ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено простували дорогою — і, очевидно, не збиралися спинятись біля мене.

Здається, я крикнув:

— Стривайте! Заждіть!

Не знаю, можливо, я вигукнув якісь інші слова, але пригадую, що хотів спинити їх. А вони йшли собі, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. На мить я помітив, як вони дивляться на мене, — і зрозумів, що тут щось не гаразд. Розумієш, вони обидва дивилися на мене зовсім не так, як люди, ну, не по-людськи! Їхні блискучі очі не кліпали. Стьопи втупилися в мене гострим порожнім поглядом і йшли мовчки, анітелень.

Куди вони прямували, не знаю. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся їм навздогін, схопив одного за руку і відсахнувся: рука цієї дивної істоти, що видавалася Стьопою, була холодна, як у мерця! А сама ця істота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася і сказала щось безживним гавкотливим голосом незрозумілі слова, наче чужою, незнайомою мені мовою.

І я нарешті дещо зрозумів. Не все, о, далеко не все, тільки дещо.

Я кинувся до колгоспників, що саме виїжджали з двору на риболовлю:

— Допоможіть, друзі! Треба схопити цих двох! Це не наші, чужі! Зовсім чужі!

…Я був такий збентежений, що говорив не дуже переконливо. Я й зараз, коли пишу тобі про це, хвилююся як тоді, в ті хвилини!

Я щось доводив колгоспникам, здається, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї партії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось удають Стьопу… Взагалі все, що я казав, було безглуздя, нісенітниця, як і все, що відбувалося. Проте колгоспники, нарешті, збагнули, що я дуже хвилююся і прошу їх негайно допомогти. Тепер і вони помітили разючу подібність цих двох істот і їхню дивну поведінку.

Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшись, прискорили ходу, майже побігли. Мабуть, вони хотіли уникнути безпосередньої зустрічі з людьми. Але чого ж вони тоді сюди прийшли? Відповісти на це запитання я, звісно, не міг та й не встиг. Двоє колгоспників хутко схопили рибальську сітку і спритно накинули її на чужинців. Спритно, я сказав? Ні, не цілком.

Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, ударило в скроню одного з них. Приглушено зойкнувши, він упав. І тут-таки відбулося щось неймовірно дивне.

Щойно перед нами були два двійники Стьопи Лознікова. Тепер лишився тільки один. Другий, якого вдарило грузилом, ураз змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського. Зникли руки й ноги, зникла голова, така схожа на Стьопину. Істота перетворилася на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкірою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застиг. На тому місці, де в нього була голова, лишилися тільки двоє холодних круглих некліпаючих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою ненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою плівкою. Дивовижна істота померла…

Другий чужинець усе ще вовтузився під сіткою. Втім, я вже не дивився на нього. Мою увагу привернула поява з лісу ще двох людей… Ні, не людей, я впевнився в цьому відразу! З лісу простували ще двоє Стьоп Лознікових, таких самих, як і перші, зодягнених тільки в купальні труси… А слідом за ними йшли ще двоє, витримуючи інтервал близько десяти метрів. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тоді, коли з лісу, в напрямі селища, почали виходити нові й нові пари чужинців, цілком схожих на Стьопу Лознікова…

Зненацька мене вразила страшна думка: ці бридкі істоти, певно, вбили Петра і Стьопу, а потім, набравши вигляду одного з моїх славних хлопців, попрямували в селище.

Мабуть, ти розумієш, що ми з колгоспниками риболовецької бригади легко знешкодили й інших чужинців за допомогою сітей. Дивна річ, але ці істоти, хоч і досить кмітливі по-своєму, були безпорадні проти такої нескладної речі, як рибальська сіть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потім, коли всіх їх було полонено і з лісу більше не з’являвся ні один чужинець, я наполіг на тому, щоб колгоспники всією бригадою вирушили туди, де впав учорашній метеорит. У мене не було ніякого сумніву, що Стьопа мав слушність: ми бачили не метеорит, а загадковий міжпланетний корабель з таємничими прихідцями з якогось іншого світу.

Невідомо, як саме пощастить нам домовитися з ними, істотами, що, ясна річ, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже підступні, — про це свідчив їхній напад на Стьопу і Петра і те, що вони відрядили цілий загін удаваних Стьоп до нашого селища. Звичайно, їхня мета для нас лишилася таємницею, але, гадаю, вона була все-таки ворожа. І якби вони не помилилися, вирішивши, що досить однієї копії людини для переконливого зображення цілого натовпу, то хтозна, як усе закінчилося б.

Отже, ми вирушили до місця приземлення міжпланетного корабля. Та нас чекало розчарування. Ми побачили поламані, розчавлені дерева, обпалену вогнем ділянку лісу, але корабля вже не було. Мабуть, він встиг злетіти. Певно, його команда якимсь чином довідалася про невдачу своєї першої експедиції й поспішила полетіти, кинувши напризволяще бранців.

Найсмутнішим для мене було те, що ми не могли відшукати ніяких слідів Стьопи Лознікова і Петра Селіна. Зник і мій улюбленець Джой. І я подумав, що міжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви мій подив і радість, коли в кущах, досить далеко від місця, звідки стартував корабель, пролунав слабкий голос:

— Іване Захаровичу!.. Іване Захаровичу!.. Допоможіть нам!..

Обидва вони, і Стьопа і Петро, лежали в тих кущах. Стьопа міг говорити, Петро був нерухомий і тільки згодом трохи отямився. Що трапилося з ними, вони не знали. Пам’ятали лише, що їх схопили, коли вони спали. Петро спробував опиратися, але з цього нічого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи застосували якийсь снотворний засіб. Але вони весь час були непритомні.

Коли хлопці оговтались, ми почали розпитувати їх… Раптом пролунало радісне гавкання й скавучання. З кущів виповз, тягнучи задні лапи, мій Джой! Він лагідно, мов благаючи пробачення, лизнув мої руки, і я трохи не заплакав… Певно, його теж оглушили, але опритомнів він значно швидше ніж хлопці.

…От і все, що я хотів розповісти тобі, любий Андрію. Якщо тобі захочеться довідатися про ще якісь подробиці цієї дивної події, приїжджай до нас. Ти, звісно, зможеш написати про все це не так, як я, — адже ти журналіст.

Шкода тільки, що ці бридкі істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одна за одною — можливо, наша їжа для них непридатна, а може, вмирають з нудьги. Адже їхня експедиція, мета якої так і лишається неясною, закінчилася нещасливо. До речі, вони вже не намагаються зберігати риси людини; ці загадкові істоти поступово перетворюються на напівпрозорі мішки, вкриті зморшкуватою шкірою, і скидаються на велетенських медуз чи слимаків. І тільки у великих, круглих, нерухомих очах усе така ж невгамовна лють і зненависть до нас.

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу, хоч учені і намагаються їх урятувати. Адже вони становлять неабиякий інтерес для науки. Видно, мета їхніх відвідин Землі так і лишиться загадковою”.

75
{"b":"117431","o":1}