ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

…Ось у заростях водоростей плаває уламок колоди, проте це не колода, а морська видра, що лежить на спині. На грудях у неї заснуло маля. Видра повільно опускається в глибину, пильно стежачи за сплячим, а її сина колисає хвиля. Коли він прокинеться, мати відразу ж підпливе, вилиже його густу шерсть — у нагороду за перший урок плавання.

А потім будуть подорожі в морських глибинах, нескінченні ігри й новий урок, коли смеркне, — лаштування на ночівлю.

Видра, притиснувши до грудей маля, ретельно вкутується листям гігантської водорості, й океанська хвиля гойдатиме їх у зеленій ковдрі до ранку.

Але що для Рессі якась там випадкова видра! Треба пропливти сотні миль з Білобочкою, разом ковтнути чимало морської солі, щоб зрозуміти, яка це швидкоплавна, цікава, віддана другові істота — вільний морський дельфін. Наші мандрівники змагались у швидкості, ловили найбільшу рибу, вишкірювались на похмуру акулу, коли та наближалася, й часто свистіли один одному. Самотній дельфін мовчазний, у парі балакучий, у табуні теревенить без угаву. Бочка, дотримуючись цього правила, пересвистувався мимохідь з приятелем, іноді промовляв монотонне, майже людське “ха-ха”, а коли Рессі надто довго плавав на глибині, клацав щелепами, відшукуючи пропажу, й сумно-заклично свистів.

Білобочка знав безліч усіляких історій, як будь-який мандрівний дельфін, але одну з них повторяв супутникові не раз.

“Я чув, — свистів Білобочка, певна річ, не словами й не голосом, а особливими, нечутними людському вуху звуками, — я чув і вірю, що це щира правда, а не пустий свист. Я чув, що колись табуни дельфінів та китів вийшли з моря на сушу й стали жити на твердій землі, як жив досі ти, Рессі, поки не зустрівся зі мною. Це були щасливі часи, бо на землі немає штормів, у яких гинуть табуни дельфінів, на землі м’яка трава, багато плодів, риба в річках і пахуче, ароматне повітря. Звірі не нападали на нас: у дельфінів, ти знаєш, дуже багато зубів, а кити самі по собі грізні. І ми вже зовсім забули про море й вважали, що народились і завжди жили на зеленій землі.

Але якось на світанку, коли ми ковзали по мокрій траві, прийшла зла мавпа з товстою палицею. Ніхто з нас не знав, хто скривдив цю мавпу, принаймні — не кит і не дельфін. А мавпа кинулась на нас, стала бити направо й наліво по гладенькій шкірі, а ми вже не могли пересуватися так моторно, як розлючена мавпа, бо сонце висушило росу. Дельфінів і китів, Рессі, не можна бити, як і дітей: у них ніжна шкіра, вони дуже вразливі й запам’ятовують несправедливість на все життя.

Ми повернулись у море…

Ми назавжди повернулись у рідну стихію. Але були вже не тими, що раніше. Після життя на суші в нас пробудився страх: страх потонути, коли хвиля оглушав тебе, страх захлинутися під водою. Ми, як і колись, вільні, проте не можемо забути, що жили колись на твердій землі… От чому, певно, кожний дельфін, кожний кит, якщо навіть йому загрожує небезпека, мчить рятувати потопаючого, як тільки почує заклик про допомогу…” “Просвисти мені цей головний сигнал”, — попросив Рессі, вислухавши стародавню історію.

Бочка просвистів два тривалих сигнали, які майже злилися воєдино, І Рессі запам’ятав їх назавжди…

Із зелених хвиль назустріч їм несподівано випірнули, голосно свистячи, швидкі афалини й, підскочивши до Бочки, стали підкидати Його мордою в повітря, наче він уже тонув. Бочка, перевернувшись у воді, почав пояснювати причину свого заклику, а потім спитав запопадливих афалинів — адже всі на світі дельфіни спілкуються однією “мовою”, — чи не зустрічали вони кита, якого люди називали Нектоном. Афалини, зрозумівши, що Білобочка покепкував з них, разом прощебетали щось обурливим свистом — на зразок “як тільки не совісно” — і, вмить відпливши геть, відповіли здалеку: “Ні, не зустрічали”.

Наші розвідники, розважаючись і розмовляючи дорогою, ні на хвилину не забували про синього кита. Звісно, вони не чули страшної фрази фон Кругa, зверненої до капітана підводного човна “Тунець”, який полював за Нектоном: “Влучіть йому в больовий нерв, а потім цей невловимий кит добровільно, своїм ходом припливе у “Тваринний світ”; вони не знали, як професор Громов кричав у телефон: “Алло, прошу терміново передати мені відомості про чутливість медузи до бур!” — наші друзі не мали поки що ніяких відомостей про Нектона, але пам’ятали, що повинні відшукати синього кита. І Білобочка питав усіх зустрічних дельфінів, а Рессі по-своєму розв’язував складне завдання.

