ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Він пішов на середину вулиці. Чоловік з портфелем, непевно ступаючи, посунув повз афішу. Громадянка з собачкою йшла йому назустріч, безпорадно оглядаючись. Помалу розійшлися й інші свідки дивної події, всі, крім тих, хто спостерігав з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на дивну подію. Академік Антохін потирав руки й повторював:

— Чудовий експеримент, чудовий! Він багато що пояснює!

Професори стримано перемовлялись. І навіть Андрій Антонович, що відійшов знову до дверей і стояв там з шваброю в руках, був украй здивований. Такого він не бачив ще за все своє життя…

Сашко нахилився до Богдана й тихо опитав:

— Слухай, я ось чого не розумію.

— Н-ну?

— Та ти не нукай, а послухай. Чому маленький собачка на повідку зміг пробігти опромінену зону — і проміння його не спинило? От дивно, наче на ньому був панцир…

Богдан знизав плечима:

— А дідько його знає! Тут, р-розумієш, с-суцільні загадки… з цією установкою…

Він не закінчив фрази, бо хтось дружньо торкнувся його плеча. Богдан рвучко обернувся й мало не зачепив руками академіка Антохіна. Іван Петрович усміхався. Він добродушно промовив:

— Навіщо шукати для з’ясування простих речей складних причин? Собака вільно пройшов тому, що він дуже маленький: проміння не сягало його, от і все.

І він одійшов, лишивши зніяковілих приятелів. Їм добре було видно його підпечене вухо й потемніле пасмо волосся. Богдан провів академіка співчутливим поглядом і одразу помітив Андрія Антоновича, який уже стояв біля нього і пошепки запитував:

— Товаришу Богдане, як це вийшло, що ви тим генератором пофарбували волосся Івана Петровича?

Богдан розвів руками:

— А що я м-можу сказати? Спитайте в Петра, Андрію Антоновичу, я не знаю.

Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Можливо, він запитав би й самого Олд-Боя, та почув, як заговорив академік Антохін. Він спинився біля генератора, якого Олд-Бой уже вимкнув, лагідно погладив велику лампу й мовив:

— Я не вважаю за потрібне провадити, Петре Микитовичу, будь-які випадкові експерименти. Те, що ви показали, переконало мене: поєднання мікрохвиль з інфразвуком справді відкриває цілком нові для науки можливості. До певної міри воно навіть революціонізує наші звичні уявлення!

Почувся шум. То присутні реагували на слова академіка Антохіна.

— Так, я не помиляюся, — голосніше повторив Іван Петрович. — І не слід нам займатися якимись забавками, Петре Микитовичу! Ми не діти, нам нема чого гратися, спиняючи пішоходів або обпалюючи пальця шановному професорові Терещенку чи навіть… навіть моє власне вухо, — усміхнувся академік.

Олд-Бой хотів був нагадати академікові Антохіну, що професор Терещенко сам вимагав опромінити його палець. А з вухом академіка… хто ж винен, що вія сам підсунувся під проміння? Та Іван Петрович вів далі:

— Я хочу нагадати вам, що й мікрохвилі — мало вивчене явище, а про інфразвук ми взагалі ще майже нічого не знаємо. Наука досі встигла підняти лише краєчок завіси, яка покриває всі ці явища. А тут ми зустрічаємося з оригінальним поєднанням і мікрохвиль, і інфразвуку. Хто знає, можливо, на нас чекають зовсім не чувані наслідки! Тому я — за продовження експериментів, але на науковій, і до того ж практичній основі, Петре Микитовичу. Ось що я хочу сказати…

Академік Антохін зручніше сперся на генератор. Сашко прошепотів Богданові:

— Ну, тримайся, академік хоче поговорити!

— М-мовчи! — так само пошепки відгукнувся Богдан. — Адже в-він чує не гірше від мікрофона!

Справді, Іван Петрович глянув на Сашка та Богдана. Але не сказав нічого, пригладив долонею сиві пасма й вів далі:

— Я хочу сказати вам ось що, мої дорогі молоді друзі, і насамперед вам, Петре Микитовичу, як конструкторові нової установки й майбутньому керівникові досліджень з нею…

Сашко непомітно підштовхнув Богдана: “майбутньому керівникові” — це вже означало, що академік Антохін, від якого залежало все в інституті, благословляє подальшу працю з новим генератором. І скоса поглянув на Люку: як вона ставиться до цих знаменних слів академіка? Але дівчина дивилася не на Івана Петровича, погляд її вродливих карих очей був скерований на Олд-Боя, що трохи зашарівся. І стільки в тому погляді було ніжності, якщо не сказати закоханості, що Сашко одразу відвернувся, ховаючи власну гіркоту.

