ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Ніанг давно вже помітив, що його друг з кожним днем стає все похмуріший і мовчазніший. Ось і тепер він сидить, звісивши голову, а що думає, не каже. Для Ніанга, в якого не зосталося нікого з рідних, Федя був єдиною близькою людиною. Чорний хлопчик згадав, як палко переконував Кудряш усіх, що наближається буря, що до неї слід підготувати корабель… Йому ніхто не вірив.

О, як би зараз хотів Ніанг допомогти Феді!

Малий негр підвівся зі східця й став кружляти по палубі, ритмічно вимахуючи руками. Федя здивовано глянув на нього.

— Я викликаю бурю, — пояснив Ніанг. — Мій батько завжди так робив, коли хотів, щоб полювання пройшло вдало…

Федя мимоволі посміхнувся.

— Навіщо тобі буря? Хіба ти не боїшся?

— О, дуже боюсь, але я хочу, щоб збулося твоє віщування…

Щирі слова негра глибоко зворушили Федю. Він подумав, який хороший цей нещасний хлопчина, що волею випадку опинився на каравелі, серед жорстоких і свавільних людей…

Кудряш пояснив товаришеві, що різні чарівники, маги говорять неправду, коли запевняють, ніби можуть віщувати майбутнє. Це нікому не під силу, тим паче йому, Феді. Про негоду ж він дізнався з показань барометра.

— Виходить, буде буря? — занепокоївся Ніанг.

— Обов’язково.

— А де ми сховаємось від неї?

Федя помовчав хвилинку, потім заявив твердо:

— Найбезпечніше місце на каравелі під час бурі — це каюта капітана. Туди ми й підемо.

Минула година, друга, а навкруги, як і раніше, панувала тиша. Повітря аж пашіло від спеки. Сонце, що повисло в зеніті, так розпекло ланцюги, якорі, гармати, що до них неможливо було доторкнутися.

У Кудряша закрався сумнів, чи правильно показує барометр. “Може, я його випадково пошкодив, коли пробирався підземеллям? — подумав хлопчик. — Або ж він зіпсувався, коли Педро кинув мене в шлюпку?”

Проте його сумніви були завчасні. Скоро в природі настали зміни. Зненацька здійнявся легенький вітерець. Невідомо звідки з’явилися невеликі пір’їсті хмарини. Обрій затягла зловісна темна смуга. Стало парко, як в лазні. Небо офарбилось у дивний червоно-оранжевий колір, що місцями переходив у мідяно-червоний. І раптом ніби тисячі гармат струсонули повітря артилерійською канонадою. Пронизливо засвистів вітер. Заходили величезні сірі хвилі. Свинцеві хмари низько нависли над океаном. Стало темно, як уночі. Океан клекотів, нагадуючи гігантський киплячий казан. Здавалося, якийсь розгніваний велетень могутньою рукою, ніби тріску, став жбурляти судно то в один, то в другий бік. Першою ж хвилею пошкодило стерно. Втративши керування, каравела стала іграшкою для розбурханих валів.

Команда розгубилася. Вимахуючи палицею, капітан щось відчайдушно кричав. Кілька сміливців видерлись по вантах на реї і, важачи життям, згорнули вітрила. Це врятувало каравелу. Завагалися б матроси ще на хвилину-другу, і “Улюбленець Нептуна” неминуче загинув би. Щогли жалібно скрипіли, й здавалося дивовижним, що корабель усе ще тримався на поверхні оскаженілого океану.

Серед екіпажу почалася паніка. Дієго, стерничий і боцман доклали немало зусиль, доки навели порядок.

Як тільки буря налетіла на корабель, першим бажанням капітана було викинути алхіміка за борт. Дієго одразу ж зрозумів, у якому тяжкому становищі опинився корабель.

— Будь я тричі проклятий! — кричав капітан. — Навіщо я довірився тому старому ослові Гуго!

Доменіко, який завжди вертівся біля хазяїна, ще підлив олії у вогонь:

— Даремно ви мене й Франсіско не послухались… Ось і вийшло… Мав рацію герцог.

— Годі базікати! — проревів Дієго. — Коли ти мені казав про бурю?

— Я хотів сказати, — поправив себе наляканий Доменіко. — Але не встиг… Ви ж мене все одно не послухалися б…

— Ось я тебе послухаюсь! — підніс Дієго здоровенного кулака до самісінького обличчя Доменіко. — Порадник знайшовся!.. Тягни сюди того негідника Гуго! Я хочу, щоб він раніше за мене потрапив акулам у зуби!

Сяк так пробираючись по хиткій палубі, роблячи дивовижні стрибки, Доменіко дістався до каюти алхіміка. Вона була порожня. Боячись, щоб капітан не змусив його розшукувати Гуго по всій каравелі, Доменіко доповів, що астролога на його очах змило в море.

