ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

А назавтра Сергій уже забув, що збирався конструювати робота. Після школи він вихорем увірвався в квартиру, кинув у коридорі портфель і, відсапуючись, продекламував:

“А” і “Б” на димарі

Посідали угорі.

“А” упало, “Б” пропало,

Хто лишивсь на димарі?

— От тобі й маєш! — засміявся батько, — Наш кібернетик зробив відкриття. По-моєму, цю задачку вивчають у дитячому садку.

— Гаразд, — сказав Сергійко, — якщо в дитячому садку, тоді розв’яжи її.

— Та ну тебе, Сергійку, облиш! Мені ще аж до ночі сидіти над кресленням.

Павло Антонович пішов було в кімнату, але Сергій вчепився в нього, як кліщ.

— Ні, ти не ухиляйся! Ти скажи, що лишилось на димарі?

— Мабуть, “І”? — Батько стенув плечима.

— От ти міркуєш якраз примітивно, — поважно сказав Сергійко. — Припустимо, “А” — це сажотрус, “Б” — пічник. Якщо вони обоє звалилися, як же могло залишитися “І”? Це не річ, її не можна помацати чи впустити, — Сергій помовчав мить і хитро посміхнувся. — Але ти теж маєш рацію. Раз ти не скинув з димаря “І”, ти його помітив. Отже, це слово несе важливу інформацію. А саме: воно вказує на тісний зв’язок між об’єктом “А” та об’єктом “Б”. Хоч це “І” не предмет, воно існує.

— Мудро, — сказав Павло Антонович, — та ми, здається, один одного зрозуміли.

— А по-моєму, все дуже просто, — вів далі син/— Кожна літера, кожне слово, навіть річ, навіть вітер чи сонце несуть свою інформацію. Ти, наприклад, читаєш газету й дізнаєшся про новини. Я розв’язую задачу, застосовую формули й знаходжу відповіді. Десь у морі капітан веде корабель і дивиться, які хвилі, який вітер. Усі ми діємо однаково: беремо якусь інформацію і працюємо.

Після цієї “вченої” промови батько дійшов несподіваного висновку:

— Виходить, коли ти приносиш трійку й кажеш “я все знав”, треба вірити не твоїм словам, а результату, щоденнику. Дуже мудре правило!

— Ну, тепер у мене не буде жодної трійки, — переконливо сказав Сергій. — Я вивчатиму всі машини.

Батько засміявся, обхопив Сергійка за плечі, закружив по кімнаті:

— Ох ти командир роботів і державна людина! Хочеш вечеряти? Є смачний компот.

— Який там компот! Постривай! Я не сказав найголовнішого. Я ще не вибрав, ким мені бути: програмістом чи монтажником?

Вони розмовляли весь вечір, але так і не вирішили, що ж краще. Сергійко не знав, ким же йому стати: інженером чи математиком? На кого вчитися — на обчислювача-програміста чи на монтажника цих розумних машин?

Якби Сергійко був монтажником, то вже через рік стояв би у білому халаті над кресленнями, власними руками монтував блоки машин — маленькі електронні організми. Захоче — і навчиться складати яку завгодно машину. Автомат для варіння сталі, чи диспетчера самохідних комбайнів, чи довідник для лікаря. Можна й телевізійний апарат, що веде репортаж з космосу, і з дна океану, і з-під землі.

Одна лише незручність непокоїла Сироїжкіна: його білий халат має бути завжди ідеально чистий. Будь-яка порошинка, пушинка, звичайний пил могли зіпсувати під час складання всю машину. А стежити за якимись пушинками й порошинками — це не для Сироїжкіна.

Учні-програмісти проводили шкільні години інакше: на дошці й на папері атакували рівняння й задачі. Адже мовою математики вони мали подавати робочі програми для тих машин, що їх збирали монтажники. Можливо, на перший погляд це було не так цікаво, як створення всемогутніх автоматів, але математики з великим запалом вели бої. Вони ні за що на світі не проміняли б свою зброю — теореми й формули — і дуже пишалися, коли виходили переможцями.

Отже, схеми чи формули? Це треба було вирішити остаточно не зараз, не сьогодні, а восени. Проте Сергійка часто роздирали суперечливі бажання. Бували дні, коли в ньому спалахувала пристрасть до математики, й він годинами просиджував над підручниками. З гордістю показував Сергій батькові, як він розправився, з найважчими задачами, і вони починали грати, складаючи рівняння з літаків та автомобілів, звірів зоопарку й дерев у лісі.

А потім зовсім непомітно пристрасть до математики згасала, і Сироїжкіна притягували, як магніт, двері лабораторій. Вибравши зручний момент, він заходив до них разом з чужим класом, сідав у куточку, спостерігав, як возяться з деталями старші учні. Співає-гуде пісню лічильна машина, горять вуглинки її очей, і Сироїжкіну почувається добре.

