ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— А може, ти заніс із свого Місяця, Асте? Прийом.

— Поки що не бачив тут ніяких пальм — самі мертві скелі. Та й на Землі я не був уже три відпустки. Відпадає, Командоре. Висунь яку-небудь дотепнішу гіпотезу, а я передам по команді хлопцям. А то виють від космічної нудьги, як вовки. Прийом.

— Гаразд, дізнаюся в аеродиспетчерів про твою марсіанську рослину й розтлумачу тобі, що коли заніс її на Землю не ти, то все одно якийсь ваш брат космонавт. Ага, я давно хотів запитати тебе, Асте: ти чув виступ професора Громова? Прийом.

— І бачив, і чув. А що, хіба є нова інформація? Прийом.

— Сподіваюсь, тепер мені не треба доводити, що електронний пес Рессі існує? Пам’ятаєш, ти не вірив, що він урятував Нектона? Прийом.

— Один — нуль на твою користь, Командоре. Хоча: не існує, а існував. Я так зрозумів, що пса викрали. Побачимо, чим закінчиться наша суперечка про марсіанський пилок. Може, я відіграюся. Прийом.

— Ця історія із собакою, чесно кажучи, не виходить мене з голови, Асте. Знайшлись якісь мастодонти, щоб присвоїти чужий винахід. Прийом.

— І мені, Командоре, шкода пса. Подумати тільки, якась там залізна штуковина, а от дивись — робить відкриття. Прийом.

— Ти знаєш, Асте, цих сонних стрільців вчасно схопили за руку. Професор правильно сказав, що могла статися ланцюгова реакція: знищення тваринного світу. Уявляєш — пустельна планета?.. Це б торкнулося океану, космосу і нас із тобою, Асте. Прийом.

— Ну, ти переборщив, Командоре. Земля змінюється на наших очах. Ліси, трави, звірі, птахи… А втім, це справа вчених. Але при чому тут я і ти, Командоре? Глибинники безмежно далекі від землі. Прийом.

— Ти не правий, старина Астронавте! Ти не оцінив значення нової теорії Громова. Вибач, розмову продовжимо пізніше: мене знову кличе Атлантика. Відбій!

…Гель Іванович Громов, переглядаючи газету, звернув увагу на замітку в розділі “Пригоди під водою”.

“Підводні викрадачі” — такий був кричущий заголовок, і професор хотів уже відкласти газету, але щось привернуло його увагу, й він почав читати із середини.

“…Як відомо, одна восьма золота й срібла, накопичених людством, лежить на дні світового океану. Коли врахувати, що донедавна протягом сотень років у штормах і бурях гинуло щороку понад дві тисячі суден, то океанське дно буквально усіяне морськими скарбами”.

— Якщо повірити репортерові, — пробурмотів Громов, — то треба, не роздумуючи, опуститися на дно морське.

“Один з таких кораблів — “Санта-Марія”, який належав генуезькому купцеві і який затонув понад п’ять століть тому, знайдено археологічною експедицією. Майже місяць корабель, замулений до верхівок щогл, обчищали від осадових порід. Цінні для істориків експонати — зброя, побутові речі, бортовий журнал, який чудом зберігся, — археологи помістили в ізоляційні камери. Молодший науковий співробітник І. І. Слєпньов проник у трюми “Санта-Марії” і серед рештків зотлілого вантажу знайшов залізні скрині.

Відкривши одну з них, учений побачив, що вона наповнена золотими монетами…”

— Ото вже люблять газетярі всілякі несподіваності, — посміхнувся Гель Іванович.

“Коли наступного дня експедиція повернулася за скарбом, скрині були порожні…” Гель Іванович схопився, зібгав газету, сунув її в кишеню.

— Якась дурниця! Звичайні підводні грабіжники під рубрикою “Пригоди”, — збуджено сказав він. — Але чому я думаю про Рессі? Що за нісенітниця!.. Теперь у будь-якій загадковій події мені ввижатиметься запропалий Рессі… Треба заспокоїтися, шановний Гелю Івановичу, — звернувся він до самого себе, — і… і… а де ж газета? Де стаття? Далебі, якась напасть…

Обшукавши всю кімнату й знайшовши газету у власній кишені, професор став читати далі:

“Працівники морської інспекції, прибувши на місце пригоди, оглянули трюм затонулого корабля, взяли проби води. Встановлено, що заржавілі замки на скринях одімкнено ключем особливої форми. Слабкий слід у воді, проаналізований “електронним носом”, на жаль, не виявив прикмет викрадачів, але ж відомо, що найновіша машина “електронний ніс” визначає за запахом приблизний вік, професію, район проживання особи, яка вчинила злочин. У картотеці морської інспекції не знайшлося подібного запаху. Крім того, контрольні проби води, взяті біля затонулого корабля, свідчать про те, що викрадач застосовував реактивний двигун. З усіх відомих засобів пересування жоден не міг би проникнути в тісний корабельний трюм “Санта-Марн”…

— Він, — твердо сказав Громов. — Тепер я точно відчуваю, що це Рессі!..

