ЛитМир - Электронная Библиотека

Наглядач нарешті побажав містеру Лі “щасливо зоставатись”, вийшов з камери, зачинив за собою двері і клацнув замком.

І враз стало тихо і глухо.

Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце.

Поворот. Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком.

І справді сухо, чисто, затишно і за шию не капає.

Як запевняє наглядач, “сам містер Кларнес потурбувався, щоб містеру Лі виділили окрему камеру”. Гм… Виділили. І ніяких віднині тривог і протиріч, що роздирають хвалену волю. То справді: чого ходити сюди-туди, сюди-туди?

Джо ліг на вузькі нари, заклав руки за голову.

— Нарешті я відпочину як слід, — сказав собі і миттєво заснув.

І приснилося йому, ніби прийшла до нього ДженнІ Стівенс і тихо, з болем у голосі запитала:

— Ти навіщо в мене стріляв, Джо?

І в світлих її очах була така печаль…

VII

Справа по звинуваченню приватного детектива Джорджа Лі в зумисному пошкодженні ілюзійного апарата “Привид Дженні” (так тепер називається винахід Едгара Стівенса) розслідувалась довго (звинувачений навідріз відмовлявся пояснити мотиви свого вчинку),і тільки в грудні Кримінальна служба нарешті поставила крапку.

Про дивний як для детектива вчинок у цирку “Ілюзіон” на той час уже всі забули, та й трималося повідомлення у пресі, як і кожна сенсація, лічені дні. Газети вже давним-давно писали про інші злочини, яких щодня траплялося чимало, пересуди в Місті вляглися. Крім того, інспектор КС Кларнес, рятуючи свого друга, “забув” зафіксувати в справі слова, які Джордж Лі вигукнув, коли йому вдягали наручники: “Проклятий світ! Все продається, все купується!..” Як і тодішні натяки газет про можливий зв’язок “цього маніяка з підривними елементами лівих сил”. Всіляко заплутуючи виклад справи дрімучими канцеляризмами, Кларнес уже примірявся, під яким би приводом здати її в архів, як негадано адміністрація цирку забажала компенсації за пошкодження ілюзійного апарата “Привид Дженні”.

Втрутився прокурор.

Х’юлетту Кларнесу довелося передати справу в суд.

— Хоч я і не зумію тебе порятувати, але моєї вини тут немає, — виправдовувався Кларнес, коли вони востаннє побачились. — Я зробив усе що міг.

Джо мовчав, дивлячись у простір повз інспектора.

— Коли б ти погодився, як я тобі пропонував, все звалити на твою психічну неврівноваженість, то справа закічнилась би, повір мені, зовсім по-іншому!

— Я завжди був психічно здоровий і таким залишаюся й зараз! — крикнув детектив. — Це ви звихнулися на мріях стати мільйонерами!

— Джо! — Кларнес спалахнув, але стримався. — Я раніше й подумати не міг, що ти зважишся на такий вчинок… Вихопити пістолет і всадити три кулі в ілюзійний апарат на очах у п’яти тисяч глядачів! Ну, знаєш!..

— Ти все одно не збагнеш. Кларнес забігав по кабінету.

— Що діється в світі! — вигукнув він, хапаючись за голову. — Джордж Лі, зразковий детектив — і раптом…

— Проклятий світ! — такою люттю вибухнув Джо, що інспектор від нього аж відсахнувся. — І ти… ти, Х’ю, вірно служиш неправді, злу і насильству! Служиш гнилому світу гендлярства!

— Ще одне слово, — з крижаною стриманістю процідив інспектор, — і я повірю, що ти справді зв’язаний з підривними елементами лівих сил!

— Вір! Якщо мій друг заради наживи розтоптав власну порядність і продав чужий винахід, то мені все одно.

Хотів було ще щось додати, але махнув рукою і вийшов.

— Тобі ніколи не зрозуміти мене! — кричав йому вслід інспектор. — Бо ти не такий, як усі! Іноді мені починає здаватись, що ти виріс не в нашому світі, що ти… ти не наш!

VIII

Рік уже кінчався, а в міському суді вгиналися полиці від різних, здебільшого дрібних справ, і суддя Томас Мак-Тейлор, аби впоратись до Нового року, вів процеси із спринтерською швидкістю (за день — сто і більше справ). Незважаючи на таку швидкість, суддя встигав ще й дивитись телепередачі — в залі суду одна телестіна працювала без перерви.

