ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

На обличчі професора грала майже презирлива посмішка. Це побачили всі. Люка стиснула кулаки. Адже професор несерйозно ставиться до випробувань нової установки Олд-Боя! Підняв свій довгий палець — і це в нього називається науковою спробою!..

Тим часом Олд-Бой спокійно ввімкнув генератор. Академік Антохін навіть трохи підвівся зі свого стільця, побачивши фіолетовий колір світла ламп. Ось зірвалися перші фіолетові вогняні іскри. Ось вони попливли вздовж кімнати. Повітря сповнилося характерним запахом озону. Професор Терещенко тримав піднесеним свій кістлявий палець. На його обличчі можна було помітити лише підкреслену байдужість.

— Якого саме впливу ви бажаєте, шановний професоре? — спитав ввічливо Олд-Бой, беручись за рукоятки генератора.

— Якого хочете, е… скажімо, такого, щоб я відчув його, — відповів професор Терещенко, не ховаючи іронічної посмішки.

Погляди присутніх перебігали з генератора на палець професора: що ж буде?

Олд-Бой легко повернув рукоятки генератора. Він уважно поглянув на професора, що наче застиг з піднятим пальцем.

— Починаю! — вимовив він нарешті.

І майже відразу професор Терещенко зойкнув. Поривчасто опустив руку, потім підніс палець до очей, розглядаючи його. Олд-Бой повернув убік рефлектор генератора.

— Отже? — спитав він діловито.

Професор Терещенко мовчав. Палець його потемнів, замість жовтого він став коричневий, ніби його чимсь обпалило.

Академік Антохін порушив мовчанку.

— Думаю, що ми перейдемо до серйозніших експериментів, — звернувся він до Петра Микитовича. Той з готовністю відгукнувся:

— Я тільки виконав бажання шановного професора і показав ефективність впливу нашого генератора на відстані.

Тим часом професор Терещенко зав’язав палець носовичком і сидів нерухомо, немов безневинно скривджений.

— Якщо дозволите, Іване Петровичу, — вів далі Петро, — я покажу цілком своєрідний вплив генератора на відстані метрів двадцять-тридцять. Звісно, на такій відстані промінь уже нікого не обпалюватиме. Ми просто… просто спинимо рух на тому боці вулиці!

Богдан непомітно глянув на професорів: на їхніх обличчях застигло неприховане здивування. Навіть академік Антохін ширше розплющив очі.

— Це нескладно, — вів своє Олд-Бой. — Проміння створить на тому боці вулиці потужне електричне поле: мікрохвилі разом з модульованим інфразвуком — щоправда, зараз інфразвуку ми подамо небагато. Це поле, дуже обмежене в дії, відштовхуватиме кожного, хто намагатиметься пройти крізь нього. Зовсім просто, — вів далі Петро, наче й справді тут не було нічого дивного, — це триватиме тільки хвилинку. Прошу вас, шановні товариші, До вікон!

— А це не зашкодить тим, хто спробує пройти крізь ваше електромагнітне поле? — спитав академік Антохін, глянувши на перев’язаний хустинкою палець професора Терещенка.

— Запевняю вас, ні в якому разі, — відповів Олд-Бой. — Я вже двічі робив таке.

Академік Антохін підвівся. Він не приховував своєї зацікавленості. Пригладивши за давньою звичкою сиве волосся на правій скроні, академік підійшов до вікна. За ним слідом пішли інші спостерігачі. Навіть Андрій Антонович лишив свій спостережний пост біля дверей і теж попрямував за професорами.

Тротуаром по той бік вулиці йшли люди. Вони проходили повз будинки, поглядали на вітрини магазинів, дехто поспішав, дехто йшов, розглядаючи зустрічних. Це була звичайна картина звичайного вуличного руху.

— Увага, увага! — мовив Олд-Бой, скеровуючи рефлектор генератора крізь вікно на той бік вулиці.

Проте навряд чи варто було закликати глядачів до уваги, бо й без того ніхто не відривав погляду від вулиці.

Навпроти вікна на тому боці висіла велика афіша міського театру. Вона напіввідклеїлась, її кінці вільно гойдалися під подувами вітру. Саме в цю точку скерував промінь Олд-Бой.

