ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Послухайте мою відповідь, — сказав він не менш загрозливо, ніж його співбесідник. — У нас дуже серйозна робота. А у вас, як я бачу, надто багато вільного часу. Бувайте здорові!

Відвідувачі перезирнулися.

— Ну що ж, — мовив товстун. — Ми попередили вас, що ініціативна група…

— Під три чорти! — роздратовано гукнув Петро. — Під три чорти, кажу я вам, з вашою ініціативною групою разом! Не заважайте працювати!

Обурені відвідувачі зникли.

Чортзна-що! Якісь божевільні, слово честі!

— 3-зажди, Петре, — відгукнувся Богдан, що поглядав у вікно. — В-вони, здається, справді організовані. Он, дивись! Т-той самий бухгалтер, що був у нас раніше. Він зустрічає їх… в-вони розповідають… Подивіться, т-там ціла юрба! Лишенько, це й справді якесь божевілля!

Зовсім недалеко на вулиці зібралася юрба лисих. Очолював їх, певно, бухгалтер “Моребуду”. Хоч він цього разу й не приходив до лабораторії, але тепер палко агітував, вимахував руками і загрозливо показував на будинок, де містилася лабораторія.

— Це просто жах! — сказав Іван Петрович. — Ви не думаєте, друзі, що вони нападуть на нас?

— Вони хочуть бути красивими… Як Андрій Антонович, — посміхнувся й собі Сашко.

— Ні, як Потапович, — цілком серйозно додав Олд-Бой.

Загальний веселий сміх був йому відповіддю. І дослідники повернулися до роботи: незабаром мало відбутися випробування нової конструкції, і кожен розумів, що не можна витрачати дорогоцінної хвилини.

16. КОЛИ СТРІЛЯЮТЬ УСІ РУШНИЦІ

Установка була готова. На березі моря віялоподібні антени мали приймати електроенергію. Відстань між ними та лабораторією, звідки мали передавати енергію, була близько двох кілометрів. На синьому небі — жодної хмаринки; у таку сонячну ясну погоду й без бінокля видно було чіткі обриси приймальної станції і встановлену поблизу ажурну конструкцію, схожу на невеличкий вітряк з двома довгими прозорими ґратчастими крилами, що їх мали крутити електромотори приймальної станції. Навіщо?

Академікові Антохіну було замало телефонного зв’язку з приймальною станцією: він хотів на власні очі бачити перший ефект передачі електроенергії на відстані, уперше побачити, як мотори почнуть працювати й повертати крила-семафори.

— Ви не уявляєте собі, друзі, — казав він, дивлячись крізь вікно лабораторії на ці крила, — яка то буде урочиста хвилина! А я бачу, вже бачу, не два кілометри відділяють нас од приймальної станції, а сотні й тисячі кілометрів!

— Як, Іване Петровичу? — здивувався Сашко. — Я розумію ще сотня кілометрів. Але — тисячі?

— У вас, дорогий мій, немає фантазії, цієї невід’ємної риси кожного справжнього вченого! Нам треба тільки досягти перших успіхів, треба, щоб закрутилися ці семафори. Отоді ми можемо сказати, що стоїмо на правильному шляху — енергію на відстань переслано! А далі — то справа техніки. Наша електроенергія піде в майбутньому не тільки по звичайних, земних напрямах, вона відірветься од Землі, ми скеруємо її в космічний простір! Так, так, саме в космічний простір, — захоплено говорив Іван Петрович, — до штучних супутників Землі, до космічних кораблів, до орбітальних станцій, де робитимуться пересадки з колоземних пасажирських ракет на гігантські міжпланетні лайнери, що вирушать у рейси на Марс і Венеру. Всю потрібну для цього електроенергію ми передамо звідси, з Землі, за допомогою нашого проміння. І я це вже бачу, друзі мої!

…Отож перевірка установки закінчилася. І все-таки академік Антохін помітно хвилювався. Його обличчя знову стало глибоко зосереджене, для нього вже не існувало нічого, крім нового експерименту, значення й важливість якого він не міг переоцінити. Ця зосередженість і навіть напруження передавалися й усім присутнім у лабораторії: Олд-Боєві, який стояв біля генератора, чекаючи розпоряджень академіка, Богданові, що стежив за допоміжним обладнанням, яке давало струм високої напруги для передачі його на відстань, та й іншим, що дістали дозвіл бути присутніми під час вирішального досліду.

