ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ви нічого не показуйте, мені воно ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович казав, та й у листі писав, що ваша машина має опромінити наше зерно для посіву. Оце вже діло. Я, правда, не знаю, що з того вийде… не дуже довіряю цій справі. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Олд-Бой, що досі неуважно слухав слова директора, сприймаючи їх як жарт, раптом повернувся до нього. Очі його блиснули, брови зійшлися. Це були серйозні ознаки для запального Петра.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте нашому опромінюванню? — почав він поки що майже спокійно. — Та ви знаєте, що берете під сумнів? Знаєте чи ні?

Олд-Бой насувався на директора. Його рука з цигаркою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив.

— Та не те, щоб зовсім, але… — почав він.

— Е, ні, пробачте! — вже гримів Олд-Бой. — На якій підставі ви так кажете? Чи ви знаєте, які наслідки дали наші дослідження з опромінюванням ультракороткими хвилями? Не мікрохвилями, і не в поєднанні з інфразвуком, а звичайними ультракороткими хвилями? Можу вас поінформувати, шановний Даниле Яковичу! Мені це неважко!

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючи далі. Але розлютованого Олд-Боя годі було спинити. Він уже розмахував руками й вигукував:

— Ми опромінювали насіння простими дециметровими хвилями тільки п’ятнадцять секунд. І знаєте, що сталося? Насіння звичайнісінької місячної редьки вже через два тижні дало плоди! А від звичайного насіння ніколи не щастило мати їх раніше, ніж за чотири тижні. Он як. Удвоє швидше. Удвоє!

— Та я ж… — спробував виправдатися Данило Якович.

— І це далеко не все. Інші досліди дали ще кращі наслідки. Насіння соняшника, опромінене протягом п’ятнадцяти секунд, зросло за шість тижнів і дало велику рослину з плодами! Ви коли-небудь чули таке?

Олд-Бой гнівно спинився. Данило Якович використав цю паузу:

— Та, звісно, не чув. Голубе мій, я ж ніколи не казав, що я проти твоїх хвиль. Я цілком за. Отак, і руками, й ногами! Опромінюй, спасибі тобі скажу. Я тільки…

— Почекайте! — суворо перепинив його Олд-Бой. — Я забув іще про один випадок з нашої практики. Скільки часу у вас тут зростає й вистигає, дає овочі гарбузове насіння? Кілька місяців?

— Так.

— А наше опромінене насіння дає гарбуз діаметром аж сорок сантиметрів за шість тижнів!

— Та й у нас такі бувають, — слабо захищався директор.

— Але — за скільки? За місяці? А тут — за шість тижнів! І я вам кажу, що це відбувається без поєднання мікрохвиль та інфразвуку! А ви не дуже довіряєте нашому опроміненню!

— Гаразд, гаразд, — остаточно здався Данило Якович. Він махнув рукою й пішов до стола, де Богдан і Люка розкладали деталі. Подивився на них, почухав потилицю й сказав, обережно озираючись на Олд-Боя: — Гарячий же він… запальний, і слова сказати не можна…

Богдан тільки усміхнувся, згадавши про ті “фуули”, які він чи не щодня діставав од бригадира. А Люка гордо відповіла:

— Але ж він має рацію. Знаєте, Даниле Яковичу, ультракороткі, а особливо мікрохвилі з інфразвуком — страшенно дивне явище. Ось, наприклад…

— Е, ні, пробачте, мені пора вже йти, — злякався директор, поспішно виходячи з лабораторії. — Ви тут будете по черзі мені лекції читати, а в мене, як-не-як, є ще інші справи. Воно, звісно, дуже цікаво, але ви, той… починайте опромінювати зерно!

Всі засміялись. Усміхнувся й Олд-Бой. Проте відразу ж знову посерйознішав. На мить він задумався, а потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів.

— Ану, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файв мініт, усього п’ять хвилин. До речі, що це тут у стіні за віконце? Наче в телевізійній студії. Богдане, ти не знаєш?

— Я п-питав у робітника, і він с-сказав мені, що колись через це віконце видавали матеріали. Б-більше нічого не знаю, — відповів Богдан.

Петро трохи замислився. Але одразу схаменувся.

