ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Дуже, дуже радий, — щиро відповів академік Антохін. — І вважаю, що погодженості досягнуто. А тепер я піду, з вашого дозволу, Петре Микитовичу, і все-таки змажу вухо вазеліном. Раджу і колезі Терещенку змазати палець, — уклонився він професорові.

А коли академік Антохін уже виходив з лабораторії, до нього, всупереч усім інститутським традиціям, несподівано підійшов Андрій Антонович. Несміливо спинився, цупко тримаючи свою незмінну швабру. Академік поглянув на сторожа.

— Що таке, Андрію Антоновичу? — спитав він здивовано. — Що трапилось?

Андрій Антонович благально подивився в очі академікові.

— У мене, Іване Петровичу, прохання до вас… велике прохання.

— Прошу, прошу, Андрію Антоновичу.

— От, хлопці поїдуть до радгоспу, працювати…

— Ну?

— Так от, і я з ними хотів би поїхати… у відпустку чи як там, все одно…

Академік здивовано поглянув на сторожа.

— Навіщо, Андрію Антоновичу? Чи не краще вам кудись у будинок відпочинку? Ви ж людина… гм, похилого віку. Ну, от ми можемо вас, наприклад, кудись на курорт послати. Скажімо, в Крим, га?

Андрій Антонович рішуче похитав головою:

— Ні, Іване Петровичу! Не хочу ні в який будинок відпочинку, хоч би і в якийсь палац. Таке в мене прохання до вас, таке прохання… дозвольте з хлопцями, разом з ними. Справа там у мене є… досить важлива…

— Яка саме, Андрію Антоновичу? — ще більше здивувався Іван Петрович.

Але старий сторож уже замовк. Така довга розмова була для нього незвичною й важкою. Академік поглянув на нього ще раз і махнув рукою:

— Гаразд, їдете до радгоспу разом з бригадою, Андрію Антоновичу!

6. КОРОВИ, ЧОРНООКА КРАСУНЯ І ПАЦЮКИ

Однієї вантажної машини вистачило на всіх і навіть на додаткову валізку Люки, яка, звісно, не могла вкластися в одну. Проте ніхто не заперечував.

А втім, це все здавалося дрібницею порівняно з проблемою перевезення самої установки: генератора, компресора і всього устаткування. Треба було не розбити дорогоцінні лампи в генераторі чи в його випростувальній частині.

— Ти тільки зрозумій, андерстенд ю, яка то складна й вередлива штука — мікрохвильовий генератор, — мурмотів Олд-Бой, розбираючи свою машину. — Ну от, я розібрав усе, гаразд. Тепер, коли приїду, складу. А якась дрібничка зміниться…

— Як зміниться? — спитав Богдан: він і тут був асистентом.

— От, наприклад, оцей стержень, — Олд-Бой вказав на мідний стержень, якого саме викрутив із шасі.

Богдан недовірливо знизав плечима.

— Щоб оця т-товста чортовина якось з-змінилася? — протягнув він голосом, сповненим сумніву. — Ну, знаєш, д-для того цей стержень т-треба, мабуть, м-молотом бити… і не раз, а довгенько.

Олд-Бой спалахнув:

— І коли ти вже, нещасний, зрозумієш такі делікатні питання, як мікрохвилі! Фуул, слово честі, фуул!

Богдан лише докірливо поглянув на нього: це слово він пам’ятав досить добре.

— Аніж л-лаятися, мій приятелю, ти краще б розтлумачив, — промовив він, хитаючи головою.

— Слухай, — полагіднішав Олд-Бой. — Можливо, ефект генератора частково залежить од того, що оцей стержень, який я тримаю в руках… ну, це я кажу, звісно, як приклад. Скажімо, цей стержень саме так, а не інакше вкритий тоненьким шаром зеленої іржі, оцього оксиду, бачиш? Ти ж уже добре знаєш, як ідуть струми високої частоти — уздовж найнепомітнішого зовнішнього шару проводу. Так?

— Т-ак, — погодився Богдан, хоч йому було зовсім незрозуміле це високонаукове пояснення.

— Це називається скін-ефект, як ти, мабуть, пам’ятаєш…

— Угу, — кивнув головою Богдан, хоч він нічого такого не пам’ятав.

— І от, можливо, для моєї частоти потрібен саме цей шар оксиду, хіба можна знати? А якщо він стане тоншим — під час перевозки, припустимо, — ефект буде інший. Бо все це — страшенно вередлива річ, якої по суті ніхто досконало не знає…

— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш, Петре, коли й сам цього як слід не розумієш? — уїдливо запитав Сашко, що, раптово увійшовши, почув розмову.

