ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Відпочивали зовсім недовго, піднялися й вирушили. Усім хотілося подолати Морію якнайшвидше, і загін рухався ще кілька годин, борючись із сильною втомою. Гандальф увесь час ішов попереду. Патериця в його лівій руці ледь освітлювала землю у нього під ногами, а в правій він тримав свого меча, Гламдринга. За магом йшов Гімлі, очі його виблискували в слабкому світлі, коли він роздивлявся по боках. За гномом тримався Фродо; він теж витяг Жало; але леза Жала й Гламдринга не світилися і це хоча б трохи заспокоювало: адже мечі стародавніх ельфійських ковалів холодно світилися, якщо поблизу з'являлися орки. За Фродо йшов Сем, потім Леголас, молодші гобіти й Боромир. У темряві, останнім, ішов Арагорн, зберігаючи похмуре мовчання.

Коридор кілька разів повертав, а потім став знижуватися. Спуск тривав довго, але нарешті підлога знову стала рівною. Стало жарко й задушливо, однак повітря тут не застоювалося — час від часу обличчя Хранителів овівало свіжістю з ледь помітний прорізів у стінах. їх було багато: у слабкому світлі патериці Фродо помічав сходи й арки, тунелі й коридори, що вели догори й донизу, або просто чорні провали по боках. Немислимо було сподіватися запам'ятати все це.

Гімлі мало допомагав Гандальфові, хіба що своєю стійкою мужністю. На відміну від інших він не боявся темряви. Часто Гандальф радився з ним, якщо вагався у виборі повороту, але останнє слово весь час лишалося за магом. Морійські копальні були неймовірно заплутані навіть для Гімлі, сина Глоїна, здавалося б, звичного до підземного життя. А Гандальфові згадки про давню подорож не дуже знадобилися; і все ж таки, як би не петляла в темряві дорога, він знав, куди потрібно вийти, і вмів безпомилково визначити шлях до мети.

— Не бійтеся, — сказав Арагорн. Зупинка тривала довше, ніж зазвичай; Гандальф пошепки радився з Гімлі, а інші чекали на них осторонь. — Не бійтеся! Я неодноразово подорожував з Гандальфом, хоча й не в такій темряві; а в Рівендедлі згадують ще вражаючіші його подвиги, яких і я не бачив. Якщо тут взагалі є дорога, Гандальф її не загубить, Він привів нас сюди, незважаючи на наші побоювання, він же й виведе, як би дорого це не коштувало [329] йому самому. А бачить він навіть у глуху ніч краще, ніж кішки королеви Берутіель!

І дійсно, загону пощастило з проводирем. У мішанині біля воріт вони кинули багато речей. Тепер, не маючи ані палива, ані смолоскипів, без світла, вони невдовзі потрапили б у халепу. Переходи Морії були не просто заплутані — у них траплялися колодязі, провалля; кроки викликали в них глуху луну. У стінах і на підлозі час від часу зяяли тріщини, діри; інколи їх помічали, лише наступивши на них, а найширша виявилася більше семи футів, і Пін не одразу зважився перестрибнути жахливу безодню, звідки доносився дзвін води, наче в глибинах поверталося колесо величезного млина.

— Мотузка! — бурмотів Сем. — Ну ясна річ: що забув, того й бракує!

Чим більше ставало подібних перешкод, тим повільніше пересувався загін. Здавалося, не буде кінця шляху вниз, вниз, вниз, до коренів гір. Вони втомилися безмірно, і все ж таки думки про привал не приносили втіхи. Урятувавшись від озерного чудовиська, попоївши й ковтнувши цілющого мирувару, Фродо спочатку збадьорився; але тепер глибока тривога, майже жах, знову налягла на нього. Хоча в Рівенделлі його вилікували від удару ворожого кинджала, рана не минула безслідно. Відчуття Фродо загострилися, він тепер міг розрізняти речі, раніше невидимі. Сам він помітив зміну лише зараз, виявивши, що бачить у темряві краще за всіх своїх супутників, крім Гандальфа. Та ще й Перстень на ланцюжку лежав у нього на грудях. Час від часу він важчав; Фродо відчував зло попереду і зло позаду, але мовчав і вперто крокував, міцніше стискуючи рукоятку меча.

