ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Вечорами гобіти сиділи у Камінній залі, де, серед інших історій, почули повну повість про Берена та Лючіень й повернення Великого Скарбу; але вдень Меррі з Піном гуляли де завгодно, а Фродо і Сема завжди можна було побачити у маленькій кімнатці Більбо. Там він читав їм уривки зі своєї книги (все ще далекої від завершення), або — з віршів, або записував зі слів Фродо їхні недавні пригоди.

Вранці останнього дня Фродо зайшов до Більбо один; старий витяг з-під ліжка дерев'яну скриньку, відкинув віко та, пошурхотівши там, сказав:

— Тут у мене твій меч, але ти ж пам'ятаєш, він зламався. Я відклав його, щоб потім віддати ковалям полагодити, та якось забув. А тепер немає часу. Отож я подумав, може, ти погодишся взяти ось це?

І Більбо, діставши зі скриньки шкіряні потерті піхви, витяг з них маленького меча; гладенька криця раптом виблиснула холодно й яскраво.

— Це Жало, — сказав він і без особливих зусиль встромив клинок глибоко в дерев'яну балку. — Візьми, якщо хочеш. Мені він, мабуть, вже не знадобиться…

Фродо з вдячністю прийняв подарунок, а Більбо вже виймав новий пакунок, невеличкий, але напевне важкий:

— А ще ось це!

Під кількома шарами старого ганчір'я зберігалась маленька кольчуга. Вона була щільно сплетена з безлічі колечок, прикрашена блискучим камінням, вона була тонка, як полотно, холодна, як крига, й міцніша за крицю. Вона виблискувала місячним сріблом, і до неї додавався ще пояс, гаптований перлинами.

— Красива річ, еге ж? — сказав Більбо, підносячи кольчугу до світла. — Й корисна. Це гном'яча кольчуга, подарунок [294] Торіна. Я забрав її з музею перед тим, як пішов з Гобітанії, й поклав разом з іншими речами — крім Персня, я всі згадки про свою подорож взяв з собою. Але тепер ця штука навряд чи мені потрібна — хіба що тільки помилуватися інколи… Коли її одягнеш, вага майже не відчувається.

— Але я в ній мав би вигляд… ну… вона навряд чи мені підійде, — збентежився Фродо.

- І я казав те ж саме. Але щодо зовнішності не турбуйся: її можна носити під одягом. Ну, нехай це буде нашою спільною таємницею — нікому ані пари з вуст! Але мені буде спокійніше, якщо знатиму, що ти її носиш. Мені здається, її не проб'ють і кинджали Вершників, — додав він стиха.

— Добре, візьму, — сказав Фродо. Більбо допоміг йому натягти кольчугу, причепив Жало до блискучого пояса; а потім Фродо одягнув свої споловілі дорожні штани, сорочку й куртку.

— Оце вже гобіт як гобіт, — похвалив Більбо. — Але тепер ти багатший усередині, ніж видно зовні. Хай тобі щастить! — Він відвернувся й подивився у вікно, намагаючись промуркотіти якусь пісеньку.

— Ох, чим же мені віддячити тобі за таку доброту! — розчулився Фродо.

- І не пробуй! — сказав старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. — Ого! Тепер тебе так просто й не поплескаєш! Але май на увазі: гобіти повинні триматися один одного, особливо Торбинси. Замість подяки я хочу тільки, щоб ти був дуже обережним, по можливості, та привіз мені усі новини, які знайдеш, й усі старовинні пісні й перекази. Я намагатимусь закінчити книгу до твого повернення. Хотілося б написати й другу — якщо доживу. — Він замовк і, знову відвернувшись до вікна, тихесенько проспівав:

Вогонь в каміні тріпотить,
А думка птахою летить,
У літні спогади ясні,
В заквітчані весняні дні.
Хай чисте полум'я бринить…
Я згадую осінні сни,
Тумани, вітер у руці,
І сонця срібні промінці. [295]
Дивлюсь замислено в вогонь…
Яким-то буде світ?
Зима минеться, ніби сон,
І я за нею вслід.
Я так багато не чував,
Не бачив на землі…
Бо кожен раз на новий лад
Шумить зелений ліс…
Згадаю тут біля вогню
Народи давніх літ —
Тих, що жили у давнину,
І хто прийде услід.
Поки я думав про старе
Та про нові часи —
Почувся крок біля дверей
І рідні голоси.

