим. — Тікати цікавіше, ніж водити… Котра зараз година, Гум-гаме?

— Може, перша. А може, й п’ята. Це не має значення, — легковажно відповів Гум-гам.

— Як це так? Якщо п’ята, мене давно шукають…

— Ти ж бачиш — сонце на тому самому місці.

— То й що? — Максим глянув на безтурботне синє сонце.

— Я ж тобі казав: у нас завжди ранок, — нагадав Гум-гам. — І на яких цифрах стоять стрілки годинника — байдуже. Годинник може йти, але час не рухається. Час робить коло і перетворюється на вітер. А вітер несе з собою будинки, дерева, клумби і нас з тобою… Це правда, Максиме, що вночі люди ростуть?

— Звичайно, — впевнено сказав Максим. — Якось я виріс за ніч аж на сантиметр. Батько зміряв мій зріст увечері й уранці, і вийшов один зайвий сантиметр.

— У моїй країні ночі ніколи не буває, — сумно промовив блакитнолиций хлопчик.

Максим уважно подивився на Гум-гама, наче вперше його бачив. Серце в нього тривожно калатало. Він відчував: зараз він довідається про щось найважливіше у житті друга.

— Скільки тобі років, Гум-гаме?

— Мені? — Гум-гам завагався. — Мабуть, десять… А тобі, Максиме?

— Мені сім з половиною. Я народився п’ятого грудня. А коли у тебе день народження?

— Я не пам’ятаю… Останній раз, коли був мій день народження, мені минуло десять років. Але це було дуже давно, я навіть забув коли. Ось чому я й кажу: мабуть, десять.

Максимові стало страшно. Спокійне синє сонце холодно дивилося йому в обличчя. У блакитному просторі пливли кудись будинки-кулі. І ніде не видно було землі.

— Ти приходитимеш на всі мої дні народження, — схвильовано промовив Максим.

— Із задоволенням, — згодився Гум-гам. — Але я не зможу запросити тебе на свій день народження. У нас завжди “сьогодні” і ніколи вже не буде “завтра”.

27
{"b":"117229","o":1}