— А, і ти тут, землерию, — роздратовано відгукнувся Олд-Бой. — Не чіпляйся, будь ласка, бо я так знервований, що можу й вилаятися.

— Прошу, прошу, ось до речі іще один слухач іде. Тільки ти поміцніше, як слід! — розсміявся Сашко, бачачи, як до кімнати зайшла Люка. Дівчина не помітила, як Олд-Бой стримав вигук незадоволення й зціпив зуби. Вона звернулася до Богдана:

— Ви не бачили, Богдане, мого кота?

— Та н-навіщо він вам, Люко? Ми ж зараз їдемо, — здивувався Богдан.

— А він поїде зі мною до радгоспу. Я за цей час так звикла до нього!..

Велика вантажна машина під’їхала до інститутського радгоспу “Перемога”.

Гостей вийшов зустрічати Данило Якович Сидоренко, директор радгоспу.

— Здрастуйте, дорогі гості! — привітався Данило Якович. — От і добре, що приїхали.

— Доброго ранку, товаришу директор, — відповів йому за всіх Сашко.

— А хто ж у вас тут головний, бригадир, чи як?

Сашко вказав на Олд-Боя, який розмовляв з вантажником.

— Отже, — привітно мовив Данило Якович, — він і є отой Петро Микитович, про якого телефонував мені Іван Петрович Антохін?

— А що ж він казав?

— Не тільки казав, а ще й листа написав, — доброзичливо повідомив директор. — Ну, щоб всіляко допомагати вам. Віддати у ваше розпорядження нашу лабораторію й влаштувати все для досліджень. От я й хочу допомогти вам як директор радгоспу, щоб усе наше зерно для посіву було опромінене вашою електрикою. Отож будьмо знайомі!

Директор щиро потиснув руки всім прибулим. Уважно глянув на кота, якого тримала Люка.

— Добрий кіт, — сказав він, — мабуть, породистий, такий одгодований. Ну що ж, і йому роботи вистачить. Пацюків у нас, знаєте, сила.

— Потруїти треба, — тоном знавця промовив Сашко.

— Кілька разів труїли, а їх все ще багато. Ну, нічого. Може, ваш кіт допоможе… якщо йому самому пацюки хвоста не відгризуть. Ні, ні, я пожартував, слово честі, — поспішив він заспокоїти Люку, яка вже незадоволено зиркнула на нього. — Ходімо до нашої лабораторії, товариші. Її, звісно, не так обладнано, як ваші, інститутські, але як на сільську, то й непогано.

Директор явно скромничав. Олд-Бой, оглянувши лабораторію радгоспу, запевнив його, що вона не гірша від міської, інститутської.

Сюди відразу ж таки перенесли ящики з деталями розібраної установки, і вся бригада негайно взялася до роботи. Вистачило її й для Андрія Антоновича. Він старанно почистив усі шафи лабораторії, попідмітав підлогу, хоч у цьому й не було потреби, бо все було прибрано до приїзду гостей. Але ще перед тим Андрій Антонович зняв свою хутряну шапку, поклав її на підвіконня, причесав гребінцем довгі сиві пасма, що оточували його лису блискучу голову, поглянув туди, де Олд-Бой розбирав ящики, і значущо промовив:

— Ну, от і починається діло. Побачимо, побачимо…

Він ще раз пригладив лисину і аж тоді вже заходився прибирати.

Побоювання Олд-Боя були даремні, бо генератор, найвідповідальнішу частину установки, склали досить легко Генератор, щойно його ввімкнули, почав працювати бездоганно. Після перших спроб Олд-Бой вирішив ознайомити з роботою генератора Данила Яковича. Він увімкнув струм: заклацав компресор, спалахнули фіолетовим світлом лампи. З дуги зірвалися вогняні фіолетові іскри, у повітрі запахло озоном.

Данило Якович уважно і шанобливо поглядав на дивну машину, стежив очима за іскрами, що пливли від дуги генератора. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку і спитав:

— Курити тут можна? — І, діставши позитивну відповідь, додав: — Я бачу, ця штука діє. Іван Петрович мені про неї таке розповідав, “е знаю, що й думати.

— Можемо показати, Даниле Яковичу, як генератор працює, — засміявся Сашко. — Можемо підсмажити вам добрячий сніданок чи, скажімо, пальця припекти нашим промінням… Одному професорові, знаєте, так припекли, що ой-ой!

Але це не справило враження “а Данила Яковича. Він покрутив у руці цигарку і відповів:

17
{"b":"117431","o":1}