Коли надійшла черга Джорджа Лі, разом з ним до зали суду завели іще трьох звинувачених: кишенькового злодія, якогось нудьгуючого лікаря з темними вусиками і веселого бродягу в смугастому вбранні.

Суддя Мак-Тейлор, дебелий флегматичний чолов’яга, неохоче відвів погляд від телестіни, де саме, показуючи всі свої зваби, роздягалися довгоногі красуні — йшла демонстрація найновіших моделей купальників фірми “Жіночі чари”, і, наче відбуваючи якусь повинність, змусив себе взяти першу справу.

— Джон Стів?

— Я, ваша честь, — наперед ступив в’юнкий джентльмен.

— Чим займаєшся? — запитав суддя.

— На третій авеню обчищав у перехожих кишені, — замість нього відповів полісмен, котрий і привів кишенькового злодія в суд. — На ходу вичищає! Маг і фокусник! (Одним оком він витріщився на суддю, другим на телеекран, і як йому вдавалося одночасно дивитися і туди, й туди — годі було збагнути).

— Виходить, професіонал? — не відриваючись від телестіни, перепитав суддя. — Ум!.. Краса!.. Особливо ота, крайня… — Схаменувшись, насупився і сердито вигукнув: — П’ятдесят доларів штрафу!

— Подивимося, чи заробив він сьогодні на штраф, — полісмен висипав собі в жменю вміст гаманця, відібраного у Стіва. — На жаль, тут лише тридцять доларів, сер.

— Доведеться цього професіонала взяти під варту, — наче аж із жалем мовив суддя. — А де ж його садовити, як в’язниці Міста уже геть переповнені?

— Ваша честь! — невинно-дитячим голосом жалібно вигукнув кишеньковий злодій. — Повірте, сер… Коли б мені дали можливість, то я… За десять хвилин роздобув би ще двадцять доларів. Я шаную закони, і штрафи завжди акуратно сплачую, збагачуючи ними нашу рідну казну. А коли ви мене посадите…

Суддя не довго роздумував.

— Ось що, голубе, — звернувся він до полісмена, — відведи-но цього спритного джентльмена в людне місце… Та гляди! Очей з нього не спускай!

— Буде зроблено, ваша честь! — І полісмен вивів злодія із зали.

— Девіс Фішер! — проголосив суддя, беручи іншу справу (наперед ступив веселий суб’єкт в арештантському вбранні). — Девіс Фішер. ви звинувачуєтесь у тому, що незаконно проживали у міській в’язниці.

— Так, ваша честь, проживав, — охоче відповів Фішер.

— Ви що, сплутали в’язницю з готелем чи приватною квартирою?

— Хазяїн викинув мене з квартири, і я…

— Платити треба було за житло, тоді б не викинули, — повчально виголосив суддя.

— Так, ваша честь, треба було платити, — бадьоро вигукнув бродяга. — Але мене перед тим викинули з роботи, і я не мав чим платити. І змушений був…

— Незаконно проникнути у в’язницю?

— Так, ваша честь, незаконно. А що я мав робити? Двадцять років оббивав пороги біржі праці — і все марно.

— І ти проліз у в’язницю, незважаючи на те, що наші в’язниці переповнені, кожне місце у них на суворому обліку, і його треба заслужити, перш ніж займати? — обурено вигукнув суддя.

— А що я мав робити, ваша честь?

— У нас свобода і демократія! Роби що хочеш!

— Так, ваша честь, у нас свобода і демократія. Я користувався свободою. Я, наприклад, міг вибирати собі для ночівлі вулицю, яку хотів. Але мені набридло двадцять років спати на вулиці. У мене єдина мрія — померти на ліжку, а не на лавочці в сквері.

— Ти надто багато теревениш, волоцюго! Незаконно прошмигнути у в’язницю — цілий рік у ній прожити?!! Ну, це вже занадто! Добре, що хоч ревізія виявила, що ти — самозванець і не маєш ніяких прав на в’язницю.

— Так, ваша честь, незаконно. Але часи тепер такі настали, що люди тікають не з тюрми, а навпаки, в тюрму.

— Часи прекрасні! — верескнув Мак-Тейлор.

— І я кажу… прекрасні, — охоче погодився бродяга. — Бо якби вони були, приміром, погані, то хіба б я тікав тоді з волі в тюрму?

— Мовча-ати-и!! По статті… за незаконне проникнення у в’язницю і проживання там протягом року позбавляю тебе, Девіс Фішер, волі на три роки і вже на законній підставі на три роки поселю в тій же самій в’язниці!

31
{"b":"117432","o":1}