ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Більшість гобітів відчували недовіру навіть до малих річок, і мало хто з них умів плавати. Що далі, то рідше спілкувались гобіти з ельфами, почали їх боятися, не довіряли тим, хто з ними дружив; Море стало для них страхітливим словом, знаком смерті, і нарешті вони відвернулись від західних горбів.

Але хоч би від кого взяли гобіти свою майстерність, будували вони на свій лад. Башти їх не цікавили, їхні будівлі були довгі, приземкуваті й зручні. Старовинні будинки нагадували «сміали»: вкриті соломою чи очеретом, обкладені дерном, з опуклими стінками. Але згодом вони багато чого вдосконалили, дещо запозичили у гномів, а дещо винайшли самостійно. Тільки вікна і двері — однаково круглі — залишились на згадку про незвичайне походження гобітанської архітектури.

У будинках та норах гобітів мешкали великі родини. (У цьому відношенні Більбо та Фродо Торбинси, що зосталися холостяками, були винятком, утім, вони й у багатьох інших відношеннях проявляли своєрідність, скажімо, у дружбі з ельфами.) Інколи кілька поколінь родичів (як у Туків з Величезних Сміалів або у Брендібоків) мешкали майже у повній злагоді в єдиній, від дідів-прадідів успадкованій та розбудованій з часом оселі. Усі гобіти, так чи інакше, не цуралися родинних зв'язків і люб'язно ставилися до родичів. Вони креслили хитромудрі дерева родоводів з безліччю гілок. Коли маєш справу з гобітами, треба обов'язково пам'ятати, хто кому ким доводиться та з якого коліна. У цій книзі неможливо навести такий родовід, щоб були перелічені принаймні найголовніші представники основних родин того часу. Генеалогічні додатки до Червоної Книги Західного Краю складають окрему чималеньку книгу, і всім, окрім гобітів, вони здаються занадто нудними. А гобітів це захоплювало, бо над усе вони цінували точність; вони любили читати такі книги, де все їм хоч і відомо здавна, зате викладено ясно та зрозуміло.

2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК

Давним-давно мали гобіти ще одну дивовижну звичку: вони полюбляли вдихати дим від покладеного у люльку сушеного листя якоїсь трави, що звалася «люльковим зіллям», очевидно, різновиду «Nicotiana». Звідки гобіти набралися того дивного звичаю, так і зосталося нерозгаданою [16] таємницею. Всі відомості про це, що існували у давні часи, зібрав Меріадок Брендібок, який потім став Господарем Забрендії, а оскільки й сам він, і тютюн з Південної чверті відіграють неабияку роль в історії, пропонованій читачеві, то буде слушно процитувати уривок з його твору «Трави та зілля Гобітанії»:

«Куріння люльок, — пише він, — це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати своїм споконвічним винаходом. Коли гобіти почали курити, невідомо, але нема таких легенд чи родинних переказів, де б не згадувалось куріння. Упродовж багатьох століть гобіти курили різні трави, міцніші і слабкіші. Але усі фахівці згодні з тим, що вирощувати листя для люльок на своїх ланах перший почав Тобольд Люлькас з Довгонора у Південній чверті за часів Ізенгрима Другого, десь 1070 р. Гоб. Дотепер найкращий тютюн виробляють у тій же місцевості, особливо сорти «Довгонорський лист», «Старий Тобі» та «Південна зоря».

Як саме старий Тобі надибав цю рослину, теж невідомо, бо він до самої смерті так цього секрету і не розкрив. Він був добре обізнаний у травах, але мандрувати не любив. Кажуть, що змолоду він частенько навідувався до Бригори, але більше нікуди не ходив. Можливо, саме там він знайшов ту рослину, дикий різновид якої ще й досі буяє на південному схилі гори Бри. Тамтешні гобіти стверджують, нібито вони перші почали вживати його для куріння, їм взагалі притаманний такий настрій, що вони у всьому випереджають гобітів Краю (вони й досі звуть його «своєю колонією»), але цього разу вони, здається, не помиляються. Нема ніякого сумніву, що власне з Бригори звичай куріння справжнього тютюну розповсюдився протягом віків серед гномів, Слідопитів, магів та інших мандрівників, які з'являлися на цьому дивному перехресті доріг. Таким чином, джерелом та центром цього мистецтва слід уважати старовинний заїзд «Грайливого поні», який з незапам'ятних часів утримує родина Барбарисів.

