ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Ясноголові, найнечисленніші, були представниками північної гілки народу. Вони частіше дружили з ельфами, ніж інші гобіти, мали більше здібностей до вивчення мов і співу, ніж до ремісництва; колись вони вважали, що краще полювати, ніж орати землю. Вони перейшли гори на північ від Рівенделлу і подались уздовж річки Сивої. В Еріадорі вони незабаром змішалися з іншими родами, які випередили їх, але часто й самі ставали ватажками й вождями Хутроногів та Стурсів, бо були відважні й заповзятливі. Навіть за часів Більбо у деяких старовинних родинах такі якості Ясноголових давалися взнаки, наприклад, у господарів Забренда та Туків.

В Еріадорі між Імлистими та Лунними горами гобіти зустріли як ельфів, так і людей. Там усе ще мешкали останні з дунаданів, чиї прабатьки колись припливли з-за Моря, з острова Нуменор, але вони вимирали, і пустка поглинала землі їхнього Північного королівства. Вільного місця для прибульців було досить, отож незабаром гобіти почали осідати та будувати власні селища. Найдавніші давно зникли ще до народження Більбо, тож про них забули, але декілька з них ще існували, а одне не втратило свого значення, хоч поменшало — то була Бригора у Дужому лісі, десь за сорок миль на схід від межі Краю.

Нема сумніву, що саме у ті давноминулі дні гобіти навчилися читати й писати. Вчителями їхніми були дунадани (які, у свою чергу, набагато раніше навчилися цьому від ельфів). Тоді ж забулася мова, якою вони користалися раніше, бо гобіти звикли до вестрону, чи то пак загальної мови, що запанувала від Арнору до Гондору, а також майже по всьому узбережжю Моря від Белфаласа до Луни. Але вони зберегли декілька власних слів, назви днів, місяців та багато старовинних імен. [12]

Приблизно у той самий час гобіти скінчили складати легенди та почали записувати історичні події рік за роком. Скажімо, у 1601-му році Третьої епохи було занотовано, що брати Мархо та Бланко з роду Ясноголових залишили Бригору й, одержавши дозвіл від государя у Форності, з великим загоном гобітів переправилися через Брунатну ріку, або Берендуїн, Вони перейшли кам'яний міст, що його збудовано, коли Північне королівство було ще могутнім, та поосідали на землях за рікою аж до Далеких Пагорбів. За це з них тільки взяли обіцянку підтримувати у доброму стані Великий міст, а також усі інші мости й дороги, давати притулок королівським гінцям та визнавати верховну владу короля.

Від тої події почалося гобітанське літописання, бо рік переходу через Брендівіну (так її назву змінили гобіти) було прийнято як перший рік літочислення у Краї, і від нього почали рахувати подальші роки*.

* Таким чином, щоб перевести роки Третьої епохи, як їх рахують люди та ельфи, у гобітанське літочислення, треба відняти цифру 1600.

Гобіти, що прийшли з заходу, відразу ж полюбили нову землю, та там і залишилися, а тому знову зникли зі сторінок історії людської та ельфійської. Доки існували королі, гобіти умовно визнавали їхню владу, але насправді там правили власні вожді, а у справи широкого світу вони не втручалися. Коли люди готувалися до останньої битви з силами Ангмарського чаклуна, гобіти відіслали до Форносту загін лучників, але навіть цей факт не зберігся у споминах людських. Сталося так, що та війна призвела Північне королівство до руїни, тому відтоді гобіти почали самі порядкувати на своїй землі: вони обрали голову, або Тана, з найстаріших мешканців, і його влада прийшла на зміну королівській. Упродовж наступного тисячоліття війни мало турбували їх; гобіти процвітали та примножували рід після Чорної Моровиці у 37 р. Гоб., доки не настала Довга Зима, а за нею — голод. Гинули тоді гобіти тисячами, але роки Недороду (1158–1160) встигли відійти в небуття до часу, коли починається наша історія, і гобіти знов звикли до заможності. Земля була щедра й добра; колись, ще до появи гобітів, люди ретельно обробляли її, там існували ферми, там простягались королівські поля та виноградники. Гобітам дісталася ця земля вже занедбана, але вони спромоглися відродити її. [13]

На сорок ліг простягнулася Гобітанія від Далеких Пагорбів до Брендівіни, та на п'ятсот — від північних боліт до багнищ на півдні. Гобіти звали свою країну просто Краєм; вони трималися сукупно завдяки владі Тана та діловим стосункам. У цьому добре облаштованому куточку вони займалися своїми справами — жили, все менше й менше цікавлячись світом, де коїлися незрозумілі речі, й нарешті дійшли до думки, що спокій та достаток — це щось цілком звичайне у Середземні, невід'ємне право усіх доброчесних племен. Вони забули — або не згадували — про тих, хто захищав їх, тих, чиїми зусиллями підтримувався тривалий мир у Гобітанїї. Вони були під охороною, але забули про це.

