ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Тут Галадріель підвелася з трави; дівчина з її почту подала келих, вона налила його до краю білим медом й подала Келеборнові;

— Час осушити прощальний келих. Випий, повелителю Деревного народу! І хай серце твоє не сумує, хоч за полуднем прийде ніч, і вечір наш уже близько.

Вона подала келих кожному з Хранителів по черзі і з кожним попрощалась. Коли всі випили, вона попросила їх знову сідати; для неї та Келеборна принесли крісла, ельфи стали за ними мовчазним колом. Галадріель пильно подивилась на гостей і нарешті промовила:

— Ми осушили келих розлуки, і тінь невдовзі стане між нами. Але ми привезли кілька подарунків для вас на спомин про Лоріен і його володарів. Ось дар Келеборна і Галадріелі для того, хто поведе загін, — вона подала Ара-горну піхви для меча, прикрашені візерунком з золотих та срібних квітів з листям, а між ними вився напис: руни з блискучого каміння складалися у ім'я «Андріл» та історію меча. — Клинок у цих піхвах ніколи не заіржавіє, не зламається, навіть переможений. Але, можливо, ти хотів би одержати ще щось? Морок незабаром стане стіною поміж нами, хто знає, чи зустрінемось раніше, ніж прийде час вирушити тим шляхом, що не має вороття?

— Володарко, — відповів Арагорн, — ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб душі моєї. Але не ти ним володієш, і навіть при бажанні не здатна обдарувати мене. Мені судилося здобути омріяне, лише йдучи крізь тьму…

— А все ж таки я можу порадувати тебе, — сказала Галадріель. — Ось що передали мені на той випадок, якщо ти з'явишся у нас. — Вона подала Арагорну срібну брошку, орла з розкинутими крилами, з великим прозоро-зеленим каменем посередині; він виблискував, ніби сонце крізь весняне листя. — Цей камінь я подарувала дочці своїй Келебріан, а та — своїй. Тепер він твій, як запорука надії. Хай стане віднині твоїм ім'ям давно заповідане: Елеасар, Ельфійський Самоцвіт з дому Еленділа! [396]

Арагорн узяв брошку, приколов на груди, і всі здивувались: ніколи досі не помічали в нього такої величної постави — немов струсив він із пліч тягар минулих літ.

— Дякую тобі за все, Володарко Лоріену, — сказав він. — Ти дала життя Келебріан і Арвен, Вечірній Зорі — якими ж словами я міг би краще звеличити тебе?

Галадріель схилила голову, а потім звернулась до Боромира; йому вона подарувала золотий пояс, а Меррі та Піну — срібні пояски з пряжкою у вигляді золотої квітки. Леголас одержав лоріенський лук — довший та міцніший, ніж луки Чорнолісся, з тятивою, звитою з пасма ельфійського волосся. До нього додали ще сагайдак зі стрілами. А Семові Галадріель сказала:

— Тобі, маленький садівнику, любителю дерев, я можу дати лише скромний дар. — Вона поставила йому на долоню скриньку з простої сірої деревини, прикрашену тільки єдиною срібною руною на віці. — Це руна мого імені, але у вашій мові це також перша літера слова «сад». Тут — земля з моїх садів, а з нею всі благословення, на які ще здатна Галадріель. Цей дар не обереже тебе в дорозі, не захистить від небезпек, але якщо ти збережеш його і нарешті повернешся додому, тоді, сподіваюсь, одержиш винагороду. Хоч яку б руїну й пустку ти не зустрів у рідному краї, досить розсіяти по саду цю землю, і йому не знайдеться рівних у всьому Середзем'ї. А тоді згадай Галадріель і Лоріен, яким ти бачив його, хоч і взимку. Бо весна й літо наші минули, і тільки у пам'яті тих, хто живий, ще зберігаються вони.

Сем ухопився за скриньку, почервонів аж по самі вуха і, пробелькотівши щось нерозбірливе, вклонився, як міг.

— А який дар бажав би одержати від ельфів гном? — спитала Галадріель, звертаючись до Гімлі.

— Мені нічого не треба, — відповів Гімлі. — Досить того, що я бачив Володарку Лоріену і чув її доброзичливе слово.

— Слухайте, ельфи! — вигукнула Галадріель. — Та хай ніхто більше не сміє казати, ніби гноми користолюбні й необтесані. А все ж таки, Гімлі, сине Глоїна, можливо, с щось, чого ти бажаєш, а я могла б дати? Будь ласка, зізнайся мені! Погано, якщо ти єдиний з гостей залишишся без подарунка!