Утім, спостереження, які я зробив під час численних подорожей на південь, свідчать, що ця рослина все ж таки не властива нашій місцевості, а завезена з пониззя Андуїна, куди спершу потрапило, певно, з-за Моря, разом з нуменорцями. Вона рясно росте у Гондорі — там вона висока та буйна, не те що на півночі, де квітне лише у теплих, захищених од вітру місцях, подібних до Довгоноpa. [17] Люди Гондору звуть її «духмяний гален» і цінують лише за пахощі квіток. Звідти гален Зеленим трактом дістався далеко за багато століть, які відділяють часи Еленділа від наших днів. Але навіть дунадани Гондору не заперечують, що саме гобіти першими вжили його для куріння, навіть маги до того не додумались. Але один маг, з яким я був близько знайомий, давним-давно навчився цьому мистецтву і досяг у ньому такої ж майстерності, як у всіх справах, до яких брався.

3. ПРО ВПОРЯДКУВАННЯ КРАЮ

Гобітанія поділяється на чотири частини, або чверті, про які вже йшлося вище: Північну, Південну, Східну та Західну. Кожну з них поділено на повіти, які часто звуться за іменами тих старовинних родів, що колись переважали там у чисельності, хоча до початку нашої історії населення вже геть перемішалося. Щоправда, рід Туків усе ще тримався давніх земель, але інші, як Торбинси та Мудрінси, давно вже розселилися кому як заманеться. Крім чвертей, були ще дві Закраїни, Східна (Забрендія) та Західна, що приєдналися до Краю у 1462 р. Гоб.

Ніякого «уряду» Гобітанія не мала; родини самі давали лад своїм справам. Час вони витрачали переважно на те, щоб виростити їжу, а потім з'їсти.

В інших справах вони були здебільшого великодушні й не жадібні, на чуже не зазіхали, отож маєтки, ферми, майстерні та крамниці зоставались незмінними з покоління в покоління.

Зрозуміло, що зберігались також давні традиції шанування короля з Форноста, або Північного Оплоту, як його називали, на північ від Гобітанії. Короля не було вже майже тисячу років, і навіть руїни його столиці давно заросли травою. Але гобіти, як і раніш, казали іноді про дикі та злі створіння (на зразок тролів), що вони «й не чули про короля». Бо вважали вони, що усі закони, якими користувалися, були складені завдяки мудрості королів, отож, додержувалися їх добровільно: адже то були Статути, прадавні й справедливі.

Треба зауважити, що рід Туків довгий час утримував провідне становище, бо кілька століть тому посада Тана перейшла до них від Брендібоків, і відтоді найстарший з Туків завжди носив цей титул. Уважалося, що Тан очолює [18] гобітанські збори, або віча, а також ополчення; але ж і те, й інше збиралося лише в разі небезпеки, а того вже давно не траплялось, тому звання Тана зробилося просто почесним доважком до імені. Проте родина Туків не втратила особливої пошани, бо залишалася численною та заможною, і у кожному поколінні її з'являлися на світ особи вольового характеру, з незвичними повадками та неспокійною вдачею. Остання риса, відверто кажучи, зовсім не викликала захвату у громади, але її ще могли вибачити (тим, хто був заможніший).

Єдиною насправді посадовою особою був бургомістр Великих Hop та цілого Краю, котрого обирали що сім років під час Вільного Ярмарку на Білому Нагір'ї у день Лайта, або Маківки літа. Одним з найважливіших його обов'язків було головувати на бенкетах у святкові дні, яких гобіти мали задосить. Але йому ж належали також посади Головного Поштмейстера та начальника шерифства, тобто Варти Порядку. Ніякої потреби в інших службах у Гобітанії не було, а з цих двох пошта працювала найактивніше. Не всі гобіти були письменні, але якщо вже були, то невтомно вправлялися у тому вмінні, надсилаючи безліч листів до друзів (та декількох обраних родичів), що мешкали на відстані, яку не вдавалося подолати під час прогулянки після обіду.

Те, що гобіти звали шерифством, ми б могли назвати поліцією, але тільки приблизно. Охоронці не носили мундирів (про таке у Гобітанії навіть не чули), єдиною їх ознакою було пірце на капелюсі; справами вони займалися скоріше такими, як наші лісники: неподобства, що їх творила звірина у лісі, більше турбували їх, аніж витівки мешканців Краю. Досить було лише дванадцятьох, щоб упоратися з внутрішніми справами, по три на кожну чверть; якщо виникала потреба «доглянути кордони», набирали скільки треба, щоб дати належну відсіч чужинцям, чи то високим, чи малим.

3
{"b":"121077","o":1}