ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Чего хочет ваш малыш?
Спаси меня
Помогите малышу заговорить. Развитие речи детей 1–3 лет
Иисус для неверующих
Студент на агентурной работе
Месть сыновей викинга
Тексты, которым верят. Коротко, понятно, позитивно
Перерожденная
Жеребец
Содержание  
A
A

Новий апарат висів у кутку лабораторії, саме там, де пацюки проламали стіну. Що то був за апарат, не знав ніхто. Олд-Бой мовчав про свою нову конституцію, і ніхто не наважувався розпитувати його. Навіть рудий Богдан, довірена особа Олд-Боя, тільки зітхнув, почувши від нього на своє боязке запитання досить недвозначну відповідь:

— Помовч і не заважай!

Апарат, що мав форму порівняно невеличкого дерев’яного ящика, як ми вже казали, висів високо на стіні. Шнури й проводи з’єднували його з генератором; якщо дивитися знизу, то на ньому можна було помітити скляне кругле віконце — немов об’єктив з великої фотографічної камери, що нею роблять портрети у професіональних фотоательє. Не дуже складний на вигляд, він не привертав особливої уваги, не здавався чимсь цікавим.

Але, мабуть, конструюючи його, Олд-Бой витратив чимало часу й зробив немало розрахунків. Петро вже закінчив монтаж свого апарата і тепер перевіряв востаннє шнури й проводи, які з’єднували його з генератором. Зважаючи на його радісне обличчя, почувши його тихе, лагідне мурмотіння, побачивши в’юнкі кільця диму, які він випускав з незмінної сигарети, можна було сказати, що експериментатор довів справу до кінця.

Так воно й було. Кілька днів напруженої праці дали свої наслідки. Власне, хіба можна говорити про якісь “кілька днів”? Далеко не так. Ідею цього апарата Олд-Бой носив у своїй голові вже давно. Але щоб здійснити задум, йому бракувало генератора, що тепер став уже до певної міри випробуваною, — правда, далеко, ой, як далеко не до кінця! — машиною. Тільки за допомогою чудодійного генератора могли здійснитися давні сміливі мрії Петра, про які він нікому нічого не казав раніше.

Олд-Бой підвівся. З насолодою випростав стомлену спину і потягнувся. Поклав на попільницю недокурену сигарету, з якої ще вилася тоненька цівка пахучого диму. Олд-Бой глянув на годинника: була вже чверть на четверту. Подивився у вікно, перевів погляд на двері, незадоволено стиснув губи. Здавалося, він на когось чекав. На кого?

Не будемо нескромними, забудьмо на хвилину розмову, що точилася між Сашком і чорноокою Ганною. Удамо, ніби ми нічогісінько не знаємо. Тим більше, що і Олд-Бой, цей натхненний винахідник і конструктор, творець чудодійного генератора й нового, невідомого ще нам апарата, цей гордовитий Олд-Бой уже сів біля столу і, здавалося, засумував. Очі його згасли, пальці нервово крутили якийсь гвинтик, забута сигарета диміла в попільничці…

Як і слід було сподіватися в таких випадках, двері до лабораторії відчинилися саме тоді, коли Петро найменше чекав, вирішивши вже, що вона не прийде. Але “вона” таки прийшла! Вбігла до лабораторії, задихана, розчервоніла, дивилася на нього винувато. Петро мав усі підстави сердитися, і вона розуміла це; він міг зустріти її принаймні суворим поглядом, докором. Проте цього не сталося. Він чомусь не міг так зробити. Олд-Бой просто рвучко підвівся, на обличчі його засяяла радісна усмішка. Він навіть розгублено промурмотів:

— Ну… от… от я хотів вам показати… оце…

— Мало не запізнилася, — сказала Ганна, — я так поспішала, поспішала…

— Боронь боже, та ви зовсім і не запізнилися, — зовсім здав свої позиції Олд-Бой. — Я щойно закінчив роботу, тільки-но встиг закурити, а тут уже й ви прийшли…

— Ага, прийшла. — Обличчя Ганни сяяло. — Надворі, знаєте, така спека, що й не кажи!

— Невже? То ви, мабуть, втомилися?

— О, ні! Я взагалі не боюся спеки…

— І я, між іншим, теж…

Дивно точиться іноді розмова між двома людьми, яким багато чого треба сказати одне одному! От — зустрілися; кожен готувався, обмірковував, зважував: отак треба буде сказати, і отак, ось про це розповісти й розпитати. А стоять одне проти одного розгублені, говорять зовсім не те, що треба. І, сказавши кілька слів про те, про се, знову змовкають, шукаючи, про що б іще поговорити? А важливі теми наче забуто, і нагадати про них нема кому, і розмова шкутильгає, щохвилини спиняючись. Зрештою, про що говорити, коли біля тебе сяють ласкаві очі, тобі всміхається чарівне обличчя, тобі квітнуть червоні пелюстки губ? Так, напевно, думав Петро, а може, так думала й Ганна, хто знає?..