— Нічого не треба мені, Володарко, — низько вклонившись, сказав Гімлі, а потім, затинаючись, додав: — Нічого, крім… даруй мені таке зухвальство… крім пасма твого [397] волосся, що перевершує красою золото, яке знаходять під землею, як зірки перевершують коштовне каміння з рудників. Я не смів би просити такого дару, але ти звеліла висловити бажання…

Ельфи заворушились, зашепотіли; Келеборн здивовано поглянув на Гімлі, але Володарка посміхнулась:

— Кажуть, що гноми майстерно працюють руками, але не язиком. Про Гімлі цього не скажеш. Ніхто ще щ висловлював мені такого прохання — зухвалого, але водночас шанобливого! І як можу я відмовити, якщо сама примусила його говорити? Але зізнайся, що ти зробиш, якщо одержиш цей дар?

— Буду зберігати, як скарб, пані, на спомин про слова, що ти сказала під час нашої першої зустрічі. А якщо мені пощастить повернутись до рідної кузні, я покладу його до кришталевої скриньки, щоб передати нащадкам як довічний заповіт доброї волі Гори та Лісу.

Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала тонке золоте пасмо і подала Гімлі.

— Прийми це і послухай, — сказала вона. — Я не стану пророкувати, бо пророцтва нині ненадійні, адже з одного боку маємо пітьму, а з другого — тільки надію. Але якщо надія не підведе, тоді я кажу, Гімлі, сине Глоїна: золото потече до тебе рікою, але ніколи не заволодіє твоєю душею.

— А тепер, — сказала вона, звертаючись до Фродо, — останнім будеш ти, Хранителю Персня, хоч не останній ти у моїх думках. Для тебе я приготувала ось це. — Вона підняла кришталеву посудинку-фіал; від руху її руки він заблищав і бризнув на всі боки білим промінням. — Цей фіал вміщує краплі води з мого джерела, пронизані промінням зірки Еаранділу. Чим темніша ніч, тим ясніше він світить; хай допоможе він тобі, коли всяке інше світло згасне! Пам'ятай Галадріель та її Дзеркало!

Фродо взяв фіал, і в ту мить, поки той, сяючи, переходив у його руки, він знову побачив Галадріель, величну та прекрасну, але вже зовсім не страхітливу. Він вклонився, але слів для відповіді не знайшов.

Нарешті Володарка підвелась, і Келеборн повів Хранителів до причалу. Було вже опівдні, золоте світло заливало зеленіючий Кут, вода сріблясто виблискувала. Все давно було готове. Хранителі посідали по своїх місцях. З прощальними вигуками ельфи довгими жердинами відштовхнули човни від берега, і світла вода понесла їх. Мандрівники [398] сиділи мовчки, нерухомо. На зеленому березі, на виступі мису Кута безмовно стояла Галадріель. Пропливаючи повз Кут, вони всі глянули на неї і не відводили очей, поки човни повільно відпливали геть; але здавалось, ніби це Лоріен відпливає, мов яскравий корабель, де щогли — зачаровані дерева, — пливе до забутих берегів, а вони, не маючи сили допомогти, завмерли на краю сірого світу, позбавленого листя.

Тим часом Срібна злилася з водами Великої Ріки, човни розвернулися та швидко попливли на південь. Невдовзі біла постать Володарки зовсім змаліла; вона сяяла, мов скляне вікно на далекому горбі на заході сонця чи озеро, < коли дивишся на нього з гори: кристал, забутий на лоні землі. Потім Фродо здалося, що вона підняла руки в останньому прощальному привітанні, і вітер доніс її голос, слабкий, але ясний. Вона співала прадавньою мовою ельфів-вигнанців з-за Моря, і гобіт не зрозумів слів, а прекрасна мелодія не втішила його.

Втім, як це трапляється з ельфійською мовою, слова закарбувалися у пам'яті Фродо, і багато років по тому він переклав їх, старанно, як міг: мова ельфійських пісень була йому мало зрозуміла, а ще й до того йшлося у пісні про речі, майже не відомі у Середзем'ї:

Ай! Лауріе лантар лассі сурінен,
Йені унотиме ве рамар альдарон!
Йені ве лінте йулдар аваніер
мі оромарді ліссе-мируворева
Андуне пелла, Вардо теллумар
ну луїні йассен тінтілар і елені
омаріо айретарі-ліринен.
Сі ман і йулма нін енкуантува?
Ан сі Тінталле Варда Ойолоссео
Ве фаніар маріат Елентари органе
ар іше тіер ундулаве лумбуле;
ар синданоріелло кайта морніе
і фалмаліннар імбе мет, ар хисіе
унтупа Калакіріо мірі ойале.
Сі ванва на, Ромелло ванва, Валімар!
Намаріе! Най іруваліе Валімар.
Най еліе ірува. Намаріе!
103
{"b":"121077","o":1}