Іван Петрович узяв трубку телефонного апарата.

— Приймальний пункт? Так, це я, Антохін. Можна починати. Запускайте приймачі. Через хвилину почнемо й ми. Гаразд! — Він поклав трубку на важіль і обернувся до Петра:

— Увімкніть генератор, Петре Микитовичу. Зараз ми подамо струм високої напруги!

Це була надзвичайна хвилина! Люка, яка вперше бачила таку урочисту картину, як запуск генератора і всієї установки на повну потужність, дивилася на все мов зачарована. Вона побачила перші довгі фіолетові іскри. Іскри холодним полум’ям крутилися вгорі, загиналися, як вогненні пасма блискучого волосся, ніби не насмілювалися доторкнутися до дзеркальної поверхні рефлектора. Вони, скипаючи й переплутуючись, линули зрештою в бік, протилежний рефлекторові. Але тут на їхній дорозі стояв високий щит. Іскри шукали собі виходу, їх щось відштовхувало від рефлектора, але вони намагалися пробитися крізь щит.

Ось воно!

Перші фіолетові іскри прослизнули крізь тонесеньку щілину в щиті. І більше їх не було вже видно. Вони зникали по той бік щита. Зате появилося дивне, чарівне випромінювання на вістрі стержнів, що підводили струм високої напруги. На них утворилося золотаве віяльце. Воно вібрувало, коливалося, переливаючись різноколірними відблисками, схоже на хвилясту, неповторну в своїй красі смужку спектра, де лінії одного кольору вільно переходили в інший. Віяльце схилялося до вікна, тремтіло й сяяло золотавим світлом.

Академік Антохін дивився не на те чарівне віяльце над столом. Його зосереджений, запитливий погляд був скерований туди, де стояли віялоподібні приймальні антени, де завмерли в повітрі крильцята вітряка-семафора.

Люка розуміла: те, що вона бачила досі, що їй так подобалось, усі ці іскри, золотаві віяльця на вістрях стержнів — то тільки третєрядні ознаки роботи нової установки. Побічні світлові ефекти того… А вона ж так захоплювалася ними! Засоромившись, Люка подивилася на Петра.

Той уважно стежив разом з Богданом за приладами. Стрілки на циферблатах нервово тремтіли, здригалися, пересуваючись од цифри до цифри. Здавалося, їм було дуже важко рухатись. Проте вони повзли далі й далі. Це означало, що струм повільно доходив до передбаченої програмою норми.

Антохін увесь подався вперед, нервово схопився за підвіконня. І тієї ж секунди пролунав його голос — схвильований, тремтячий:

— Рухається! Рухається!..

Старий учений не помилявся! Прозорі крильцята семафора на ажурній конструкції лінькувато, ніби знехотя хитнулися. Так, наче їх гойднула чиясь некваплива рука. Непевний рух в один бік, потім у другий. І нарешті крильцята повільно обернулися навколо своєї осі. Мотори працювали! Вони тягнули крильцята семафора. Електрична енергія без дротів, як було задумано, дійшла до приймальної станції.

Всіма шанований Іван Петрович Антохін, поважний сивий академік, підстрибнув, як школяр, сплеснув руками і рвучко обернувся до своїх асистентів. Широка радісна усмішка сяяла на його обличчі.

— Га? Крутиться, друзі мої, крутиться! Що? Все правильно! А ви сумнівались!.. Е, я знаю, що сумнівалися, по очах бачив! Га? Ну, хіба ж це не чудесно? Крутиться, крутиться!

Він повторював одне й теж слово, сміявся, раз у раз поглядаючи у вікно, з якого було видно, що крильцята семафора й справді крутилися дедалі швидше, майже зливаючись у прозоре коло.

— Вітаю, вітаю вас, друже мій Петре Микитовичу! — Іван Петрович потиснув руку Олд-Боєві.

Потім урочисто подав руку дещо зніяковілому Богданові:

— Вітаю! Ми перемогли!

Олд-Боєві чомусь здалося, що він дуже втомився. Заболіла спина, захотілося потягнутися, випростатись. Він повільно, щоб не звертати на себе уваги, й справді потягнувся, розминаючи руки й ноги.

“Певно, далася взнаки втома останніх днів, — подумав він, — адже ми справді працювали не покладаючи рук, тому й спати хочеться”. Він мимоволі позирнув у вікно і завмер. Дивився, роззявивши від подиву рот.

44
{"b":"117431","o":1}