ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Поки вони дивилися у вікно, звідкись зверху долинув до них голос Золотинки, немов він лився разом з дощем. Навіть не розібравши слів, вони зрозуміли, що це — дощова пісня. В ній була радість висохлої землі, що п'є довгоочікувану вологу, в ній була вся ріка, від гірського джерела до берегів далекого Моря. Гобіти слухали у захваті, а Фродо подумки дякував небесам за дощовиту погоду — це віддаляло годину розставання. Прокинувшись вранці, він відразу пригадав, що треба буде йти далі, і ця думка муляла йому серце; але тепер він не мав сумніву, що сьогодні нікуди вони не підуть.

Верховий вітер пригнав з заходу нові набряклі хмари, і тепер вони зливою впали на голі верхівки Могильних горбів. Навколо дому здійнялась водяна стіна. Фродо, стоячи біля відкритих дверей, спостерігав, як біла крейдяна доріжка обертається на молочну річку і тече, вся у бульбашках, униз, до долини. З-за рогу дому вибіг підтюпцем Бомбадил — він розмахував руками, ніби відганяючи дощ; і справді, коли він скочив на ґанок, то був зовсім сухий, тільки черевики зняв та і засунув у куточок біля вогнища. Потім він всівся у найбільше крісло і покликав до себе гобітів. [141]

— Сьогодні у Золотинки день прибирання, — сказав він, — осіннього прибирання. Як на вас, гобітів, занадто мокро — отже, поки що відпочивайте. Нині добрий день для довгої бесіди, для докладних розпитувань. І починати, на мою думку, краще Томові.

Багато чудових історій розповів тоді гобітам Бомбадил. То він говорив ледь чутно, немов сам до себе, то зненацька кидав на них погляд ясно-блакитних очей з-під густих брів. Часто мова його перетворювалася на спів, він схоплювався з крісла і пускався у танок. Він розповідав про квіти та бджіл, про звичаї дерев, про дивовижних мешканців лісу, лихих і добрих, дружніх і ворожих, про таємниці колючих хащ.

Слухаючи, гобіти поволі осягали життя лісу: він жив сам по собі, а вони дійсно були там чужинцями. Усі розповіді так чи інакше торкалися Старого Осокора; Фродо вгамував свою цікавість, навіть з лихвою, щоправда, ті відомості йому не сподобались. Том розкрив перед ними глибоко приховані думки дерев, часто темні й чужі, їхню ненависть до всього, що рухається на своїх ногах, гризе, ламає, кусає, рубає та палить — до тих, хто руйнує і захоплює. Ліс не дарма звався Старим, він був і справді дуже давній — останній клапоть просторих споконвічних лісів; у ньому ще жили, старіючи повільно, як сама земля, прабатьки дерев, що пам'ятають часи свого верховенства. За довгі віки вони сповнились гордині, глибокої мудрості та злоби. Але найпідступніший та найнебезпечніший був Старий Осокір; серцевина його прогнила, а невитраченої сили залишилось чимало. Він умів керувати вітрами, й ті розносили його пісні та думи по всьому лісу, по обох берегах річки. Він жадібно висмоктував силу з землі та надсилав свої повеління по тонких корінцях під землею та по гілках, що тремтять у повітрі, поки його владі не підкорилися майже всі дерева, від Переплетені до Могил.

Несподівано Том облишив ліси й пішов, пішов — по молодих струмочках, по пінних водоспадах, де галька та валуни, де ущелини та рясні квіти у вологій траві — до самих Могил. Гобіти почули про Великі Кургани, про гробниці, що заросли травою, про кам'яні кола. Мекали вівці на пасовиськах. Підіймалися земляні вали та білі стіни. Фортеці вінчали вершини гір. Князі вели запеклі битви між собою, ковалі гартували нові мечі, й полум'яні виблиски юного сонця сяяли на ненаситних клинках. Перемоги [142] змінювались поразками, башти руйнувались, фортеці палали, і вогонь здіймався до небес. Золото сипали купами на поховальні ложа королів та королев, і насипали над ними кургани, і замуровували кам'яні двері; а потім усе заростало бур'янами. Знову паслись вівці, пощипуючи травичку, але невдовзі пустка знову запановувала на горбах. З далекої далечини підіймалась тінь, і кістки ворушилися у могилах. Мерці бродили по курганах, брязкаючи намистом і перснями на пальцях, холодних, мов крига. Місячними ночами каміння прадавніх курганів стриміло з землі, мов зламані зуби.

