ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Жанна нечутно увійшла до кабіни і зупинилася позад мене. Я повернувся повагом до неї і відповів, ледве знаходячи слова:

— Передавач не працює. Немає струму. — Жанна мовчки дивилася на мене, коли я через силу додав: — У нас немає змоги врятуватися…

V

Мені соромно признатися в цьому. Я, пілот Троянов, про сміливість якого писали всі газети, розгубився і втратив здатність володіти собою. Жінка, Жанна Пелюзьє, в цей момент показала себе твердішою за мене. Вона поклала руку мені на плече і мовила:

— Не вдаваймося в розпуку. Може, ще пощастить зарадити лиху.

Я ледве пригадую те, що було потім. Ми сиділи на траві коло ракетоплана. Стенуа нервово палив цигарку за цигаркою. Жанна безперестану зривала тонкі й високі стеблинки трави, м’яла їх і відкидала. Пам’ятаю, старий професор спроквола сказав:

— Гадаю, землетрус нам не загрожує. Згубніший може бути для нас потоп, коли величезні хвилі ринуть на сушу. Ми на східному березі Аргентіни. За всіма ознаками, ці три велетенські хвилі прокотяться суходолом на сотні кілометрів…

Машинально я додав:

— І обернуть нас на побиті, понівечені трупи…

— О ні, товаришу Троянов: від нас просто нічого не лишиться, — похмуро й іронічно обізвався Стенуа.

Зненацька Жанна прудко підвелася і побігла до ракетоплана, кинувши нам на ходу:

— Я не знаю, що буде далі. Але я хочу принаймні знати, що діється на півночі!

Їй ніхто не відповів. Тільки Стенуа, поглянувши в свою записну книжку, все так само іронічно, тихо сказав мені:

— Зараз година дня. Через десять годин нас уже не буде…

Він не докінчив фрази. У кабіні ракетоплана заговорив репродуктор. Його звуки видалися мені глузуванням: яку користь могли дати нам, відрізаним від усього світу, ці повідомлення?

“…перший вибух ядерних бомб викине в космічний простір усю Антарктику, розташовану в колі вісімдесятої паралелі. В цьому колі залягає віковічна полярна крига, сюди ж сягає південний край землі Вікторії. Перший вибух буде найслабший з трьох. Другий вибух викине кільце аж до сімдесятої паралелі. Земля втратить значні території: вона викине у простір всю землю Вікторії, гору Еребус, землю короля Едуарда і південну частину землі Олександра Першого. Третій, найсильніший вибух бомб, закладених по Полярному колу, викине в ефір острови Китові, частину островів Скотта, острів Петра Першого, половину землі Олександра Першого, землі Ендербі, Кемпа, Вільгельма Другого та Вілкінса. Увага! Комітет порятунку Землі знову попереджає всіх, хто перебуває у межах стокілометрової берегової океанської смуги. Ця смуга — під найбільшою загрозою трьох океанських хвиль, що виникнуть внаслідок вибуху і, очевидно, спричиняться до величезних руйнувань. Увага! Через десять хвилин слухайте дальшу інформацію”.

Професор Пелюзьє підвів руку і спокійно, наче продовжуючи почату фразу, промовив:

— Моя думка, виходить, правильна. Треба рятуватися від потопу. Ми перебуваємо всього кілометрів за п’ятдесят від океану. Як захистити себе від хвиль?..

Стенуа і я мовчали. Біля мене стояла бляшанка консервованого молока, яку я машинально взяв у руки. І зненацька несподівана думка промайнула в моїй голові.

Консервна бляшанка! Саме консервна! Якби ми опинилися всередині консервної бляшанки — ніякі хвилі не були б нам страшні. Повінь відкинула б нас на сотні кілометрів у глиб материка і залишила б там…

Схопившись на ноги, я вигукнув:

— Товариші! Вихід знайдено. Згадайте, що мій С-218 герметично закривається і має достатній запас кисню та апарат для очищення повітря від вуглекислоти. Ми замкнемось у ньому — і нехай тоді котяться хоч які хвилі. Ракетоплан не може затонути. Нас кудись винесе.

— Зробивши з нас при цьому одбивні котлети? — саркастично сказав Стенуа.

— Тримайте свої нерви в кулаці, дорогий Емілю, — суворо відповів професор. — Товариш Троянов подав блискучу ідею. Це єдине, що в нас лишається.

