ЛитМир - Электронная Библиотека

Поль Берна

МІЛЬЙОНЕРИ З ПОРОЖНІМИ КИШЕНЯМИ

Мільйонери з порожніми кишенями - doc2fb_image_03000001.png

Малював Валентин Чернуха

Перекладено за виданням: Paul Berna. Millionnaires en herbe. Ed. G. P., Paris, 1958.

I

ВЕЛИКА ДИЧИНА

Шарлюн саме доснідував, коли вбіг його помічник Маріус Каньоль, прозваний Смішком, і доповів, що олень уже хвилин із десять реве в хащах Іспанського Рогу, аж на ціле містечко розлягається.

— Ну, цим разом він од нас не втече! — гукнув Шарлюн, схопившись із стільця. — Де собаки?

— Я покликав Міке, — відповів Смішко. — Вона вже, певне, подалася туди з усією зграєю…

Довготелесий Шарлюн зірвав із стіни свій оліфант, повісив його за шкіряну шворку на шию, приклав губи до голосника й набрав повні груди повітря. Насправді то був ніякий не оліфант, а стара кондукторська дудка — їх ужиткували років зо двадцять тому в марсельських трамваях. Шарлюн дмухнув — з дудки порснула спершу хмара куряви, а тоді розітнувся такий пронизливий гук, що двоє котів ураз, мов ошпарені, дременули до дверей. Мосьє Шарлі, митник, знагла розбурканий, мало не впав з крісла.

— Здуріти можна з цим хлопцем! — скрикнув він, бгаючи спересердя газету. — Що на тебе напало, шибенику?

Босий Шарлюн хутко взувався в найветхіші свої еспадрільї,[1] а Смішко нетерпляче тупцював поруч.

— Олень у вересових хащах Рогу! — вигукнув хлопець, пойнятий радісним збудженням. — А реве так, що аж у Порт-Біу чути.

Мосьє Шарлі стенув плечима.

— Олень? — перепитав він спантеличено. — Чом би вже й не лев!..

Шарлюн і Смішко скрушно перезирнулися: ніхто не годен їх зрозуміти!

Та за мить Шарлюн так дудонув у дудку з нестримної втіхи, що йому волосся стало руба. З-за кухонних дверей виткнулось люте обличчя мадам Шарлі.

— Знов починається історія з оленем? — розгнівано кинула вона. — Вже в печінках у всіх ваші свистки та біганина! Кара божа з цією дитиною! Ану геть мені звідси! Біжи, лови свого оленя…

Вона підступилася, наставивши мітлу, котра в її руках щомиті могла стати небезпечною зброєю. Хлопці гайнули з хати, аж лобами буцнулйсь у дверях. На вулиці Шарлюн ще раз звитяжно засурмив у свій оліфант. Пополуднє сонце немилосердно пражило містечко, і всі мешканці поховалися переспати спеку. Лише під платанами кав'ярні Вьє сиділо кілька туристів, перших цього літа, з яро-червоними від сонця плечима й литками.

— Пожежа десь, чи що? — гукнув котрийсь із них до хлопців.

Шарлюн знов несамовито задудів, а Смішко ще й завив у відповідь. Вони поминули припарковані біля тераси розкішні авто й спрожогу вихопились на кепсько бруковану набережну. В затінку під рундуками куняв мосьє Пастурель та його приятелі — старі рибалки. Вони й вухом не повели на цю навальну атаку: звикли-бо до Шарлюнових витівок. На розі вулиці Ромпі-Кюу, яка круто вилася згори, Шарлюн мало не збив з ніг Міке — дівчина як із землі вродилася зі своєю зграєю, що мчала за нею назирці. Норін, Янгол, Тітен-солодкі-очка, Сандрін та Фріске — ці двоногі гончаки лише вчора дістали підвищення в чині, тож ревно доконували свого обов'язку. Восьмиліток Янгол Деспардьє гавкав достоту як сторожовий пес, вискрібав бліх і з запалом піднімав «ніжку» під кожною стіною. Решта гарчали, вили, клацали зубами так щиро й завзято, що справдешні собаки, які їм зустрічалися, підбигали хвости й щодуху тікали від цих скаженюк.

— Чуєте? — спитався Смішко.

Олень і досі ревів за новими віллами Іспанського Рогу. Вітер то віддаляв, то наближав його зухвалий голос — подеколи він чувся майже поруч.

— Гайда туди! — вигукнула Міке, струснувши золотавими кучерями. — Я прихопила лассо, може, згодиться.

