ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Подивіться, друзі! — покликав Арагорн. — Оце чудова гобітанська шкірка, від такої не відмовився б і ельфійський князь! Якби мисливці Середзем'я довідались, які у гобітів шкірки, то натовпом рушили б до Гобітанії!

- І витратили свої стріли марно, — підхопив Гімні, милуючись кольчугою. — Адже це мітріл! Мітрільна кольчуга! Я ніколи не бачив такої краси, ба навіть не чув ні про що подібне! Це її мав на думці Гандальф!

— Присягнуся, він занизив ціну. А до чого ж доречний виявився подарунок!

— А я все гадав, чим це ви там з Більбо займаєтесь, замкнувшись у його кімнаті! — осміхнувся Меррі. — Благословен будь, старий Більбо! Як не вшанувати його за таке ще сильніш! Добре було б нам знов побачитись та про все це йому розповісти…

На грудях та правому боці Фродо мав великого, вже почорнілого синця. Під кольчугу був одягнений жилет з м'якої шкіри, але в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. На лівому боці теж залишились садна від удару об стіну. Поки інші готували їжу, Арагорн обмив болючі місця відваром з ацеласового листя. Гострі пахощі виповнили лощину, і Хранителі, по черзі подихавши парою з казанка, відчули в собі нову свіжість та міцність. Незабаром Фродо стало легше дихати, біль відступив, хоч довго ще забиті місця відзивались болем на кожний дотик. Арагорн, знайшовши у своїх запасах клапоть м'якого полотна, обгорнув ним Фродо.

— Кольчуга дивовижно легка, — сказав він. — Спробуй натягнути її, боляче не буде. Я радий, що ти маєш такий захист. Не знімай її навіть коли спиш, поки не дійдемо до безпечніших країв; утім, доки твоє завдання не виконано, таких країв буде небагато…

Пообідавши, приготувались іти далі. Вогонь загасили, багаття засипали землею, а потім вийшли з лощини на [355] дорогу. Вони ще не встигли відійти далеко, як сонце сховалось за пасмом західних гір, по схилах одразу пролягли тіні. Сутінки скрадали смугу дороги, туман збирався в западинах. Далеко на сході вже займалась бліда заграва, що передвіщала місяць, невиразно окреслюючи ліси та рівнини. Сем і Фродо, підбадьорені лікуванням та відпочинком, могли тепер швидко йти, і Арагорн вів загін уперед, з єдиним коротким привалом, ще майже три години.

Настала глуха ніч. На небі висипало безліч зірок, але місяць, уже щербатий, з'явився дуже пізно. Гімлі та Фродо йшли останніми, намагаючись не робити галасу, і мовчки прислухувались до голосів ночі. Нарешті Гімлі порушив мовчання.

— Все тихо, тільки вітер шумить. Гоблінів поблизу нема, якщо тільки я не глухий, мов корок, а орки, сподіваюсь, задовольняться тим, що вигнали нас з Морії. Може, того вони й хотіли, без усякого зв'язку з нами… з Перснем. Взагалі, коли вбивають їхнього ватажка, орки часто женуться за тими, хто їх скривдив, далеко по рівнині…

Фродо, не відповідаючи, кинув погляд на Жало: клинок не світився. Але щось згукнуло — чи йому то вчулося? Щойно сутінки погустішали і дорога позаду стала невидимою, Фродо уловив поквапливе човгання ніг — зараз воно почулося знов. Він швидко обернувся — два крихітних зелених вогнища мигнули і зразу ж щезли.

— Що це? — спитав гном.

— Не знаю, — відповів Фродо. — Чиїсь кроки, вогники, ніби очі. Поки ми йшли по Мори, мені це часто ввижалося.

Гімлі зупинився і припав вухом до землі.

— Коріння й каміння ведуть звичайні нічні розмови, а так нічого не чути. Краще підемо скоріш — ми упустили наших з очей!

Назустріч подорожнім з долини віяв холодний нічний вітер. Попереду замаячили сірі тіні, звідти долинув безперервний шурхіт, ніби тополі шуміли під вітром.

— Лотлоріен! — вигукнув Леголас. — Лоріен Квітучий! Ми на межі Золотого Лісу. Ех, чом би зараз не бути весні!

Високі дерева постали перед ними в ночі; аркою змикалися вони над дорогою, а ріка невдовзі зникла у плутанині підліску. У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а листя — тьмяно-золотим. [356]

— Лотлоріен, — сказав Арагорн. — Радісно мені знов чути вітер в його вітті! Ми віддалилися від Воріт лише десь на п'ять ліг, але більше йти не спроможні. Сподіваймося, що ельфійський дух збереже нас цієї ночі від погоні та засади!

— Якщо тільки ельфи ще живуть тут, у затемненім світі, - зауважив Гімлі.

— Мої родичі вже давно не відвідували цю країну, де мандрували у давні часи, — сказав Леголас. — Але ми чули, що Лоріен ще не запустів, його боронить таємна сила, яка не дає доступитися злу. Але народ тутешній рідко можна бачити, мабуть, вони тепер зайшли глибше до лісу, подал від північної межі.

— Так, вони живуть у глибині лісу, — підтвердив Арагорн і зітхнув, ніби щось згадав. — Сьогодні вже як-небудь влаштуємось. Пройдемо ще трохи, поки дерева не оточать нас з усіх боків, а потім завернемо убік зі стежки та пошукаємо місце для ночівлі.

Він ступив був уперед, але Боромир стояв, вагаючись:

— А чи нема іншого шляху?

— Якого ж іще шляху тобі треба? — здивувався Арагорн.

— Прямого та зрозумілого, хоч би й крізь загорожу з ворожих мечів. Дивними шляхами йшли ми, і досі нічого доброго з цього не вийшло. Наперекір моїм бажанням ступили ми до мороку Морії — і зазнали гіркої втрати. А тепер ти кажеш, що ми маємо увійти до Золотого Лісу. Але в Гондорі відомо, що край цей небезпечний; кажуть, ніби з тих, хто входить, мало хто виходить назад, та й ті не без ушкоджень.

— Скажи краще «без змін», так буде вірніше, — поправив його Арагорн. — Насправді, бачу, мудрість Гондору гасне, якщо у місті стародавніх мудреців так ставляться до Лоріену. Можеш вірити у що завгодно, однак іншого шляху нема. Чи, може, ти волієш повернутися до воріт Морії, чи тинятися по гірському бездоріжжю, чи пливти без човнів по Великій Ріці?

— Гаразд, тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс загрожує бідою.

— Він дійсно грізний, — згодився Арагорн, — прекрасний та грізний, але боятись його варто лише тим, хто служить злу або ховає якесь зло у серці. Ходімо далі! [357]

Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.

— Це Німродель! — сказав Леголас. — Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.

Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:

— Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!

Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.

Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.

Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.

— Чуєте голос Німроделі? — спитав Леголас. — Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною — ось послухайте…

Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:

Цей плач про діву лісову,
Із ельфів давнини,
Прекрасну, ніби Лоріен,
У мареві весни. [358]
92
{"b":"121077","o":1}