Із спостережень за дельфінами і з сигналу, що його просвистів Бочка, Рессі зробив важливий висновок: як усякого кита, Нектона можна викликати з таємничих глибин сигналом крайньої небезпеки, на який той відгукнеться негайно…

Залишалось розгадати карту життя самітного Нектона. А вона, безперечно, була дуже заплутаною. Адже якщо навіть оглянутися на їхній шлях у морі, він матиме вигляд химерно покрученої нитки — через течії, вітер, грози, зустрічні кораблі, що їх вони минали. Нектон, знаючи простори світового “підводного космосу” краще, ніж Білобочка, петляв в океанах хитріше й обережніше — за своїми китовими орбітами.

Одного разу Рессі й Білобочка натрапили на табун чорних гринд, які відбивались від акул. Ставши півколом, прикривши собою беззахисних малят, ці дельфіни ударами круглої, мов надутої, голови відштовхували нападників, страхітливо клацали щелепами, шматували зубами чортову шкіру хижака, як тільки той заґавиться.

Акули не відступали.

З якимсь хриплим гавкотом, що дивно відлунювався в вухах Рессі, його супутник кинувся на акул; в його пащі було зубів не менше, ніж у п’яти гринд. В одну мить Рессі обігнав Білобочку, до якого наближалися вогнисті очі і сотні кинджальних зубів, увігнав електричний заряд у вразливий ніс акули-нападниці.

Навряд чи що зрозуміли в цій короткій сутичці хоробрі дельфіни-гринди й відчайдушний Білобочка. Але всі вони пронизливо засвистіли, вітаючи перемогу Рессі. Після ударів електрикою кілька тіл, звиваючись, повільно опустилися на глибину, й акуляча зграя накинулась на своїх оглушених побратимів. Кровожерність — головний закон морських піратів…

Гринди, киваючи мандрівникам темними головами, пропищали, що кілька днів тому бачили синього кита. Можливо, в глибинних шарах ще лишився пахучий слід, якщо його не розмили течії…

Розставшись із товстими гриндами, схожими на роздутого Рессі, наші розвідники опустилися на дно. Вони пливли в темряві, не звертаючи уваги на косяки полохливих риб. Бочка, коли в нього вичерпувався запас повітря, випірнав на поверхню, а Рессі лишався і петляв у глибині, пересвистуючись з товаришем.

Рессі натрапив на слабкий слід кита тоді, коли Білобочка, повернувшись зверху, повідомив, що насувається шторм. Вони помчали по сліду, мов два гончаки, гублячи ледь відчутний навіть для носа Рессі китовий запах і несподівано знаходячи його знову.

Та хоч як був захоплений Білобочка погонею, він не міг нескінченно довго, подібно до Рессі, пливти на глибині: його легені потребували повітря. І коли Білобочка в черговий раз сплив на поверхню, Рессі почув закличний крик.

Головний сигнал дельфіна, на який поспішають його побратими, жалісне благання про допомогу, змусили Рессі забути про Нектонів слід, погнали його щодуху до потопаючого друга.

Він точно розрахував за сигналом місце зустрічі, з ходу підхопив міцним носом нерухомого Бочку, й знову гігантська хвиля вдарила дельфіна об скелю, потягла плавців за собою…

Після заливних мусонних дощів приємно подорожувати в індійських джунглях. Сонце ласкаве, нежарке. Під ногами густа яскраво-зелена трава. Дерева в золотаво-оранжевому листі. А на горизонті вилискують шапками вічних снігів далекі гори.

Головний інспектор заповідника Радж Манас виїхав з гостями — професором Громовим і хлопчиком — на світанку. Індієць, який нехтував всюдиходами та вертольотами, з легким поклоном запропонував для подорожі свого улюбленого слона Замбу. Інспектор вважав: щоб побачити й почути джунглі, найкраще йти пішки або пересуватися верхи на слоні. Професор, усміхаючись, ступив на задню ногу Замби, яку слон послужливо зігнув, і, взявшись за мотузку, заліз на широку спину слона, точніше, на дерев’яний поміст, прикріплений пасами. Потім Громов подав руку Електроникові, й той сів поряд з учителем. Інспектор Радж Манас, суворий і охайний у своїй білій чалмі, очолив експедицію. Попереду нього, обхопивши слонячу шию ногами, сидів літній погонич з паличкою в руці — махаут.

50
{"b":"117230","o":1}