ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— А чому ж він на самокаті, а не в автоколясці? — прошльопав губами блідий Вітер.

— Старий, зараз немає ще КамАЗа, БєлАЗа та інших АЗів, — нагадав я. — Є гармати й танки.

— Дзинь, дзинь, дзинь…

— І ваговози! — Кир показав на вулицю.

— І ваговози, і підводи, і навіть один мировецький велосипед! — підхопив я. — Гайда, покажу!

Ми побігли до мого будинку — через сквер, униз бруківкою, повз молочну, повз старі, приземкуваті цегляні міщанські будинки. Будинки дуже вросли в землю, міцно трималися один за одного, вишикувавшись двома уступчастими стінами. Приязно й владно втягував нас бруковий простір. Мої друзі на бігу раз у раз випускали з трубок червоні бульки, й Грохольський відгукувався на їхнє “іди-іди-іди” споконвічним кам’яним смішком: “Прийди-прийди”… Та це чув лише я.

Ось і запашна крихітна булочна. Наш будинок — тридцять три. Я подав знак зупинитися, першим пірнув у темну арку воріт, навшпиньки прослизнув повз наше вікно, прорубане у камені. Крізь відчинену кватирку мені вчувся материн голос.

Двір відкрився, як радісний світ. Блакитний квадрат неба. Діти ганяють в куряві м’яч. Висить на шворках мокра білизна. З відчинених вікон линуть гучні голоси.

— Що це? — свистячим шепотом запитав за моєю спиною Вітер і навіть ткнув мене в бік.

Бабка Параша, як завжди, виставила на підвіконня чорну “тарілку” радіо, й вона горланила й веселилася на весь двір.

— Радіотарілка. Зрозуміло? Телевізора ще немає, — пояснив я.

Ми прислухалися, що співало радіо.

Брянская улица

По городу идет.

Значит, нам туда дорога.

Значит, нам туда дорога.

Брянская улица

На запад нас ведет.

— співав Леонід Утьосов.

— Перемога! Скоро перемога! — вигукнув я в самісіньку небесну височінь. — Через рік!

Моє пророцтво нічого не змінило в цьому світі. І без нього дух перемоги витав у блискотливій дворовій куряві, спалахував огненними квадратами вікон, бринів голосами радіодикторів, маршами, піснями.

Ніколи не забуду, як восени сорок другого ми з мамою та сестрою повернулися з евакуації. Площу трьох вокзалів, яка прилягала до нашого району, я не впізнав: вона була помережана колами, квадратами, смугами. Перехожих у цивільному одязі було значно менше, ніж у військовому. Дівчата в захисній формі, взявшись за мотузки, несли вздовж вулиць величезні пузаті аеростати. А вночі заметалися по небу прожектори, відшукуючи фашистських стерв’ятників, загавкали-забахкали зенітки.

А як незвично було побачити, відчути знову довоєнні речі — канапу, піч, етажерку з книжками, фотографії в рамках на стіні. Бухають за вікном зенітки, іде війна, а в кімнаті по-домашньому спокійно. Деренчливі шибки заклеєно навхрест папером, вікна зашторено, будинок міцний, а під вухом розлягається радіонавушник, і рівно за хвилину дванадцята вмикається Красна площа: тиша, гудки автомобілів, бій курантів. І “Інтернаціонал”…

Звичайно, це романтичне сприйняття перших днів повернення додому. Потім були нічні чергування на дахах, загублені продуктові картки і багато інших випробувань. Але й без маленьких перемог кожної маленької людини, напевно, не було б цілковитого відчуття щастя загальної, всенародної Перемоги.

І помиратиму, не забуду, як диктор оголосив пізно ввечері у травні сорок п’ятого: “Чекайте важливого повідомлення”. І полилася сувора й радісна музика. І всі зрозуміли: каюк війні, Перемога!

Наступного дня, увечері, ми мчали знайомими вулицями до центру міста, щоб хоч однією ногою ступити на брущатку Красної площі, переповненої безліччю схвильованих людей, побачити святковий Переможний салют. Тридцятьма артилерійськими залпами з тисячі гармат!

Усе це буде зі мною тодішнім через рік. А зараз я, Кир, Вітер та Олеся бігли через двір до рядів сараїв: я повинен показати друзям свою головну цінність.