— Ну, це, зрештою, не важливо. Так от, нам треба точно встановити порядок дій. План і програма, вироблені на колегії інституту, свідчать про те, що найважливіше — опромінити зерно. Цю роботу має забезпечити Сашко. Інші досліди провадитимемо в другу чергу.

— Мої кролі й інші тварини — в другу чергу? — здивовано й жалібно мовила Люка.

— І м-мої продукти — в д-другу чергу? — не менш смутно перепитав Богдан.

— Так, у другу, — безжалісно підтвердив Олд-Бой. — Такий план і програма інституту, і ми повинні підкоритися їм. Насамперед — зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби посівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Дискусій ніяких не буде. Сашко стає до роботи негайно. Я йду домовитися з директором про деякі деталі справи. Ти, Богдане, мабуть, підеш зі мною. А вам, Люко, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. Отже, ходімо, бо, як я вже казав, дискусій не передбачається.

Олд-Бой та Богдан пішли мовчки, розглядаючи все навколо. Втім, чи цікавився Олд-Бой різним радгоспівським устаткуванням, було невідомо; його обличчя не виражало нічого. Зате Богдан зацікавлено оглядав будівлі, сільськогосподарський реманент і машини. Типовий житель міста, рудий Богдан майже не бував на селі, і все для нього було тепер новиною. Крім свіжого й запашного хліба, що його так любив наш харчовик, він любив ще й сметану. Отже, і тепер Богдан з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська.

— Д-добрі корівки, добрі, — почав було Богдан. Але, поглянувши на Олд-Боя, відразу замовк. Олд-Бой зосереджено дивився у протилежний бік. Простеживши за його пильним поглядом, Богдан побачив, як повз будинок проходила невисока дівчина в червоній сукні й білій хустині. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, лагідно погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої хустинки вибивалося пасмо чорного блискучого волосся.

— Еге, — пробурмотав Богдан, — так ось чого замислився наш шановний Петро. Розумію, розумію. — І він іронічно посміхнувся, тим більше, що Олд-Бой не дивився на нього.

Але ось дівчина повернула до них своє обличчя, і іронічна посмішка зникла з обличчя Богдана. Рот його залишився відкритим, і тільки очі розгублено кліпали. Справді, тут було на що подивитись!

Як описати дівочу вроду? Які барви потрібні для цього, яке перо й яке чорнило?

Скажемо відверто: дівчина була незрівняно гарна. Чорне кучеряве блискуче волосся. Правильної форми обличчя. Прямий тонкий ніс. Червоні, як спілі черешні, губи. І білі, сліпучо-білі зуби, які на мить блиснули, коли дівчина, вгледівши хлопців, усміхалася, наче вітаючи їх, і мигнула довгими, загнутими вгору віями. Все це тривало мить, бо дівчина зайшла за ріг будинку.

Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну частку того, що побачили здивовані, засліплені очі Богдана на радгоспівському дворі?

Він стояв і дивився вслід незнайомці. Стояв би так невідомо скільки часу, якби його не підштовхнув Олд-Бой:

— Може, підемо вже, Богдане?

Важке зітхання було його відповіддю. Ах, навіщо Богдан побачив чорнооку дівчину? Навіщо збентежила вона його почуття, в яких досі панувала тільки кароока Люка? О Люко, Люко, напевне, зараз ви не відчуваєте цього. Ви сумлінно виконуєте розпорядження Петра Микитовича, вивчаєте місцеві умови, ви знайомитесь із станом кролятника і думаєте, мабуть, лише про кролів, яких згодом опромінюватимете, а не про Богдана.

Люка не відчувала цього, не відчував цього й Сашко, що, закачавши рукави, уже опромінював у лабораторії зерно. Так, Сашко старанно працював. Вздовж стіни вишикувалися мішки з зерном. Ці мішки розкривали на великому столі перед генератором з інфразвуковою установкою. Безнастанно зривалися з його дуги фіолетова іскри, безгучні потоки мікрохвиль з інфразвуком пронизували золоте зерно. Важке, воно виблискувало матовим світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс опромінювання, всього п’ятнадцять секунд. За п’ятнадцять секунд дужі руки робітників знову зсипали в мішки опромінене зерно, яке ставало помітно теплим: здавалося, наче зерно набухало, збільшувалося в розмірі, прокидалося від сну, і лишалося тільки кинути його в пухку землю.

18
{"b":"117431","o":1}