Гобіти здригалися. До Гобітанії доходили чутки про мерців з Могил за Лісом. Але навіть біля мирного вогнища у безпечній далині слухати таке згодився б не будь-який гобіт. Затишно було в оселі Тома Бомбадила, але тепер четверо друзів мимоволі згадали, що дім його стоїть на підступах до тих жахливих горбів. Вони вже не стежили за розповіддю, неспокійно совались, обмінювалися збентеженими поглядами. Коли ж вони знов почали слухати, Бомбадил вже залетів у думках до країн, невідомих та недосяжних їхньому не дуже розвиненому розуму; до тих часів, коли світ був просторіший і по Морю можна було допливти прямо до берегів Заходу; Том співав, як під зоряним небом прокинулися до життя прабатьки ельфів. Потім він раптом принишк, опустив голову, ніби захотів спати. Гобіти сиділи тихо, зачаровані; їм здавалось, ніби від пісні Тома вгамувався вітер, розтанули хмари, а день змінився на ніч і все небо всіяли білі зірки.

Чи день так минув, чи багато днів, Фродо не міг би відповісти. Він не відчував ні голоду, ні втоми, саме тільки безмежне здивування. Зірки сяяли у вікні, небесна тиша, здавалося, огорнула дім. Нарешті Фродо, чогось наляканий тією тишею, обережно спитав:

— Хто ж ти, пане?

— Що-що? — перепитав Том, випростуючись у кріслі, і очі його зблиснули у напівтемряві. — Чи ти ще не запам'ятав, як мене звуть? Чого ж тобі ще треба? Скажи, чи ти можеш бути сам собою — без імені? Втім, ти молодий, а я старий. Я — Старійшина, ось хто я. Запам'ятайте, друзі: Том старіший за ріки та ліси, Том пам'ятає перший дощ і перший жолудь. Він проклав стежки раніше, ніж з'явився Рослий Народ, він бачив, як прийшов малий народець. Він був тут до королів і до мерців. Коли ельфи, почувши [143] клич, вирушили на Захід, Том уже був тут, задовго до того, як моря, що оточують світ, зімкнулись у кільце. Том пам'ятає сутінки під зоряним небом, коли світ ще не відав страху, світ до пришестя Чорного Володаря…

Легка тінь майнула за вікном, але гобіти не встигли придивитися; коли вони обернулись, у дверях вже стояла Золотинка, осяяна світлом: вона тримала свічку, заступивши її від протягу, і долоня її здавалася прозорою, немов біла мушля у сонячному промінні.

— Дощ скінчився! — сказала вона. — Свіжа вода тече з пагорбів у зоряному світлі. Тож давайте тепер сміятися і веселитися!

— А ще давайте їсти та пити! — вигукнув Том. — Після довгої розповіді горлянка геть пересохла, а хто слухав цілий день, напевне зголоднів!

Скочивши зі свого крісла, він схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тої, яку тримала Золотинка. Потім протанцював коло столу, стрибнув за двері і зник.

Повернувся він швидко з великою, добре навантаженою тацею. Том із Золотинкою удвох накрили стіл, а гобіти милувалися на них, сміючись: такі чудові були всі рухи Золотинки, такі смішні були витівки Тома. Але, виходячи та входячи до кімнати, рухаючись біля столу, вони не заважали одне одному, ніби разом виконували якийсь танець. Вмить їжа, посуд і свічники були розставлені як слід. Запалили свічки, білі та жовті, і Том уклонився до гостей.

— Вечеря готова, — сказала Золотинка, і тільки тоді гобіти помітили, що на ній сріблясте вбрання з білим поясом, а черевички мерехтять, мов риб'яча луска. А Том був у каптані, блакитному, як умиті дощем незабудки, і в зелених панчохах.

Той вечір був ще кращим, ніж вчорашній. Гобіти, зачаровані розповідями Тома, забули і про обід, і про вечерю, але, побачивши їжу, відчули такий апетит, немов голодували з тиждень. Які там співи чи розмови! Вони зайнялись найповажнішою справою, але невдовзі повеселішали і радісно загомоніли.

Після вечері Золотинка співала їм свої пісні, ті, що весело починаються у височині та тихо сходять до мовчазних глибин, і перед гобітами зримо з'являлися безкраї озера та могутні ріки неозорої ширини; вдивляючись у них, вони бачили небо під ногами і відбитки зірок на дні, схожі на самоцвіти. Потім Золотинка побажала їм на добраніч і залишила [144] їх біля вогнища. Але тепер Том, забувши про дрімоту, почав розпитувати гостей.

36
{"b":"121077","o":1}