Після таких захоплень технікою неминуче бувають неприємності: батько мусить розписатися у щоденнику. Павло Антонович докірливо дивиться на сина й хитає головою.

Сергій відвертається, уважно вивчає книжкову шафу, знизує плечима:

— Ну, не вийшла задача… Що ж тут такого? Безглузді пішоходи. Ідуть, відпочивають, сідають на поїзд…

— А тепер ти її розв’язав?

— Розв’язав, — безрадісно каже Сергійко. — Взагалі не можу я довго марудитися з рівняннями… Голова болить.

Але ніякі відмовки не допомагають, доводиться сидіти над задачником. Сергійко читає і перечитує п’ять рядків про садівника, що зібрав багатий урожай яблук і груш, а сам думає про собаку, який у темряві довго біг за ним. Сергійко тихенько свистів йому й весь час оглядався: чи біжить? Собака то трюхикав слідком, то зупинявся, сідав і якось тоскно дивився на Сергійка. Пес мав білий трикутник на грудях, одне вухо стирчить, а друге наче зламане посередині.

Біля під’їзду Сергійко приготувався взяти його на руки, але він чогось злякався, відскочив і побіг геть.

Сергійко знову втупився в задачник, качає по столі ручку. Потім згортає книжку, швидко складає все в портфель. Він знайшов найпростіше рішення: “Спишу в Професора”.

Професор, або Вовка Корольков, — сусід Сироїжкіна по парті. Його зошити — хоч зараз на виставку чи в музей: ні плям, ні виправлень, тільки акуратні дрібні літери й цифри. Та й самого хазяїна зошитів можна демонструвати в музеї. Професор знає геть-чисто про все, починаючи під молюсків і кінчаючи космосом. Але він не хизується, ніколи не задирає носа перед товаришами. Для нього найголовніше в житті — це математика. Побачивши якесь рівняння, Професор забуває про все на світі. Щоправда, коли Сергійко не може впоратись із задачкою, Професор спускається зі своїх висот і підказує розв’язання. Для цього його треба добряче штовхнути у бік.

Проте особливої дружби між сусідами не було. Професор дружив з Макаром Гусєвим, що сидів на першій парті й затуляв іншим добру чверть дошки. Кумедна це була пара: худий, блідий, найменший у класі Професор, відомий запусками саморобних ракет, різними хитромудрими вигадками, і здоровенний, рум’яний, з кулаками, як диньки, Макар Гусєв. Він, Макар, прославляв свого приятеля, а іноді навіть подавав йому несподівані ідеї: пропонував майструвати лижі з моторчиком, варити лимонну олію тощо. Макар теж не мав жодних сумнівів щодо, свого майбутнього. Коли йшлося про це, він демонстрував свої м’язи й казав: “Певна річ, возитимуся з машинами. От у Професора голова особлива. Хай він і сушить її. А я чхав на ці премудрості”.

Якщо Сергійко симпатизував Професорові, то здоровань Гусєв попсував йому немало крові. Сергійчине прізвище з першої ж зустрічі здалося Макарові надто кумедним і потім просто не давало йому спокою, ніби лоскотало.

— Привіт, Сироїжкін! — баском кричав ще здалеку Макар. — Сир їси чи не їси?

Коли Сергійко відповідав, що він не їсть, Макар вів далі:

— Тоді ти маєш бути Сироніжкін, Сироручкін або Сировушкін!

Сергій пробував відповідати ствердно, але й після цього Макар не заспокоювався і виголошував:

— Увага! Іде Сир Сирович Сиров, він же Сергійко

Сироїжкін, великий знавець і любитель усіх сортів сиру в усьому світі. Скажіть, будь ласка, що ви їли на сніданок?

І тоді Сергійко вирішив нічого не говорити й мовчки піднімався у клас.

Гусєв не відставав від нього ні на крок.

— Слухай-но, як тебе — Сироочкін? Я вчора забув твоє прізвище й мучився всю ніч. Сирокішкін? Сиромишкін? Сиросороконіжкін?

Іноді Сергійко так злився на причепу, що ладен був його вдарити. Але починати першому не хотілося, а здоровань ні з ким не бився. Залишалося перейняти метод у супротивника. І Сергійко на уроках обережно водив крейдою по Макаровій спині — адже вона маячіла просто перед ним. Клас посміювався, споглядаючи слово “Гусак”, а Макар підозріло оглядався. На перерві він ганявся за Сергійком, однак спіймати проворнішого за себе кривдника не міг і здалеку погрожував кулаком-динькою.

3
{"b":"117230","o":1}