Гель Іванович сидів, обхопивши голову руками. Маленький Рессі чудовий плавець, лише він міг залишити в трюмі слід реактивного двигуна. Професор схопився, заходив по кімнаті.

— Якщо вважати мислення за властиву лише людині якість, то створити мислячу машину неможливо, — Він зупинився, розсміявся. — Але ж вона є! Я сам спростував цю нісенітну тезу! І хто, хотів би я знати, може вказати межу удосконалення машини?!

Громов дістав з кишені люльку, запалив.

“Може, хвилювання даремне й підозри безпідставні, — заспокоював себе професор. І відразу ж пригадав: — Проте моя машина невловима. І для неї ніхто не придумав ніяких Заборонних Теорем!”

Про Заборонні Теореми, які можуть зупинити не тільки Рессі, а й будь-яку електронну машину, Громов намагався більше не думати: ці думки професор вважав небезпечними для майбутнього людства. Але сплив у пам’яті рядок з газети: “Одна восьма світових запасів золота й срібла…”

Громов похитав головою: “Що за дивна фантазія? Нy, я розумію: пошуки рідкісних лікарських водоростей, які допоможуть вилікувати невигойні поки що хвороби. Відкриття покладів марганцю, нікелю, урану на океанському дні. Нарешті, якщо хтось хоче терміново збагатитися, — збирання алмазів на материкових обмілинах Південно-Західної Африки. їх там скільки завгодно в піску — алмазів на чверть карата, хоч зараз в бурильну установку, а то й в ювелірну крамницю… Але затонулі кораблі із скарбами — яке мізерне, примітивне використання найновішої машини!..” Гель Іванович уявив волохату мордочку свого Рессі й усміхнувся.

“Напевно, я перевтомився, — вирішив професор. — Усі ці погоні, подорожі, винаходи не для мого віку. Яка “геніальна” гіпотеза: Рессі — скарболаз! Коли я його створював, то нібито був сповна розуму й не програмував грабіжництва… Та в цій газетній замітці лише один вірогідний, підтверджений наукою факт: Корабель “Санта-Марія” родом з того самого міста, що й Христофор Колумб. А всі інші гіпотези потребують ретельної перевірки!..” Громов став малювати схеми Рессі, заглядаючи в газетну замітку. Потім він узяв телефонну трубку, набрав на диску номер:

— Алло, глибинники? Говорить професор Громов. Прошу з’єднати мене з диспетчером Океану. Скажіть, будь ласка, Командорові, що в мене важливе повідомлення…

Кожні півгодини океан затихав. Підводні радіолінії, якими летіли голоси капітанів, зв’язківців, учених, усіх тих, що пливли й мандрували на різних глибинах, три хвилини мовчали: рятувальна служба сторожко слухала, чи не прозвучить у глибині сигнал SOS. Мабуть, це була швидше традиція, ніж потреба: відтоді як судна опустилися під воду, тривожні заклики звучали дуже рідко — коли спалахувала пожежа, відмовляли двигуни чи корабель не повернувся в порт. І порожні секунди ефіру сприймалися як мовчазна пам’ять про мільйони загиблих у морі, про тих, хто своїм життям тисячі років платив данину стихії. Лише зрідка тишу трьох хвилин порушував слабкий писк. Прислухаючись, рятівники махали рукою: це були тільки дельфіни й кити, які носили в собі мікропередавачі.

Одна з таких “стихійних точок”, на яку радисти й рятівники не звертали уваги, рухалася певним маршрутом. Якби хтось придивився до карти її життя, він відзначив би цілковитий збіг з картою загиблих кораблів. Причому не всіх кораблів, про збереглися в пам’яті людства, а лише тих, про які в історичних хроніках та морських довідниках сказано, що вони везли цінний вантаж.

Це був Рессі. втім, уже не Рессі, а Індекс — так кодувалася нова механічна система в нам’яті кругівської машини. Рессі-Індекс, неоціненний підводний розвідник, був гордістю фон Круга: чуткий, швидкий, він миттю озивався з глибини. Одягнений в пругку дельфінячу шкіру під кудлами шерсті, вік міг суперничати з будь-яким підводним човном, з будь-яким морським роботом. Слідом за Рессі по хвилях пливла звичайна морська яхта, яких в океані тисячі й тисячі. Тільки прочитавши її назву — “Альбатрос”, можна було за спеціальним каталогом установити, що “Альбатрос” належить фірмі “Пелікан”.

58
{"b":"117230","o":1}