— Дерзайте, мої друзі, — вів далі Іван Петрович. — Шукайте шляхів до пізнання істини в цьому новому явищі, яким є взаємний вплив мікрохвиль і інфразвуку! Найцікавішим, на мою думку, має бути біологічний вплив цього явища на живі істоти…

Академік Антохін потер обпалене вухо, глянув на професора Терещенка і помітив, як той розтирає палець. Академік посміхнувся:

— Дехто з присутніх — у тому числі і я особисто! — вже мав змогу пересвідчитися на власному досвіді, як ефективно діє новий генератор на організм. Моє, скажімо, вухо, так само, як і палець мого колеги, професора Терещенка, — наочні докази такого впливу, хоч і не на дуже далекій відстані. Проте — і це найважливіше! — ми не знаємо як слід механіки цього впливу. Може, це теплове явище? Може, тут долучаються інші причини, акустичного порядку? Я зокрема дотримуюся останньої думки. Спочатку я задумався: адже інфразвук внаслідок модуляції ним мікрохвиль перетворюється на електромагнітні коливання, отож акустика, мовляв, тут не могла б мати місце, доки мікрохвилі не були б випрямлені, доки інфразвук не був би відокремлений од них — з допомогою якогось репродуктора, чи що.

Професор Терещенко схвально кивнув головою: цілком влучне зауваження!

— Але я згадав, — вів своє академік Антохін, — що таким детектором, який випрямляє мікрохвилі, може бути в певній мірі сам живий організм! Ми ж нотували в працях нашого інституту випадки, коли людина чула радіоколивання без будь-якого попереднього випрямлення їх детектором! Виявилося, що зуби такої людини — а може, і щелепи! — були для неї детектором, випрямляли модульовані радіохвилі й перетворювали їх на звукові коливання. І людина чула їх без приймача! Чому не може бути такого з вашими мікрохвилями, Петре Микитовичу? О, ми ще надто мало знаємо в цій складній і невивченій галузі! І ваше завдання, мої друзі, допомогти нам, ученим, зробити теоретичні узагальнення внаслідок ваших експериментів з новою установкою.

Іван Петрович знову ласкаво погладив, наче приголубив, велику лампу генератора Олд-Боя.

— Щоб не затримувати вашої уваги, товариші, перейду відразу ж до висновків. Я вважаю, що треба організувати широкі дослідження над живими організмами, які ми піддаватимемо впливу мікрохвилями, поєднаними з інфразвуком. Звісно, це аж ніяк не виключає можливості інших дослідів, проте на перше місце ми поставимо опромінення живих істот і зерна. Для цього я від імені інституту запрошую всю бригаду наших молодих наукових працівників на чолі з шановним Петром Микитовичем…

Академік Антохін зробив невеличку, але значну паузу, оглядаючи присутніх.

— Так, я запрошую всіх переїхати разом з цим чудовим генератором і установкою до нашого інститутського — радгоспу “Перемога”. Там уже є непогана лабораторія, там до їхніх послуг будуть кролі, худоба, птахи, велика кількість зерна. До речі, ми вже вирішили наступного року в нашому радгоспі посіяти виключно опромінене зерно. Програму й план дослідницької роботи бригади ми негайно виробимо на колегії інституту. Як ви гадаєте, товариші члени комісії?

Це запитання було цілком зайве: професори, звісно, не заперечували.

— А ви, молоді мої друзі? — звернувся Іван Петрович до Олд-Боя і його товаришів.

Петро подивився на своїх друзів. Люка була згодна, Богдан аж сяяв од радості. Навіть скептичний Сашко усміхався: такий простір для дослідів!

Шановний Іване Петровичу, ваша пропозиція… — почав Олд-Бой, але відразу ж облишив урочистий тон. — Та звісно, ми тільки радіємо з вашої похвали, радіємо з такої чудової думки! Хоч завтра їдемо! Правда ж, Хлопці?

— Їдемо! — одностайно відгукнулися всі.

16
{"b":"117431","o":1}