ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ні, я не зміг би і ніхто не може…

— А я можу, можу! — заволав алхімік, побачивши, що капітан не вірить йому й не збирається відміняти свого наказу. — Виставте варту, замкніть мене на замок, але дайте всього тиждень, один тиждень!!! О, ви не пожалкуєте, я збагачу вас!..

Тінь вагання лягла на обличчя капітана. Золото йому було потрібне. Повернувшись до Доменіко, Дієго сказав;

— Може, спробувати? На той світ я його встигну відрядити й через сім днів… Як ти гадаєш?

— Так само, як і ви, — не задумуючись випалив Доменіко.

— Гаразд, — махнув рукою капітан, — спробуємо. Тільки тиждень забагато… Сьогодні що за день?

— Четвер, — мовив Хуан.

— Так ось, даю тобі… — Дієго став загинати пальці, відлічуючи дні. — Четвер, п’ятниця, субота, неділя… Ну, гаразд, і понеділок твій… Даю тобі п’ять днів, У вівторок ти покладеш мені на стіл золото. Коли ж ні-стережися! Все.

— Спасибі, спасибі, — низько кланявся Гуго. — Перед вами буде весь світ… Золото все може… — і він, задкуючи, сховався в своїй каюті.

— А ти чого вуха розвісив?! — крикнув капітан боцману. — Скликай людей, наводь порядок!

Незабаром на каравелі закипіла робота. Стукали сокири, дзижчали пилки, лаявся боцман, за своєю звичкою підганяючи матросів. Одні зашивали вітрила, другі лагодили пошкоджені борти і реї, треті поралися в трюмі, допомагаючи Луїсу. Габріель обладнував новий камбуз…

Франсіско вже встиг переодягнутися й разом з Альфансо, Педро та Доменіко зайнявся стерном. З сокирою в руці, похитуючись, поплівся на корму і Тірсо. Порівнявшись із хлопчиками, він щиро посміхнувся їм.

— Що, гороб’ята, налякалися? У ваші роки, ох-хо-хо, рано ще блукати по морях…

— А ви не знаєте, якої сили був шторм? — спитав Федя.

— Це, синку, не шторм, а шквал. Налітає він неждано-негадано і дме щосили… Часу-то в нього обмаль, ось він і надолужує… Пам’ятаю, я ще хлопчиком був, таким, як ти, — Тірсо потріпав НІанга по кучерявому волоссю. — Наше сільце лежить біля самого моря. З діда-прадіда всі рибалили. Батько теж був рибалка… Так от, якось влітку пішов я з матір’ю зустрічати батька. День був такий, що кращого годі й чекати. На небі світило сонечко, жодної хмаринки, пташки весело щебетали і море тихе-тихе… На обрії вже з’явилися човни рибалок. Попереду всіх батько. Підійшли вони зовсім близько до берега, так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. І тут… Трапилось те, чого ніхто не чекав… Миттю стемніло, подув страшний вітер. Мене жбурнуло на пісок і потягло, як тріску. Опритомнів я: мати в сльозах схилилась наді мною… Глянув на море, а човнів — жодного нема… Ось що таке шквал.

— Ну, а батько ваш? — схвильовано спитав Ніанг. — Що сталося з ним?

— Утонув… Усі рибалки потонули, хто вийшов того дня в море, — зітхнув Тірсо. — Мабуть, з місяць ридало село. Багато вдів і сиріт зосталося. Відтоді став я годувати сім’ю… А нас шестеро було в матері. Я найстарший.

— Тірсо! — почувся голос Педро. — Де ти там ходиш?

— Я тут! — обізвався Тірсо й неквапливо рушив до корми.

— Ходімо й ми, — сказав Федя Ніангові, — подивимось, що роблять матроси.

Розділ двадцять третій

Чи можна довіряти Франсіску?

Хлопчики з цікавістю стежили за Альфонсо. Скинувши сорочку, матрос обв’язався вірьовкою.

— Ти взяв ніж? — спитав Педро.

— Я десь загубив його під час клятого шквалу.

— А раптом акули? — Педро простяг Альфонсо свій ніж. — Візьми про всяк випадок.

Повільно перебираючи руками вірьовку, Педро й Доменіко спустили Альфонсо у воду. Набравши в легені повітря, матрос пірнув і за хвилину знову з’явився на поверхні, важко відсапуючись.

— Ну, що там із стерном? — перегнувшись через борт, спитав Франсіско.

— Нічого не видно… У воді каламуть.

— У нас теж так пірнають, коли шукають щось на дні, — сказав Ніанг Феді. — Тільки камінь беруть із собою. Я сам пірнав, батько вчив мене… О, пірнати дуже важко. У вухах дзвенить, груди стискає…

Ще кілька разів пірнав Альфонсо, але йому так і не пощастило знайти пошкодження. Знесиленого, його підняли на палубу. Тепер у воду спустився Педро. Проте й він не встановив, чому не діє стерно. Змученого Педро витягли нагору, й він упав на палубу. З носа бородача текла кров. Синій шрам різко виднівся на блідому обличчі, губи посіріли.

