ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Фродо розкрив рота, але слів не знайшов. Він до того розгубився, що друзі розсміялись.

— Бідолашний Фродо! — сказав Пін. — Чи ти сподівався пустити нам всім пил у вічі? Та в тебе на це не вистачило б ані розуму, ані обачності! Ти явно збирався піти й покинути всі страхи, що тебе мучили весь цей рік, починаючи з квітня. Раз у раз ти бурмотів: «Чи побачу я ще цю долину, хтозна?» та таке інше. А ще надумав удавати, немов хочеш продати Торбу-на-Кручі тим Кошелям заради грошей! А ще ті таємні нічні розмови з Гандальфом…

— Ой лишенько! — вигукнув Фродо. — Адже я вважав, що все так розумно влаштував! Що Гандальф мені скаже! Бо ж тепер увесь Край буде балакати про мій від'їзд… [115]

— Та ні! — заспокоїв його Меррі. — Щодо цього не хвилюйся. Ясна річ, таємниця колись розкриється, але поки що вона відома, як я вважаю, тільки нам, змовникам. Все х таки ми тебе добре вивчили, та й Більбо теж знали. Здебільшого нам вдається здогадатись, що ти маєш на думці. Щиро кажучи, я пильно стежив за тобою з того самого часу, як Більбо зник. Ти мусив піти за ним, раніше чи пізніше. В останні дні мені здавалося, що це має статися вже скоро. Ми дуже непокоїлися щоб ти не ушився зненацька, на зразок Більбо. З самої весни ми за тобою пильнували та мізкували. Не дамо тобі вислизнути так легко!

— Але я мушу йти, — сказав Фродо. — Нічим ви мені не допоможете, дорогі мої. Це велике нещастя для всіх нас, але годі й пробувати затримати мене. Коли вже ви майже про все здогадалися, будьте ласкаві, допоможіть, а не заважайте!

— Та ти не збагнув, — утрутився Пін, — коли ти мусиш іти, значить, ми теж мусимо. Ось ми з Меррі й підемо. Сем — чудовий хлопець, він за тобою охоче до драконової пащі полізе, якщо тільки не перечепиться по дорозі, але у такій важливій справі одного компаньйона замало!

— Любі мої гобіти! — розчулився Фродо. — Адже я не можу цього допустити. Я вже давно так вирішив. Скільки не кажіть «важлива, важлива», а все ж таки ви не все розумієте. Це не полювання на скарби, не прогулянка туди та назад. Це втеча від одної смертельної небезпеки до другої, теж смертельної…

— Та навпаки, ми все розуміємо, — впевнено сказав Меррі. — Тому й хочемо йти з тобою. Ми знаємо, що Перстень — річ страшна, але зробимо все можливе, щоб допомогти тобі проти Ворога.

— Перстень! — скрикнув Фродо, геть збитий з пантелику.

— Еге ж, Перстень, — сказав Меррі. — Братику Фродо, ти недооцінив зацікавленість твоїх друзів. Я знав про Перстень уже багато років, задовго до того, як зник Більбо; але позаяк він його приховував, то й я притримував язика за зубами, поки ми не уклали змови. Безперечно, я знав Більбо гірше за тебе, бо був ще малюком, а він обачніший, ніж ти, але все ж таки я його вирахував. Хочеш, розповім, як усе це з'ясувалося?

— Кажи! — ледь чутно промовив Фродо.

— Підвели його, природно, Кошелі-Торбинси. Одного разу, десь за рік до Бенкету, гуляв я по дорозі і здаля побачив [116] Більбо. Аж раптом назустріч нам — Кошелі. Більбо пішов повільніше, а потім — гоп, і щез! Я геть-чисто остовпів, ледве встиг сховатися сам, зрозуміло, у найпростіший спосіб — проліз під кущами та й пішов полем; Кошелі пройшли, я гульк на дорогу і ледь не налетів на Більбо: він з'явився невідомо звідки ось так просто переді мною. Він щось сунув до кишені, та я встиг помітити блиск золота. т Після того я вже був насторожі. Можна сказати — шпигував за дядьком. Але ж усе-це було таке загадкове, а мені ще й двадцяти років не виповнилося… Я, мабуть, єдиний з усього Краю, крім тебе, Фродо, зазирнув до таємної книги старого Більбо.

— Ти читав його нотатки! — вразився Фродо. — О високі зірки! Та чи можна на цьому світі надійно зберегти хоча б один секрет?

— Можна, хоч складно, сказав би я, — хмикнув Меррі. — Але мені тільки раз пощастило мигцем глянути, та й то було непросто. Дядько ніколи не залишав книгу без нагляду. Цікаво, куди вона поділася? Я не відмовився б подивитися на неї ще раз. Вона в тебе, Фродо?