Вона тримала під пахвою скрутень мотузки на білизну із хитромудрим зашморгом. «Собаки» нервувалися, нюшили, грізно вишкіряючи ікла.

— Де ж решта? — спитався Шарлюн. Він полічив усіх. Як завше, бракувало Рудика, Зозулика й Розет. Але чекати їх було ніколи.

— Рудик, мабуть, на корабельні, забіжимо по нього дорогою, — надумався Шарлюн. — А Зозулик із Розет доженуть нас… Нумо, вперед!

Він завзято дудонув у свою кондукторську дудку, «собаки» люто завалували, й ватага рушила. Мадам Аморетті, що, стоячи при вікні, наслухала змову, знишка прохилила віконниці й вихлюпнула на хідник миску води, наладновану ще п'ять день тому. Водоспад не влучив у ціль, а ринув на спину безневинному чорному котові, що саме нагодився. Кіт одчайдушно нявкнув і блискавкою майнув у підвальне віконце.

Ватага, регочучись, вимчала до припадистого схилу перед корабельнею. Рудик, звісно, був тут, сидів у затінку й цікаво дивився, як робітники відскрібають водорості з корпуса великої барки, що стояла на стапелі. Він байдужно глипнув на ватагу. Шарлюн на знак осуду тричі задудів у дудку.

— Тобі що, позакладало? Олень зіпає у вересових хащах Рогу, а ти тут висиджуєшся!

Рудик здивовано витріщив очі, але не порушивсь.

— Та я охоче пішов би з вами, — протяг він по хвилі,—тільки не за псаря. Аби за собаку — бути собакою куди цікавіш…

Узявшися в боки, Шарлюн заходився вичитувати непокірному:

— Де це видано таке самоправство! Якщо кожен почне коверзувати — то й гра зійде нанівець! Мені одного схочеться, а тобі іншого, а комусь іще чогось… А за оленя часом не хочеш бути, щоб тебе полювали?

— Ото було б дуже добре, — засміялась Міке. — Тоді б ми гналися за оленем коли завгодно, а надто як Шпиндель заноровиться…

— Рудик може помінятися з котримось собакою, — устряв Смішко, аби залагодити справу.

Мала Норін підвела руку: її куценьким ніжкам страх як кортіло погнатися за оленем, але шкода було тільки-но надітої, чистенької сукні, що її випрасувала мама…

Вогняна Рудикова чуприна зайнялася ще яріш. Він скочив на ноги й видряпався схилом нагору.

— Гайда мерщій! — гукнув Шарлюн. — Смішко попереду — шукатиме сліди. Норін біля мене, собаки за Міке! І мовчіть — аж доки ми його оточимо!

Він видобув з дудки переривчастий звук — умовне гасло «Вперед!». Ватага навзаводи помчала до пінійового гаю.

Зозулик із сестрою Розет, онуки тутешнього нотаря, мешкали в горішній частині містечка, в новій віллі, що правила водночас і за контору. Попри свист і гудіння вітру, вони виразно чули рев оленя й гасло Шарлюнової дудки. Завзятий Шарлюн так запалював своїм шаленством приятелів, що жоден із них не ремствував, навіть попадаючи в найгірші халепи. Худий Зозулик тихенько закрив альбома з марками, моргнув Розет і покрався тихою ступою до краю тераси. Треба було втекти від всевидящого ока бабусі, уникнути суворих напучувань дідуся Кабассоля, та ще й обдурити пильність мосьє Туссена, старшого клерка, що обійняв самохіть обов'язок лицемірного піклування дітьми.

За спущеними завісами контори ані шелесне.

— Здається, всі сплять, — прошепотів Зозулик. — Гайда з тилу, Марі й куховарка нас не викажуть…

Вони шаснули під балюстраду, пролізли навкарачки попід скляними дверима контори, навшпиньках обійшли віллу й чимдуж помчали до гавані.

Геть захекавшись, вони наздогнали Шарлюна з ватагою вже на головній вулиці селища.

— Годі вам бігти, не поспішайте, — мовив Шарлюн поблажливо. — Знаєте, де заплутався олень? У самісіньких хащах Рогу!

— Тепер ми його напевне вполюємо! — докинув Смішко.

Ватага грунтовно приготувалася до полювання — навіть «собаки» вимахували кийками, і то такими, що и бика можна порішити. Зозулик виламав на порослій олеандрами галявині дві бамбукові палиці — собі й Розет. Вишикувавшись у звичному ладові, загін негайно рушив на лови.

вернуться

1

Еспадрільї — полотняні черевики з мотузяною підошвою.

1
{"b":"122233","o":1}