ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

У північному кутку озера шлях загону перетнула вузька затока з гнилою, зеленою водою. Вона нагадувала слизьке щупальце, яке тяглося до гір. Гімлі хоробро ступив у воду й виявив, що там неглибоко, ледве до кісточки. Усі пішли слідом за ним — по одному, обережно: під водоростями ховалися слизькі, наче жирні, камені й мулке дно. Фродо так і пересмикнуло від огиди, коли каламутна рідота торкнулася його ніг.

Сем, який замикав вервечку, уже вивів поні на сухий ґрунт, і раптом позаду наче риба заграла, плюхнулась з присвистом у мертву воду. Усі миттєво обернулися, але побачили лише брижі на воді: великі кола, чорні в слабкому світлі розходилися звідкись з середини озера. Потім забелькотіли, здіймаючись, бульбашки, і все стихло. Темрява густішала, останні промені сонця гаснули в хмарах.

Тепер Гандальф ішов дуже швидко, і Хранителі намагалися не відставати. Смужка суходолу між озером та стрімчаками була вузька, подекуди не ширша за двадцять кроків, і геть уся завалена камінням, уламками скель; але вони спромоглися пробратися, притискаючись до стрімчаків і тримаючись подалі від води. За милю на південь появилися залишки густих заростей падуба або живоплоту, що колись облямував дорогу затопленою долиною: на мілководді гнили поламані стовбури та мертве віття. Але ближче до стрімчаків уціліли два міцних, живих дерева; таких великих падубів Фродо і не бачив, й уявити не міг. їхнє могутнє коріння простяглося до самої води. Коли на них дивилися здаля, зі сходів, вони здавалися просто кущиками під навислою стіною, але тепер здіймалися над головами мандрівників, темні, жорсткі, мовчазні, як прйбрамна варта, і тінь від густого гілля приховувала стовбури.

— Ми нарешті на місці! — оголосив Гандальф. — Тут закінчувалась дорога з Холліну. Падуб-гостролист був символом цієї країни, і ельфи насадили його, Щоб позначити межі своїх володінь, бо Західні ворота пробили спеціально для сполучення з Морією. У ті щасливі часи народи ще, бувало, дружили між собою, навіть гноми й ельфи…

— Ця дружба перервалася не з вини гномів, — сказав Гімлі.

— А я не чув, щоб винні були ельфи, — заперечив Леголас.

— А я чув і те, й інше, — втрутився Гандальф. — І судити нікого зараз не збираюсь. Та хоча б ви двоє, Гімлі й Леголасе, [321] будь ласка, не сперечайтеся й допоможіть. Ви мені потрібні обидва. Ворота закриті й приховані, чим швидше ми їх знайдемо, тим краще. Ніч насувається! А ви, — додав він, повернувшись до інших членів загону, — приготуйтеся поки що до подорожі Морією. З нашою конячкою ми, на жаль, маємо розпрощатися. Теплі речі майже всі можна залишити — ані під землею, ані, якщо пощастить, на південному боці вони нам не знадобляться. В'юки з поні потрібно зняти, у першу чергу провізію й бурдюки з водою, і поділити на всіх.

- І ми залишимо старого Білла одного в цьому дикому місці, пане Гандальфе? — обурився Сем. — Я цього не допущу, й все тут. Після всього, що ми разом пережили, і все таке!

— Мені самому дуже шкода, Семе, — сказав маг, — але тобі навряд чи вдасться затягти Білла всередину, до віковічного мороку Мори. Доведеться обирати між Біллом та Фродо!

— Та він піде за паном Фродо й до драконового лігва, якщо я його поведу! — запротестував Сем. — Це ж убивство — кинути його тут, на поживу вовкам!

— Думаю, до вбивства не дійде, — Гандальф поклав руку на голову поні й тихо сказав: — Ступай, друже, з моїм напученням. Ти розумна тваринка, та ще багато чому навчився в Рівенделлі. Пробирайся туди, де росте трава, а зможеш — то повернися до дому Елронда! Отож-бо, Семе: у нього такі ж шанси врятуватись від ворогів і повернутися додому, як і у нас самих…

Сем тужливо гладив поні і не відповів. Білл, наче розуміючи, що відбувається, потягнувся до Сема й ткнувся носом у його вухо. Сем розридався. Обливаючись сльозами, він став смикати ремені, стягувати торби зі спини поні й кидати їх на землю. Інші заходилися перебирати речі, відкидаючи непотрібне й розподіляючи необхідне по частинах.

Закінчивши роботу, вони поцікавилися, чим зайнятий Гандальф. А він, судячи з усього, нічого не робив: стояв між двох дерев, витріщившись на кам'яну стіну, наче бажаючи пробуравити її поглядом. Гімлі походжав, простукуючи камінь сокирою. Леголас притулився до стіни, намагаючись щось почути.