Був холодний похмурий день наприкінці грудня. Східний вітер гнув голе гілля дерев і шумів у темних ялинах на пагорбах. Рвані хмари бігли по небу, темні та низькі. Коли згустилися безрадісні ранні сутінки, загін Хранителів приготувався до виходу. Чекали темряви: Елронд радив їм рухатися вночі при будь-якій нагоді, поки не відійдуть далеко від Рівенделлу.

— Ви можете потрапити на очі багатьом слугам Саурона, — сказав він. — Звістка про невдачу Вершників, без сумніву, вже дійшла до нього й збудила його гнів. Незабаром шпигуни, двоногі й крилаті, проникнуть на землі Півночі. Побоюйтесь навіть неба над головою!

Загін не взяв з собою багато зброї, бо вони розраховували на таємницю, а не на відкритий бій. У Арагорна був тільки Андріл, а вбрання брунатно-зелене, звичне для Слідопитів Глухомані. У Боромира, крім довгого меча, схожого на Андріл, але не такого старовинного, ще були щит та бойовий ріг.

— Далеко лунає його дзвінкий поклик по гірських долинах, — сказав він. — Хай розсіються вороги Гондору! — Він засурмив у ріг, і луна розійшлася горами, й усі, хто чув його у Рівенделлі, скочили на ноги. [296]

— Надалі не слід так сурмити, Боромире, — сказав Елронд, — хіба тільки поблизу кордонів твоєї країни чи у відчайдушній небезпеці.

— Розумію, — відповів Боромир. — Але я звик починати похід бойовим закликом, і хоч на нас чекає шлях у сутінках, мені огидно крастися, наче злодій у ночі!

Гном Гімлі єдиний відкрито надів коротку кольчужку — вага гномів не турбує, - а за пояс устромив сокиру з широким лезом. У Леголаса був лук та сагайдак зі стрілами, а на поясі довгий кинджал у білих піхвах. Молодші гобіти взяли мечі, добуті з Могильника, а Фродо — тільки Жало; його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Гандальф спирався на патерицю, а до пояса пристебнув ельфійський меч Гламдрінг, що був парою до Оркрісту, залишеного на грудях Торіна у гробниці під Самотньою Горою.

Елронд щедро забезпечив загін теплими плащами й хутряними куртками. Запас харчів та одягу, ковдри та інше спорядження навантажили на поні — того самого бідолаху, якого придбали у Бригорі. Перебування у Рівенделлі привело до чудового перетворення: він тепер лиснівся й навіть наче помолодшав. Узяти його з собою вблагав старших Сем: на його думку, Білл (так він назвав поні) знудиться від туги, якщо його не візьмуть.

— Ця тварина майже вміє говорити, — переконував Сем, — й заговорила б, якби ми лишилися тут ще на якийсь час. Він на мене так дивився, неначе казав, на зразок Піна: «Якщо ти, Семе, мене з собою не візьмеш, сам слідом побіжу!»

Отже, Білла пристосували для перевезення вантажу, однак він єдиний; з усього загону не потерпав від майбутньої розлуки.

Вони попрощалися з усіма у Камінній залі й тепер чекали лише на Гандальфа, що затримався у домі. Вогонь каміна виблискував крізь прочинені двері, тьмяні вогні світилися у багатьох вікнах. Більбо, загортаючись у плащ, мовчки стояв на ґанку поряд з Фродо. Арагорн сидів, схиливши голову на коліна; лише Елронд розумів, як багато важить для нього ця мить. Усі інші здавалися сірими постатями у темряві.

Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби та похмуро вдивляючись в пітьму, де ріка ревіла й перекочувала [297] каміння; жага до пригод у його душі спала до найнижчої позначки.

76
{"b":"121077","o":1}