Альфонсо дав Педро випити вина, і той прийшов до тями.

— Ну, стара шкапо, тепер ти лізь у воду, — обізвався Доменіко, підштовхуючи Тірсо.

— Зажди, Тірсо, — мовив стерничий. — Здається, тут є молодші за тебе й здоровіші. — Він міцно стулив губи, глянув сердито на Доменіко й наказав: — Ану, лишень роздягайся! Чого стоїш?

— Не моя черга… Що я, гірший за нього? — огризнувся той.

— Менше патякай! — розгнівався Франсіско. — Роздягайся!

Доменіко, щось мимрячи собі під ніс, став роздягатися.

“Молодець Франсіско! Заступився за хворого Тірсо…” — вдоволено подумав Федя й мимохіть замилувався стрункою постаттю стерничого.

Коли настала черга пірнати Франсіску, той швидко роздягнувся, обв’язався вірьовкою і спустився з корабля. Сховавшись у глибині, він не виринав так довго, що на палубі занепокоїлись.

— Може, під днище попав? — стурбовано обізвався Тірсо. — Тягніть, хлопці.

— Нічого з твоїм оборонцем не станеться, — пробурчав Доменіко. — Одноокий здоровий, як бик.

В цей час на поверхні з’явилася голова стерничого. Голосно пирхаючи, він крикнув:

— Знайшов! Тягніть наверх! Тримаючи в руці сокиру, Франсіско ще кілька разів пірнав, аж паки не гукнув весело:

— Готово! Все в порядку!

— Ну й майстер же пірнати наш стерничий! — заздрісно мовив Альфонсо.

Незабаром матроси пішли ремонтувати вітрила. На кормі лишилися Франсіско, Кудряш і Ніанг. Стерничий став одягатися. Ненароком з кишені його камзола висунулась книга і впала Феді під ноги.

“Цікаво, що це?” — подумав Кудряш і підняв книгу. Розгорнувши її, хлопчик побачив, що вона не рукописна, а виготовлена друкарським способом.

Федю дуже здивувала назва книги. На титульній сторінці він прочитав:

“DE REVOLUTIONILUS ORBIUM CAELESTIUM”.

“Гм, написано не по-іспанському”, — подумав Федя і простяг стерничому книгу.

— Дякую, герцог. Гадаю, з цим трактатом ви знайомі?

— Не розумію, про що тут йдеться, — зізнався Кудряш.

— Як? — жахнувся ФрансІско. — Ви… ви не знаєте латині?

— Не знаю.

Вражений стерничий тільки розвів руками. Він не йняв віри, що герцог, який так глибоко розумівся в різних галузях науки й техніки, міг не знати латині! Адже в середні віки цією мовою видавали всі наукові, філософські, медичні, технічні праці! Для вчених того часу знання латині вважалося обов’язковим.

— Тоді я вам допоможу: “De revolutionilus orbium caelestium” в перекладі на іспанську звучить так: “Про обертання небесних кіл”…

— Ага, — кивнув Федя й, боячись, щоб стерничий не помітив його байдужості, додав: — Цікаво, хто її написав?

— О, — підніс палець догори Франсіско, — її автор польський астроном Микола Копернік… Це був великий і безстрашний учений. Він не злякався навіть самого папи римського, його кардиналів, інквізиції… В своєму трактаті вчений доводить, що в, центрі всесвіту знаходиться не Земля, а Сонце. Майже все своє життя Копернік присвятив цій книзі. Він працював над нею тридцять років і помер — ви тільки подумайте! — того ж дня, коли вийшла книга — 24 травня 1543 року… Бідолаха вчасно залишив білий світ. Інакше ченці, не задумуючись, спалили б його на вогнищі.

— Про Коперніка я чув, — підхопив Федя. — Він перший довів, що Земля рухається навколо Сонця.

— Що ви, герцог! Задовго до Коперніка, ще за двісті років до народження Ісуса Христа, грецький учений Арістарх у своїй праці. “Про розміри й відстані Сонця та Місяця” давав вказівки, що Земля обертається круг Сонця…

— Вперше чую про такого вченого, як його?

— Арістарх, — повторив Франсіско і люб’язно запропонував: — Якщо вас цікавить його книга, то, будь ласка, завітайте до мене в гості. Ви ж Іще не були в моїй каюті. Почитати дещо знайдеться. Книги — моя пристрасть… Щоправда, більшість із них латинською мовою. Та то пусте… Коли бажаєте, яз задоволенням навчу вас латині… Не маючи наміру образити вас, скажу, що й з іспанською у вас не все гаразд.

28
{"b":"117372","o":1}