ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Конопатник тільки кліпав очима, так і не зрозумівши, що було причиною суперечки й чому сваряться герцог, Франсіско і алхімік. Йому було цілком байдуже, що навколо чого обертається: Сонце круг Землі чи Земля круг Сонця.

— Вам здається, що має рацію Копернік, я ж певен, що він помиляється і правда на боці Птолемея. Та все ж гадаю, що ні ви; ні ви, — переводячи погляд з Феді на стерничого, мовив Гуго, — не станете заперечувати тієї безсумнівної істини, що кожен з відомих нам семи металів відповідає своїй планеті на небі.

— Що, що? — не зрозумів Федя.

Алхімік спокійно повторив і викладав далі вчення середньовічних астрологів про взаємозв’язок металів і планет:

— Залізо відповідає Марсу, олово — Юпітеру, срібло — Місяцю, мідь — Венері, золото — Сонцю, свинець — Сатурлу, ртуть — Меркурію.

— Цього ніхто й не збирається заперечувати, — зауважив стерничий.

Кудряш не витримав і розсміявся. Таку дурницю йому доводилось чути вперше.

“Чому Франсіско погоджується з Гуго? — подумав Федя. — Невже й він гадає, що існує тільки сім металів? А вольфрам? А нікель? Молібден? Магній? Алюміній? Титан? Хром? Платина? Марганець? Цинк?.. Та хіба всі згадаєш одразу… Може, розповісти їм про великого російського хіміка Менделєєва, про його знамениту періодичну систему елементів?.. Ні, не стану їх переконувати, зроблю інакше. Адже цьому старому невігласу словами нічого не доведеш. Його треба загнати на слизьке фактами, неспростовними доказами…”

Федя згадав про алюмінієвий гребінець, який носив у кишені. Хлопчик простяг його алхімікові й запитав:

— З якого, на вашу думку, металу зроблено цю річ?

Гуго нерішуче взяв гребінець, понюхав його, спробував на зуб, навіть кілька разів лизнув, але визначити метал так і не зміг.

— Може, вам допомогти? — посміхнувся Федя.

Він, звичайно, знав, що алхімік не міг дати правильної відповіді. Адже алюміній люди навчились витоплювати з бокситів лише після того, як поставили собі на службу електричну енергію. Ясна річ, що не знав про нього й Франсіско. Як і Гуго, він з подивом розглядав предмет, виготовлений з невідомого металу.

Нарешті астролог наважився.

— Срібло! — крикнув він і тут же поправив себе: — Ні, не срібло… Це, — він кинув геть гребінець, — це сатанинська вигадка! Такого металу немає на землі!

Франсіско нагнувся й підняв гребінець.

— Але ж це метал, — запевнив він. — Я не маю жодного сумніву, що це метал. — І, звертаючись до Феді, запитав: — Як він зветься, герцог?

— Алюміній, — пояснив хлопчик. — Його добувають за допомогою…

— Єресь! — вигукнув Гуго. — Я був викладачем в усіх найбільших університетах Європи… Останні п’ятнадцять років я провів у Саламанкському університеті, де десять тисяч студентів слухали мене, боячись пропустити бодай слово! Я викладав там риторику, богослов’я, астрологію, керував обсерваторією і…

— Дозвольте, — перебив Франсіско, пильно дивлячись на алхіміка. — Як же це могло бути?

Суперечка скоро привернула увагу матросів. На палубі зібрався чималий натовп. Навіть кок прибіг із ополоником у руці.

— В ті роки, — обводячи поглядом присутніх, пояснив стерничий, — я був лиценціатом цього університету, протягом двох років читав курс риторики, але вас там не бачив…

— Я тебе теж там не бачив, — огризнувся Гуго.

Не кажучи ні слова, на здивування присутніх, Франсіско раптом кинувся у свою каюту.

— Бачили? — переможно вигукнув астролог і зареготав: — Ха-ха-ха! Злякався самозванець!

Та не минуло й хвилини, як Франсіско повернувся, тримаючи в руках білий аркуш паперу. В куточку його на червоному шовковому шнурку теліпалася воскова печать.

— Ось, будь ласка, грамота про те, що я лиценціат Саламанкського університету. Тепер прошу покажіть вашу грамоту.

— Я не зобов’язаний відчитуватись перед вами! — відрубав Гуго.

— Покажи, покажи! Чого там! — почулися крики звідусіль.