У стінній щілині знаходжу ключ, відмикаю замок, входжу в таємничу напівтемряву. Поміж стосом дров і чистою діжкою з-під капусти, що з ранньої осені й до пізньої весни годує всю сім’ю, застряв іржавий, з вивернутими спицями й пропаленим сідлом справжній довоєнний велосипед. У ньому бракувало педалей, та це вже дрібниці.

— Ось! — похвалився я, ляснувши машину по сідлу. — Полагоджу й покочу!

— Здорово! Класно! Який смішний і могутній велик… Як паровоз! — Друзі одностайно схвалили мою ідею.

— Аби над ним попрацювати, можна розвинути колосальну швидкість, — задавався я далі.

— Не аби, а якби, — поправила Олеся.

— Якби…

— Якби над ним попрацювати, — підтримав мою ідею Вітер, — то можна колись і злетіти.

— Ти й так умієш літати, — кинув через плече Кир.

— Я долаю силу тяжіння для живих тіл, — лагідно відповів Вітер.

Признатися, я нічого не зрозумів у цьому короткому діалозі, та й не час було розпитувати. У сараї стало

темно: дверний отвір затулила чиясь могутня постать. Кошлата довбешка просунулась усередину, зблиснула білками очей, оскірилася, уздрівши мій велосипед. До сараю, відтіснивши нас в куток, вліз Вага.

— Ага, письменник, — він швидко обмацав квадратними тупими пальцями машину, — свиснув вел?

— Не свиснув, а знайшов. На звалищі, — відповів я якомога спокійніше.

— Хіба він свистить? — втрутилась Олеся, відчувши агресивність гостя. — Він просто говорить. І чому ви заходите, не питаючи дозволу?

Вага закліпав, роздивляючись таку нахабну плюгавку, позадкував із дверей, грізно наказав:

— Ану виходь! Розбиратимуся! Може, декого й полоскочу!

— Я боюся лоскоту, — пробурчав Вітер, виходячи за мною.

— Не бійся, — шепнув я йому, — він просто лякає.

Я ж бо знав, що у Вагиній кишені ніж на пружині, але навряд чи він пустить його в хід через велосипед: не такий він підлий і дурний…

Нові пригоди Електроника - doc2fb_image_0300000F.png

Вага стояв, широко розставивши ноги, всім виглядом показуючи, що він гроза двору. Був він у батьковій тільняшці з рудими плямами від мастила й широких штанях, латаних-перелатаних. Після сьомого класу Вага працював на заводі токарем, міг зробити для “замовника” будь-яку річ і взяти його в рабство на місяць, два, три. Ми, школярі, розплачувалися бубликами, що їх одержували на сніданок: по бублику в день. Зате коли я загубив продуктові картки, мої переживання тривали тільки півдня: Вага роздобув десь точно такі ж талони, а я понад місяць торгував на Казанському вокзалі сірниковими коробками, віддаючи, зрозуміло, виручку своєму “благодійникові”. Вагин батько загинув на фронті, і він після цього нічого не боявся.

Вага з цікавістю оглянув моїх товаришів, смикнув Олесю за червону майку, а у Вітра помацав вухо.

— Закордонні? Американські? — запитав він, широко розкривши білозубий рот.

— Свої, — відповів я, — із сусіднього двору. Щойно приїхали. Забери руки, не займай.

Фраза “із сусіднього двору” правила за охоронну грамоту. Сусідів не кривдили. Поряд з нами, у будинку тридцять п’ять, жили неприторенні розбійники й бандити — Шари, Фінгал, Брек, брати Воли та інші підлітки з не менш екзотичними прізвиськами. Вони або билися на смерть із зайдами, або затівали черговий набіг, але своїх особливо не чіпали. Казали, що вони нащадки тих лихих людей, які колись грабували обози скупників та купців, чий шлях пролягав через Грохольський до Сухаревки. Не знаю, чи так це, тільки нікого з них я потім не зустрічав.

Зауваження щодо рук розізлило Вагу.

Він похмуро звелів:

— Ану, письменнику, виверни кишені!

І вихопив. у мене авторучку, став її роздивлятися, бурмочучи:

— Ага, заряджається не чорнилом, а кулями. Агентурна. Це вже я знаю, читав деяку літературу.

— Віддай, — попросив я, розуміючи всю безнадійність мого становища. Я бачив, що паркерівська ручка вразила хлопця, але не міг же я пояснити йому, звідки вона взялася.

— Ось, викуси. — Вага сунув мені під ніс здоровенну дулю. — Або я вріжу…

Хоробра Олеся ступнула крок назустріч розбійникові.

25
{"b":"117231","o":1}