Супутники його теж мовчали, зрідка обмінюючись поспішним шепотом. Тишу порушував лише шум їхніх власних кроків; глухе стукання чобіт Гімлі, важка хода Боромира, легка — Леголаса, м'яке, ледве чутне крокування гобітів, а далі — повільні, тверді кроки Арагорна. Варто було на якийсь час зупинитися, і все стихало, тільки слабко дзвеніла чи капала невидима вода. Але Фродо почув — хоча й не зовсім впевнено — м'яке човгання босих ніг. Воно ніколи не посилювалося й не наближалося настільки, щоб сумніви Фродо розсіялися, але, уловивши його одного разу, він уже чув його по дорозі постійно. Луною [330] це бути не могло — коли Хранителі зупинялися, човгання чулося само собою і уривалося не одразу.

Загін вступив до Морії, коли стояла ніч. Йшли кілька годин з короткими перепочинками; нарешті Гандальфа спіткало перше серйозне випробування: під широкою аркою відкривалося три проходи, усі на схід, але лівий пірнав кудись униз, правий ішов догори, а середній — прямо, гладкий, але дуже вузький.

— Я зовсім не пам'ятаю цього місця! — зізнався Гандальф, нерішуче зупинившись перед аркою. Він підніс патерицю вище, сподіваючись знайти якісь знаки чи написи, але нічого такого не було.

— Я надто втомився і вибирати не візьмуся, — сказав він, похитавши головою. — А ви, напевне, втомилися ще сильніше. Мабуть, краще нам провести залишок ночі тут. Розумієте? Тут-бо завжди темно, однак зовні місяць уже хилиться на захід, північ давно минула.

— Бідолашний Білл! — зітхнув Сем. — Де ж він зараз? Аби його хоч вовки не вхопили!

Ліворуч від арки ввижалися напівпрочинені кам'яні двері; вони легко піддалися навіть слабкому поштовху, а за ними лежало просторе приміщення, вирубане в скелі.

— Цитьте! Цитьте! — вигукнув Гандальф, коли Пін і Меррі гайнули туди, задоволені, що можна буде відпочити в чотирьох стінах, а не у відкритому проході. — Тихіше! Не лізьте у воду, не спитавши броду. Першим увійду я!

Він обачно ступив усередину, інші потяглися вслід.

— Ну ж бо, подивіться! — одразу сказав маг, вказуючи патерицею на підлогу. Там зяяла кругла діра колодязя, а навколо валялися уламки каміння. Іржаві, розбиті ланцюги звисали в чорну безодню.

— Ось, звалився б сюди, тільки б і встиг порахувати, чи далеко до дна, — сказав Арагорн до Меррі. — Хто ж лізе вперед, маючи проводиря?

— Схоже, тут мешкала варта, що охороняла ті три проходи, — здогадався Гімлі. — Ця діра — напевне колодязь. У нього була кам'яна кришка, але вона розбита. Будьмо ж усі обережнішими в темряві!

Піна щось так і тягло до колодязя. Поки мандрівники розгортали ковдри і стелили постелі під стіною, якнайдалі від діри, він підкрався до неї й зазирнув. Прохолодне повітря з невідомих глибин дихнуло йому в обличчя. Підкоряючись [331] раптовій примсі, Лій намацав уламок каменя й жбурнув. Проминуло кілька митей, і нарешті десь далеко, у пустоті печери почулося: «бульк!» — і тут же звук, посилений і підхоплений стінками колодязя, гулко рознісся по

— Що це? — стрепенувся Гандадьф- Пін зізнався у своїй витівці, і маг заспокоївся, але сильно розсердився, і Пін бачив, як блиснули його очі.

— Дурень Тук! — пробурмотів він. — Ми в небезпечному проході, не на гобітанській прогулянці! Наступного разу краще одразу кидайся сам, менше буде клопоту. А тепер посидь тихо!

Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долинуло слабке постукування: тап-тон, тап-тон — і тиша; відлуння замовкло, і знову: тап-тон, тон-тон, тад-тап, тон. Це неприємно нагадало якісь сигнали, але невдовзі звуки завмерли і більше не повторювалися.

— Присягаюся, це стукав молот! — сказав Гімні.

— Так, — відгукнувся Гандальф, — і мені це дуже не подобається. — Може, дурний жарт Піна чуті ні до чого — але якщо він потурбував тих, кому б краще було дати спокій… Благаю, не роби більше нічого подібного! Хочеться все ж таки спокійно відпочити. У нагороду за молодецтво тобі, Піне, вартувати першому, — додав, маг і загорнувся в ковдру.

Пін, дуже нещасний, сидів біля входу в смоляній темряві. Весь час він озирався: чи хтось не виліз із колодязя. Йому дуже хотілося прикрити діру, хоча б ковдрою, але він боявся тепер наближатися до неї, боявся навіть ворухнутися, хоча Гандальф, здається, заснув.

85
{"b":"121077","o":1}