— Я… У мене… вкрали грамоту разом з усіма документами… Мене й без грамоти всі знають. Я доктор…

Останні слова алхіміка потонули в дружному реготі присутніх. Гуго, мов зацькований вовк, спочатку задкував, а потім під улюлюкання матросів затрюхикав до своєї каюти й, грюкнувши спересердя дверима, зачинився на засув. Матроси реготали, гупали кулаками в двері, але Гуго мовчав. Нарешті, переконавшись, що він не вийде, всі розбрелися. На носі корабля залишились тільки хлопчики і стерничий.

— Я дуже радий, що ви, дон Франсіско, і ти, Федю, перемогли алхіміка, — весело сказав Ніанг.

— Авжеж, здорово ми його сьогодні взяли на абордаж, — розсміявся стерничий. — Як не викручувався, а довелося вивісити білий прапор. Мовчатиме тепер старий пес… А зараз, любий герцог, я маю вільний час. Може, займемось латинню?

— Я б хотів поговорити з вами об одній дуже серйозній справі, — мовив Федя, пильно глянувши стерничому в вічі. Тепер він уже не мав сумніву, що Франсіско не однодумець алхіміка й Педро і нічого не знає про змову.

— Готовий вислухати вас.

— Федю, ти хочеш розповісти про Педро? — шепнув Ніанг. — Тут нас можуть підслухати. Краще в іншому місці;

— Ніанг має рацію, — згодився Кудряш. — Про це ліпше було б поговорити у вашій каюті.

— Тоді, будь ласка, прошу до мене, — вклонився Франсіско.

Опинившись у невеликій, заваленій книгами каюті стерничого, Федя розповів йому про змову. Франсіско зосереджено слухав і не перебивав. Обличчя його було серйозне. Коли Кудряш скінчив, стерничий глянув на хлопчика, стиха запитав:

— Але ж як ми з вами доведемо, що Педро й Гуго готують змову? Адже доказів у нас ніяких?

— Я сам усе чув, — вдаривши себе в груди, гарячкував Федя.

— Я вірю вам. Та чи повірить капітан?

— Гуго ошуканець, — обізвався Ніанг.

— І з цим згоден. Проте зараз капітан йому вірить, як ніколи.

— Що ж робити? — насупився Федя.

— Те, що ви робили й до цього, поки що тільки стежити, — порадив Франсіско й, спостерігши збентежені обличчя хлопчиків, додав: — Нічого іншого, на жаль, не придумаєш. Як тільки помітите знак, негайно ж повідомте мене. Ще побачимо, чия візьме. Я ваш вірний спільник.

Розділ двадцять шостий

Нічний переполох

Запаси води й продуктів на каравелі наближалися до кінця. З наказу Дієго матросам урізали й без того мізерні пайки. Протухлу смердючу воду видавали по кухлю на день. До найближчого ж острова, де можна було поповнити запаси харчів, за розрахунками стерничого було не менше двох тижнів плавання за умови, що буде попутний вітер. Змучені матроси блукали по кораблю, мов сонні мухи. Троє з екіпажу звалилися з ніг. Ніхто не звертав на них уваги. Цілі дні хворі лежали на палубі під пекучим тропічним сонцем. За ліжка їм, як і решті матросів, були скрині, в яких зберігались їхні убогі пожитки, а замість постелей — різне ганчір’я. На “Улюбленці Нептуна”, як і на всіх інших кораблях того часу, спеціальних приміщень для матросів не було. Моряки тіснилися в трюмі або ж під відкритим небом. Кают на каравелі налічувалось лише чотири. Їх займали капітан, стерничий, боцман і Гуго.

До всіх на кораблі повернувся бадьорий настрій, коли одного разу Алонсо, що ніс вахту на верхівці грот-щогли, перегнувшись через край марсової, бочки, радо закричав:

— Земля! Справа по борту земля!

Корабель ожив. Одні помчали на ніс, інші видерлись на ванти, намагаючись побачити давно очікувану землю. З кожною хвилиною все чіткіше й чіткіше вимальовувалась на обрії вузька синювата смужка.

Із своєї каюти вибіг стерничий і, спритно піднявшись по вантах, опинився поряд з Алонсо.

— Ей, Франсіско! — задерши голову догори, гукнув капітан. — Видно там що-небудь?

— Схоже на землю, — проказав Франсіско й, спустившись із щогли, додав роздумливо: — Не можу збагнути, звідки вона тут узялася? На цих широтах на портулани ніякого острова не нанесено.

— Біс із ними, з твоїми портуланами! Тільки б дістати там воду і м’ясо. Боцмане! Гей, боцмане!? — покликав Дієго.

34
{"b":"117372","o":1}