До афіші підходив високий кремезний чоловік з портфелем. Ось він невимушено підняв руку, пригладив підстрижені вусики, побачивши за кілька кроків од себе громадянку з маленьким собачкою на повідку. Відстань між чоловіком з портфелем і громадянкою зменшувалася.

— Увага! — сказав ще раз Олд-Бой.

І раптом чоловік з портфелем спинився, наче його хтось несподівано штовхнув у груди. Він навіть одсахнувся і здивовано роззирнувся. Чоловік нічого не розумів.

Не менш раптово спинилася й жінка. Її собачка біг уперед, натягуючи повідок. Але громадянка немов сперлася грудьми на якусь невидиму перешкоду. Обличчя їй почервоніло. Жінка перелякано смикала за повідок і махала вільною рукою:

— Джіммі, назад! Джіммі, зажди!

Чоловік з портфелем спробував підійти до громадянки, заспокоїти її, допомогти спинити собачку. Він навіть підвів ногу, але його знову щось відштовхнуло.

Нічого не розуміючи, він безпорадно поводив очима, враз утративши самовпевненість, — дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці. Коло них спинилося ще кілька чоловік, здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:

— Та що це таке, сниться, чи що?

— А ви спробуйте, може, пройдете…

— Чудеса, та й годі!

З середини вулиці до них підходив міліціонер. Упевнено, як господар, якому повинні підкорятися всі.

Академік Антохін зітхнув:

— Неймовірно! Це електромагнітне поле нечуваної потужності! Важко навіть уявити собі!

— Думаю, Іване Петровичу, що тут має значення й інфразвук, який несуть з собою мікрохвилі, — зауважив Олд-Бой, старанно скеровуючи рефлектор. — Але як саме це відбувається — невідомо…

— То він же модульований, ваш інфразвук! Щоб він впливав, його треба випрямити, тільки тоді він набере акустичних якостей, — не вгавав академік Антохін. — Інакше це все одно електромагнітні коливання… А втім…

Він замислився, наче згадав щось дуже важливе. Інші професори мовчали, зосереджено дивлячись у вікна.

Міліціонер спокійно підходив до невеличкого натовпу, звідки долинали здивовані вигуки.

— Що сталося, громадяни? — спитав він ввічливим голосом.

— Ось зараз додасть “розійдіться!”, — стиха мовила Люка, ховаючи посмішку.

— Що сталося, громадяни? — повторив міліціонер. — Прошу, розійдіться, не заважайте рухові!

Богдан засміявся, почувши, як здійснилося передбачення Люки, та одразу ж злякано замовк. На нього сердито озирнувся професор Терещенко.

— Тихше, прошу, — прошепотів він. — Ви заважаєте, товаришу!

А на вулиці чоловік з портфелем докладно пояснював міліціонерові, що саме трапилось і чому він не може виконати розпорядження господаря вулиці й “розійтися”. Жінка тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собачку.

Міліціонер скептично подивився на всіх: він аж ніяк не вірив у чудеса. Нарешті, він вказав на собачку:

— От ви кажете, що пройти тут не можете, — мовив він іронічно. — А як же цей собачка пройшов аж до вас, громадянине?

Чоловік з портфелем зніяковів: справді, собачка пройшов, а людина чомусь не може!

— Не знаю, товаришу міліціонер. Бачу, що собачка й справді пройшов. А от спробуйте ви, — запропонував він.

Саме тієї миті пролунав зойк. То академік Антохін, забувши про обережність, забувши про невидимі промені мікрохвиль, що линули повз його голову, посунувся, вкрай зацікавлений, далі. І відразу ж мікрохвилі, що їх вилучав генератор, дали себе взнаки. Пасмо сивого волосся на правій скроні академіка Антохіна враз потемніло. Вухо почервоніло, і академік відскочив назад, тримаючись рукою за обпечене обличчя.

Олд-Бой швидко повернув рефлектор убік.

— Іване Петровичу, пробачте, — зніяковів він.

— Ви не винні, Петре Микитовичу, — мужньо визнав академік Антохін, розтираючи червоне вухо. — То я сам, через власну необережність!

А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед, недбало помахуючи паличкою. На нього дивились і чоловік з портфелем, і громадянка з собачкою, і весь натовп. Бо міліціонер незворушно пройшов од одного до другого і так само вільно вернувся. Після чого сказав досить неуважливо:

— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилося. Проходьте, проходьте!

15
{"b":"117431","o":1}