І знов-таки, хто знає, скільки б ще тягнулася ЦЯ дивна бесіда, якби випадково Ганна не звернула уваги на апарат, що висів на стіні.

— А це що? — спитала вона, вказуючи на ящик.

— Це — моя нова конструкція. Я певен, що ви, Ганночко, такого ще не бачили.

Ганна всміхнулася:

— Знову щось опромінювати, Петре Микитовичу? Чи не досить? Знаєте, Данило Якович страшенно лається…

— Та нічого, все стане на своє місце, — неуважно відмахнувся Олд-Бой. — Ні, Ганночко, це зовсім інше. Тут ми нікого й нічого не опромінюватимемо. За допомогою цього приладу ми з вами будемо бачити на віддалі. Ось що!

Ганна подивилася на нього здивовано.

— Та хіба ж я й зараз бачу не на віддалі?

— Ні, ні, не те! От ми підемо в клуб. А цей апарат стоятиме тут, в лабораторії. І на екрані телевізора в клубі ми побачимо все, що відбуватиметься в лабораторії… або десь іще, залежно від нашого бажання. Андерстенд ю, розумієте?

Очевидно, розмова про новий апарат остаточно поставила Олд-Боя на його звичайні рейки, бо він уже навіть ужив улюблених англійських висловів. Але Ганна спитала:

— Що ж тут дивного? Хіба я не бачила багато разів передачі по телевізору?

— Ганночко, люба, так то ж передачі із студії, звичайні. А тут зовсім інше. Мій апарат діє за новим принципом. Оцей об’єктив, — вказав він на прилад на стіні, — сприйматиме зображення того, що відбуватиметься в лабораторії. Ну, як би вам сказати простіше? Генератор надсилає хвилі, вони віддзеркалюються від різних речей, і зображення потрапляє в об’єктив. А тоді воно перетворюється на нові імпульси, і, знов-таки через генератор, через оцю невеличку антену, — ось, бачите? — ті імпульси випромінюються, поширюються навколо. І ми зрештою побачимо в телевізорі зображення… Розумієте, Ганночко?

— Ні, — зітхнула та. — Мені, Петре Микитовичу, дуже неприємно, що я така нетямка, але… але я нічого не розумію. Це, мабуть, надто складна для мене річ.

Обличчя Ганни стало таке смутне, що Олд-Бой не зміг цього витримати.

— Хай йому чорт… пробачте, Ганночко! То не ви нетямкі, а я, бо не вмію як слід пояснити. Що ж мені зробити, щоб ви зрозуміли цю механіку?..

Очі його перебігали з одної речі в лабораторії на другу, ніби шукали допомоги. Нарешті, він надумав.

— Ось що! Ввімкнімо генератор на малу потужність…

Він увімкнув компресор і генератор. По кімнаті повільно попливли фіолетові іскри, почулося клацання компресора.

— Гаразд. Тепер зробимо так, щоб ніхто не заважав йому працювати…

Олд-Бой швидко написав щось на аркушику паперу й повісив його на генератор. Ганна подивилася на записку. Там було написано:

“Не вимикати генератор! Поставлено на розкачку! Петро”.

— Тепер його ніхто не торкнеться, — вів далі Олд-Бой, — для моїх друзів слово бригадира — закон! — Петро ще раз перевірив складне плетиво проводів, що йшли від нового апарата до генератора, і, задоволений, мовив: — Ходімо, Ганночко! Зараз ви все побачите й зрозумієте. На практиці воно буде краще!

Вони вийшли з лабораторії. Вже в коридорі Ганна спинилася й непевно запитала:

— А двері ви не замикаєте, Петре Микитовичу? Адже хтось може ввійти?

— Так мені ж і треба, щоб хто-небудь увійшов. Ми з вами все побачимо: і хто ввійде, і що робитиме в лабораторії, — впевнено й весело відповів Олд-Бой: він поводився вже як господар, що добре знає свою справу. — Ходімо в клуб. Там зараз нікого немає біля телевізора. Правда?

— Правда, — погодилася Ганна. Вона й далі нічого не розуміла з пояснень Петра, але вирішила підкоритися йому.

Проте ввійти до клубу їм не пощастило. Біля самих дверей їх зустрів грізний Данило Якович. Кашкет його був глибоко насунутий, обличчя підкреслено суворе. З ним стояв і Сашко, похмурий, втомлений. Данило Якович щось казав Сашкові, але, побачивши Петра, звернувся до нього:

33
{"b":"117431","o":1}