— Ні, в Торбі її нема. Напевно, він узяв її з собою.

— Отож, — вів далі Меррі, - я помовчував, доки навесні справи не повернули на серйозне. Тоді ми уклали змову і вдалися до рішучих заходів. Ти — твердий горішок, можна й зуби зламати, а Гандальф і ще твердіший, — ми були змушені залучити до наших лав інформатора. Хочеш познайомитись?

— Де він? — спитав Фродо, озираючись, немов був готовий побачити, як похмура постать в масці вилазить з буфета.

— Сем, покажися, — звелів Меррі, і Сем підвівся, червоний по самісінькі вуха, як ошпарений. — Ось хто збирав для нас крихти знання! І чимало зібрав, повір, поки нарешті не попався. Після чого, мушу визнати, він, давши слово, відмовився від подальшого співробітництва.

— Сем! — скрикнув Фродо, відчуваючи, що сильніше здивуватися вже неможливо. Сміятися йому чи сердитися, він і сам не знав. Його обвели навколо пальця, але він чогось не дуже засмутився.

— Так, пане, — сказав Сем. — Вибачте, пане, Я ж нічого поганого не бажав ані вам, ані Гандальфові. Між іншим, він хоч інколи, та каже щось слушне: пам'ятаєте, ви збиралися йти сам-один, а він до вас: «Ні! Візьми з собою когось, щоб був вірний». [117]

— Але ж до кого тут я можу мати довіру? — спитав Фродо.

Сем засмучено поглянув на нього. Меррі заперечив:

— Усе залежить від того, чого ти хочеш. Можеш повірити, що ми будемо з тобою на щастя чи на біду, хоч до найгіршого кінця. А будь-які твої таємниці збережемо чи й не краще за тебе. Але ти не можеш розраховувати, щоб ми залишили тебе з бідою віч-на-віч. Ми ж твої друзі, Фродо. Так чи інакше, ми знаємо майже все, про що говорив Гандальф. Ми знаємо багато чого про Перстень. Нам дуже страшно, але ми підемо з тобою — чи твоїм слідом, як гончаки.

— А ще, пане, — додав Сем, — треба ж додержуватися ельфійської поради. Гілдор порадив вам узяти таких, хто сам схоче — не станете ж ви цього заперечувати!

— Та, звісно, не стану, — сказав Фродо, кинувши погляд на Сема, що всміхався, мов невинне дитя, — але вже тепер ні за що не повірю, що ти спиш, навіть якщо хропіти будеш. Стусатиму тебе щосили, щоб упевнитися! — Він розсміявся і звернувся до своїх родичів: — Гей ви, компанія злісних шахраїв! Хай вас небо благословить, я здаюся. Приймаю Гілдорову пораду. Коли б не така небезпека, я був би ладен танцювати на радощах! Але й тепер я такий щасливий, такий щасливий, як давно вже не був. А як же важко було мені очікувати цієї розмови…

— Оце добре! Домовилися. Тричі «ура!» капітанові Фродо та його команді! — заволали змовники і пішли довколо нього хороводом. Меррі та Пін заспівали пісеньки, що заздалегідь приготували власне на цей випадок, на зразок тієї гном'ячої пісні, з якої колись почалися мандри Більбо:

Прощай! Від прихистку тепла
Дорога наша пролягла…
Ліси і гори ми пройдем.
Хай дмуть вітри і дощ паде!
Рушаймо, перш ніж згасне день!
Крізь хащі й темряву ходім
У Рівенделл, де ельфів дім,
Туманом вкритий чарівним…
А де дорозі буде край, —
Про те нас краще не питай.
Хоробрим справа до снаги!
Нехай повсюди ворога… [118]
За постіль буде нам трава,
Шатром нас небо укрива…
До недосяжної мети
Будь-що ми маємо дійти.
В дорогу друзі, час не жде!
Рушаймо, перш ніж згасне день!

— Чудово! — схвалив Фродо. — Ну, а тепер до роботи. Нам ще багато треба встигнути, перш ніж полягаємо спати — це ж остання наша ніч під дахом.

— Так! То був приклад справжньої поезії! - _ сказав Пін. — Отже, ти справді намагаєшся піти звідси вдосвіта?

— Сам не знаю, — сказав Фродо. — Я побоююсь Чорних Вершників і впевнений, що небезпечно на довгий час залишатися на одному місці, особливо тут — бо я сам повідомив, що їду сюди. Гілдор також мені радив не зволікати. Проте я дуже хотів би зустрітися з Гандальфом. Навіть Гілдор занепокоївся, коли я йому сказав, що Гандальф не виконав обіцянки. Але все залежить від двох питань: як швидко можуть Вершники дістатися до Брендітропа та коли ми зможемо вирушити? Бо ще багато чого треба приготувати.

29
{"b":"121077","o":1}