Ніколи гобіти не бували войовничими, не знали, що таке чвари. Звісно, у давнину доводилось їм битися, щоб відстояти своє життя у жорстокому світі; але вже до часів Більбо все це стало надбанням розділу давньої історії. Останню битву до початку нашої розповіді — та й взагалі єдину у межах Гобітанїї — не пам'ятали навіть старожили: 1147 р. Гоб. Бандобрас Бикорик бився на Зелених Ланах з бандою орків. З тої пори навіть клімат пом'якшав, і вовки, що колись забрідали з півночі взимку, коли холодно й багато снігу, зробилися просто казкою, яку дітям оповідають дідусі. Тому, хоч у Гобітанії можна було надибати зброю, використовували її переважно для оздоблення стін чи поличок над камінами, або ж демонстрували у музеї, у Великих Норах, що мав назву «Дім метомів» (усе, що гобіти вже не могли використати, але не хотіли викидати, вони позначали слівцем «метом»). Метоми швидко накопичувались у їхніх оселях, і багато подарунків, що переходили з рук у руки, були саме того ґатунку.

Втім, мир та спокій, як не дивно, не розніжили цього маленького народу. Залякати або вбити гобіта було зовсім не легко; може, вони саме тому так невтомно насолоджувалися затишком і заможністю, що при необхідності могли обійтися без них. Вони зносили брутальне поводження, прикрощі й тягар далекої дороги з упертістю, що вражала тих хто помічав тільки їхні огрядні черевця і товстенькі щічки. Вони рідко сварилися, а про вбивство живих істот, навіть заради полювання, і мови не могло бути, але у разі потреби вміли постояти за себе і не забули, як користатися зброєю. Маючи тверду руку та влучне око, вони вправно стріляли з лука, а коли гобіт підбирав на землі [14] камінець, будь-який звір, що прокрався до двору, знав: треба чимдуж утікати.

Спочатку всі гобіти жили в норах, — у всякому разі, так вони вважали, — та й тепер найліпше почувалися під землею. Але з часом довелось їм навчитися будувати звичайні будинки. По суті, за часів Більбо у Краї дотримувалися старих звичаїв тільки найзаможніші та найбідніші з гобітів. Незаможні мешкали у справжніх норах, з однісіньким віконцем або й зовсім без вікон, а багаті володіли розкішними, доглянутими підземними хоромами, що ледь скидалися на старовинні нори. Але зручне місце для тих довгих, розгалужених тунелів (сміалів, як вони звалися) не можна було віднайти абиде, і по мірі того, як плем'я гобітів росло й селилося всюди, вони стали будувати свої оселі на рівнинах та уздовж річок на поверхні землі. А потім уже й на пагористих місцинах, наприклад у Гобітоні, або у Ласому Дворі, або у головному місті Краю, Великих Норах на Білому Узгір'ї, з'явилась тьма-тьмуща будинків із дерева, цегли або каменю. Найчастіше такі споруди зводили мірошники, ковалі, канатники та теслярі — вони ж бо влаштовували собі окремі майстерні або повітки ще за часів норокопання.

Будувати кам'яні ферми та стодоли вперше призвичаїлись, буцімто, в області Топлінь, що лежить нижче по Брендівіні, у Східній чверті. Тамтешні мешканці були рослі, а у вологу погоду взували гном'ячі чоботи. Але вони, мабуть, походили від Стурсів: це підтверджувалось рідкою порістю, що вони мали на підборідді, бо ж Хутроноги та Ясноголові борід зроду не носили.

Можливо, що вміння будувати, як і решту ремесел, гобіти перейняли у дунаданів, але могли навчитися також безпосередньо від ельфів, котрі з давніх-давен були вчителями людей. Бо ельфи Високого роду тоді ще не покинули Середзем'я і Жили у Срібній Гавані далеко на заході та в інших місцях неподалік від Гобітанії. Три ельфійські башти бозна-відколи стояли на Баштовому Узгір'ї, на західному кордоні Краю. Місячними ночами їх було видно здалека. Найвища стояла на самотньому високому пагорбі, оддалік від усіх. Жителі Західної чверті розповідали, що з верхівки тієї башти можна побачити море, але невідомо, чи наважився хто-небудь з гобітів видертися на неї. Насправді лиш поодинокі гобіти бачили море і плавали по ньому, а ще менше було таких, хто повертався, щоб про це повідати. [15]

2
{"b":"121077","o":1}