Репродуктор заговорив знов:

“Увага! Відомий пілот Олексій Троянов, що вилетів на розшуки експедиції професора Пелюзьє, зник. Останнє повідомлення одержано від нього з островів Фалкленд увечері 20 червня. Всі спроби зв’язатися з ракетопланом С-218 досі були марні. Це примушує серйозно побоюватися за долю Троянова та його супутників…”

Ми мовчки глянули одне на одного: за нашу долю побоюються, про нас думають… Але ніхто не міг допомогти нам тут, на дикому березі Атлантичного океану.

Час минав. Усе, що відбулося протягом тих годин, здається мені тепер якимсь маревом. Я пам’ятаю, як механічно відкривав консервні бляшанки і їв, не відчуваючи смаку страви. Найпевніше серед нас почувався професор. Він спокійно розмовляв з Стенуа та Жанною про зібрані матеріали, турбуючись про їх долю чи не більше, ніж про свою. Раз у раз радіо приносило нам нові повідомлення і попередження.

Комета з’явилась на небі ще до того, як посутеніло. Вона лиховісно обгорнула небосхил туманним сяйвом свого велетенського хвоста, в центрі якого ясно було видно кругле ядро, що своїм розміром перебільшувало в кілька разів диск Місяця. Я запам’ятав фразу професора:

— Коли нам пощастить завтра побачити це дивне видовище, подібного до якого не було в історії людства, — то, може, ми ще поживемо…

“Якщо нам пощастить…” Навряд чи хто з нас мав підстави серйозно сподіватися, що врятується…

Комета, яка захопила небосхил, захопила і нас у зону свого притягання. Ніхто з нас тоді і на мить не сумнівався, що геніальний план порятунку Землі за допомогою вибухів може бути помилковим, що Земля може загинути. Ми думали тільки про те, як уберегтися від хвиль і землетрусу. Ми були певні, що Комета промине, що Земля лишиться на своєму місці в Сонячній системі.

Місяць виплив на небо того вечора пізно, близько десятої години. Ми вже ввійшли в кабіну ракетоплана. Крізь товсте скло ілюмінаторів було добре видно, як Місяць підіймався вище й вище, наближаючись до зеніту, де величезне ядро Комети випромінювало зелене сяйво. Може, це тільки нам здалося, але Місяць цього вечора підіймався надзвичайно швидко.

Я нагадав професорові про припущення астронома Бермігтона, на думку якого Місяць зірветься з своєї орбіти силою притягання Комети. Професор задумливо відповів:

— Що ж, цілком імовірно. Може, вже тепер Місяць рухається по своїй орбіті набагато швидше, ніж раніше. Подивимось, у нас є час для спостережень…

Близько одинадцятої години замовк навіть професор, що досі намагався відвернути нашу увагу від важких думок. Було зовсім видно, ясніше, ніж під час славнозвісних ленінградських білих ночей. Усе небо було залите холодним світлом Комети. Місяць видавався невеличким сріблястим кружечком на фоні її зеленого сяйва.

Перший вибух мав відбутися об одинадцятій годині тридцять хвилин. Годинник на моїй руці показував одинадцять двадцять. Я попередив своїх супутників:

— Якнайміцніше прив’яжіться до крісел. Слід чекати сильних ударів і поштовхів.

Я ретельно перевірив, чи правильно охоплюють запобіжні ремені тіла пасажирів, чи міцно тримаються підпори крісел. Усе було в доброму стані, все, крім головного, — ракетного апарата С-218. Тієї миті, коли я закріпляв ремені свого крісла, Жанна гукнула:

— Місяць!.. Місяць!..

Я швидко підвів голову. Срібний диск явно зменшувався в розмірі. Місяць ніби відходив кудись далеко, відлітав од Землі. За кілька секунд його кружок зменшився удвоє, почав тьмяніти, потім його й зовсім оповила темна тінь.

— На шляху до Комети Місяць має перетнути земну тінь, — спокійно відзначив професор Пелюзьє.

Еміль Стенуа, позбавлений змоги курити (в кабіні ракетоплана це суворо заборонялося, і тому ще більш знервований, конвульсивно стиснув поручні крісла. Жанна дивилася широко розкритими очима вгору, в ілюмінатор, крізь скло якого вже не було видно місячного диска: наш супутник зник у космічному просторі. На його місці тепер сліпуче сяяла Комета.

Зненацька ракетоплан здригнувся від різкого поштовху. Ніби хтось дужою рукою штовхнув його в бік. Потім ракетоплан заколихався, знов зупинився. Все це тривало дві-три секунди.

62
{"b":"117431","o":1}