— Ну, ми всі готові, - сказав Меррі, - а де ж вхід? Я щось нічого не бачу. [322]

— Коли гномські ворота закриті, їх не бачить ніхто, — пояснив Гімлі. — Навіть самі майстри не знайдуть їх і не відчинять, якщо забудуть секрет…

— Але ж ці ворота гноми від інших не ховали, не вважали секретними! — раптом стрепенувся Гандальф. — Світ поки що не перевернувся, і той, хто знає, що шукати, знайде!

Точно посередині між чорними плямами тіні від дерев стіна була зовсім гладкою. Гандальф заходився обмацувати її руками, ледве чутно бурмочучи якісь слова, потім відступив на крок і сказав:

— Дивіться! Ви й зараз нічого не помічаєте? Місяць висвітив сіру поверхню, але спочатку нічого не було видно. Лише поступово там, де маг торкався каменя, стали проступати слабкі лінії, наче бризнули тоненькі прожилки срібла. Спершу вони були не товщі за павутинку і ледь виблискували там, де на них падало місячне сяйво, але ставали все ширшими й яскравішими, поки нарешті малюнок не проявився цілком. Нагорі, куди ледве дотягнувся Гандальф, окреслилася арка, вкрита в'яззю ельфійських письмен, нижче можна було розрізнити молот і ковадло під короною та сімома зірками, хоча лінії подекуди стерлися або вищербилися; ще нижче два дерева, кожне під місячним серпом. А яскравіше за все сяяла, точно посеред воріт, велика зірка з багатьма променями. [323]

Хранителі Персня - _19.jpg

— Це емблема Даріна! — вигукнув Гімлі.

- І Дерево нольдорів! — підхопив Легелас.

- І зірка Феанора, — додав Гандальф — їх написано ітільдином, сполукою, що відбиває тільки місячне й зоряне сяйво; він не проявляється, доки його не торкнеться той, хто знає слова, нині давно вже забуті в Середзем'ї. Дуже давно чув я їх останнього разу, і зараз довелося довго пригадувати.

— А що означає напис? — спитав Фродо, що намагався прочитати знаки на арці. — Я думав, що знаю ельфійське письмо, а цього не розберу.

— Це мова ельфів західного Середзем'я за Давніх часів. Але тут нічого істотного для нас не написано: «Ворота Даріна, повелителя Морії. Скажи слово, друже, і увійдеш». І нижче — дрібними, ледь зрозумілими літерами: «Я, Нарві, спорудив їх. Келебримбор з Холліну написав ці знаки».

— А як розуміти: «Скажи слово, друже, і увійдеш»? — Запитав Меррі.

— Ну, це зовсім просто, — відповів Гімлі. — Якщо ти — друг, скажи таємне слово, ворота відчиняться, і ти увійдеш.

— Так, — підтвердив маг, — ці ворота найімовірніше відчиняються словом. Інколи ворота гномів можна відчинити лише в особливі дні або чиєюсь певною рукою, а у деяких є замки, а навіть коли відомі час та слово, потрібен ще й ключ. Але в цих воріт ключа не було. За часів Даріна їх не вважали таємними і зазвичай тримали навстіж. Варта просто сиділа на порозі. Але коли ворота зачиняли, будь-хто міг увійти, якщо знав слово. У всякому разі, так стверджували літописи, правда, Гімлі?

— Правда. Однак саме слово ніхто не пам'ятає. І Нарві, що був найвправнішим з майстрів, і весь його рід пішли в небуття.

— Та невже ти, Гандальфе, не знаєш цього слова? — здивовано запитав Боромир.

— Ні! — відрубав маг.

Мандрівники зчудовано перезирнулися; тільки Арагорн, який добре знав Гандальфа, залишився незворушним.

— Тоді навіщо було тягти нас до цієї клятої діри? — вигукнув Боромир, із здриганням озираючись на темну воду. — Ти казав, що одного разу ходив цими копальнями. Як це тобі вдалося, якщо ти не міг увійти? [324]

— На перше твоє запитання, Боромире, я відповім: так, слова я не знаю-поки що. Але незабаром дізнаюсь, а там подивимося, — сказав маг, і очі його блиснули з-під брів. — Тоді ти зможеш запитувати, який сенс у моїх рішеннях. А щодо другого питання: ти сумніваєшся в моїй чесності? Чи ти вже такий некмітливий? Я не входив, а виходив тут. Я йшов зі сходу. До твого відома, ці ворота відчиняються назовні. Із середини достатньо лише натиснути рукою, і стулки розійдуться. А зовні ніщо не зрушить їх, крім заклинання: їх неможливо вибити.

83
{"b":"121077","o":1}