— І тут викрутився пройдисвіт, — процідив крізь зуби капітан. — Знав, коли втонути. Ну, лихий із ним! Собаці — собача смерть!

Він, певно, хотів ще щось сказати на адресу алхіміка, але тут з’явився мокрий з ніг до голови Педро.

— Восьминіг! — покликав його Дієго. — Негайно в трюм. Поглянь, чи не протікає!

Час був далебі несприятливий для зведення особистих рахунків, і Педро, забувши про свою ненависть до хазяїна, зник у мороку.

Капітан склав рупором долоні навколо рота і, силкуючись перекричати ревіння розбурханого океану, загукав:

— Франсіско-о! Франсіско-о!

— Я тут! — почувся за спиною голос стерничого. — Я з хлопцями закріпив гармати і шлюпки…

В цей час велетенська грімкотлива хвиля з головою накрила їх обох.

— Прокляття! — стріпуючись і відпльовуючись, вилаявся Дієго й наказав Франсіско: — Там заклинило стерно. Спробуй полагодити. Поки що йдемо проти вітру, а то б давно уже… — капітан тільки махнув рукою. — Гей, Альфонсо! Спустись у трюм, перевір, чи не протікає вода! Педро, мабуть, змило хвилею…

Не встиг Альфонсо зробити й двох кроків, як нова хвиля звалилася на “Улюбленця Нептуна”. Гігантський багатопудовий водяний вал збив з ніг, закрутив і поніс матроса по похилій палубі. Відчайдушним рухом Альфонсо вдалося вхопитися за борт шлюпки. Це врятувало його. Дочекавшись, коли хвиля збігла, він стрімголов кинувся до люка, рвучко відчинив його і сховався в трюмі.

Тьмяний ліхтар, що погойдувався на гаку, ледве освітлював то одну, то другу частину трюму. Шпангоути погрозливо тріщали під важкими ударами валів. Океан ніби здоровенними молотами гупав у борти каравели… Тримаючись за перекладини, Альфонсо повільно просувався вперед. Він хотів зняти ліхтар і подивитися, чи не пошкодило обшивку. Час від часу Альфонсо зупинявся й прислухався, чи не шумить де вода, надходячи в трюм. Зненацька він почув приглушені голоси.

Матрос зупинився здивований. Хто міг затіяти в трюмі розмову у такий тривожний час? Прислухався. Проте розібрати що-небудь було неможливо. Зацікавившись, матрос обережно підкрався до стосу якихось ящиків і присів за ними. Коли очі звикли до напівмороку, він побачив Педро, що сидів на барилі. Хто був другий, Альфонсо впізнати не міг, бо той повернувся до нього спиною.

— …Що ж тут питати? — сердито казав Педро. — Навряд чи ми вціліємо. Вітер шаленіє ще дужче. Океан оскаженів. Чуєш, як бухає. Так що, вважай, недовго залишилось чекати. Сьогодні й рушимо на той світ… А все через тебе!.. Догрався, дохитрував… — Педро спересердя сплюнув. — Брехав мені, старий собако, а я розвісив вуха — слухав… Добре, що нікого не підмовив… Я вже й Альфонсо не вірю… Хитрує бестія… Підлабузнюється до Кривого, свою шкуру береже…

— Зрозумій же, не про себе я думав… — проскрипів другий.

Альфонсо впізнав голос Гуго. Матрос не вірив своїм вухам. Він чув від боцмана, що алхімік утонув, а виявляється, що ні! Гуго сховався від капітана, боячись розправи.

— Мені вже недовго лишилося жити, — сказав алхімік, — повір же, що я полюбив тебе, як рідного сина… Для тебе все робив… Клянусь перед лицем смерті, що кажу правду. Я все робив, щоб ти став таким, як великий корсар Хайр-ед-Дін Барбаросса… Адже це він тисяча п’ятсот двадцять третього року від Різдва Христового став правителем піратської держави в Алжирі. Якщо ми зостанемось живі й захопимо “Улюбленця Нептуна”, то створимо таку ж державу. Я вже и місце підшукав для неї. Кращого не знайдеш… — І алхімік став вимальовувати картину створення піратської держави на Азорських островах, що лежали на перехресті важливих морських шляхів з Європи у щедру на золото й слонову кістку Африку, в казкову Індію, в далекий Китай і щойно відкриту іспанцями Америку…

Невідомо, скільки б ще алхімік переконував Педро у своїй доброчесності й прихильному ставленні до бородача, коли б його слова не потонули в страшному гуркоті. Дужий поштовх трусонув каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому сидів Педро, перевернулося й повалило Гуго. Вирішивши, що настав кінець, астролог, який вірив у загробне життя, почав каятися у власних гріхах:

26
{"b":"117372","o":1}