ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Вони збирались до Африки. Ще точно самі не знали, до якої країни (Євка наполягала на більш аутентичній Північній Африці, тоді як Генрі тягнув ковдру на Південь, де в нього були друзі). Остаточне рішення прийметься лише в берлінському аеропорту, а зараз Євка поспіхом втікала з Києва. Вона нікому не дзвонила, не повідомила про своє одруження навіть найближчим друзям. Не було і ніякої церемонії — просто зверхшвидкісне оформлення відносин. Відносин як документів. Євка не кохала Генрі і мала сильний сумнів щодо оригінальності його варіанту почуттів. Їм просто було комфортно разом, їй подобалося просинатись, вдихаючи запах його волосся, а йому подобалось фотографувати її груди. Вони прочитали ті ж книжки і прослухали ті ж диски, живучи по різних країнах. Вони говорили тими ж мовами, за винятком рідних мов кожного — Генрі, правда, вдалося вивчити кілька життєвоважливих українських патернів, тоді як у Євки фінська мова викликала геть не коректний регіт.

— О Боже! — казала вона, — Якою ж то мовою розмовлятиме наше бідолашне дитя? Невже тупою англійською?

— О, ти плануєш так далеко наперед… — Так, Генрі не хотів дітей. І Євку це влаштовувало, хоча інколи й дошкуляла цікавість із приводу „а що б з того вийшло”. Однак Євка відразу проганяла такі думки — цей дешевий ескейп від неймовірно складного і значущого шляху самостановлення. „Досить вже того, корово, що ти заміж виперлась!” — казала вона собі.

…Євка копирсалася в комп’ютері у пошуках хоч якогось резону його подорожі.

— О так, тут купа необхідних файлів! — горлала вона, клікаючи листами колишніх коханців, і відсилаючи їх купами на смітник. — Так, тут що? Нє, фотки ми чіпати не будемо… Що у нас у папці „тексти”? Та-ак… Їй раптом пересохло в горлі, коли вона трапила на назву „For Dania mount.doc”. Та вже наступної миті Євка жадно читала цього власного листа до себе:

Я хочу!!! Я хочу собі з ним в гори. Саме з ним, хоч він і не провокує моїх дурнуватих симптомів творчості. Видно, це просто симптоми непостійності і якоїсь певної незначущості на противагу необхідності поновлюваних інспірацій. Хух, все. Більше цього вербального вийобства не буде. Як не буде і слова “вийобство”. Це неетнічно, невиховано, несмачно і нене-ординарно. Але актуально. І трохи фекально, щоб не сказати гівняно. Алле! але мова йтиметься про Тих, кого варто кохати. Про нього, зокрема. І тут цинізм варто зім‘яти і запхати собі в…

Шалений ритм. Постійно повторюване коло магазинів з випивкою, сни про церкви на островах, і сни, в яких ми ходимо голі брудними пляжами. Що ще?! Що далі, я тебе питаю. Його питаю. Це ж не лист, це двотижневий звіт. Звіт із занепокоєння й всюдисущого темно-синього барвища.

Гори щодня бувають темно-синіми. Але, на відміну від нього, не сумними, і, на подібність до нього, глибоко-задумливими. У гір немає зрадливих кольорів-опіків, а в нього є — його пронизливо-зелені очі. Вони безсоромно зраджують його мерзлопристойну синю гаму. Ця зрада страшніша зради державної і майже така ж солодка, як зрада подружня. Але мова не про. Я ж починала зі Свого бажання. І бажання те було про нього, щоб не сказати: бажання було він. Щоб взагалі нічого нікому не сказати. Хай собі думають, якщо вродяться ті, кому здасться про нас думати.

Я тисячу разів продумувала історію нашого мудрого помирання. Воно зростало з болісної й містичної любові, з кривавої суміші чуттєвості й безталанного розуму (роздуму?) та ще з бозна-чого. Я не продумувала лише історії нашого життя, бо це безглуздо й заборонено. Бо це не наше, як, врешті, не наше й помирання. Але про вмирання — то хоч солодко, як завжди солодко про неминуче.

І він собі теж неминучий. Хоч і заперечує це, хоч і примушує мене йому вірити. А я не хочу. Я взагалі мало кому схильна вірити. Хіба що лиш найгидкішим виродкам і падлюкам. Але то вже треба вибирати день, щоб навідати їх у звіринці — на вулиці. А мова ж не про. Мова ж велася про гори (Горри!), де я сидітиму, вимащена вугіллям, і їстиму скривавлений шмат м‘яса з величезного ножа. Тобто, буду Першопочатковою. Фалічною, якщо він захоче. Навіть Жінкою трохи побуду. І вівцями, і сокирою, і церковним подзвоном, якого лиш уявляти, і топленим до пиття снігом, і купальською утопленицею, і ялиновим гіллям йому на постелі. Чаклункою, отрутою, огудою, огидою, стомою, оскоминою, оскалом, скелями. Лише б схотів…

Я навіть.

Навчу його плавати поміж дерев.

31.03.01.

Євка подивилась на дату і спробувала згадати щось про цей малюнок із деревами. Нічого не вийшло. „Ех, гори… Кар-па-ти. Прощавайте, кохані, я ще раз побачу вас із літака”. — „Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, най ще потанцюю цей останній раз…” — чомусь згадалвся наспів, чуваний в дитинстві. Євка згорнула файл. „Однаково останні гори були Кримськими. А я була татаркою…” — Євка посміхнулася на згадці про свою перепечену на чорний хліб мармизу з намотаною чи то по-хіпівськи, чи то по-татарськи яскраво-жовтою хусткою. З часу тієї подорожі минуло не більше двох місяців, а як усе вже „поросло травою”.

— О, ледь не забула! — Євка пішла на кухню й витягла з пакетика із ліками привезений з походу пакуночок з ґанджею.

— Генрі, маєш то обов’язково спробувати, — простягла вона пакуночок чоловікові. — То наш весільний подарунок від моїх… друзів. — Євка гірко посміхнулась. Раптовий флешбек, нав’язливі слайди спогадів:

— Нє, ми всьо-такі гєрої, да, пацани? — широко всміхався Коля, затарюючи черговий косяк, — В таком убітом состаянії лазіть па гарам!

Пацани, до числа котрих, між іншим, входила і Євка, погоджувались. Щоправда, Євка героїчно намагалася їх час від часу „строїти” — типу, не куріть перед підйомом, давайте, підривайтесь, не робіть привал за привалом, не їжте перед нагрузкою тощо. Як не дивно, все її нагле командування не зустрічало ані найменшої аґресії, у відповідь незмінно звучало одне: „Ну щас, Євчі, дай чуть расчехліццса…” Вони називали її „пацаном” і кликали „Євчі”. Або „Євче”, і як тільки не кликали. А хапали вони і справді безбожно. Особливою видалась ніч перед Великоднем — ніч близьких духів і шипучого мороку, проведена на пустирі побіля корабельних доків Севастополя. Повний індастріал і море з відхаркнутими ним предметами: дощечки („О, кльово, і дровішки наготові!”) та різний корабельний мотлох (Ой, пасматрітє, чєм ані там занімаюцца!”). Тієї ночі навіть вогонь поводився не так, як завжди: химерні відблиски ущент спотворювали обличчя трьох друзяк — аж нарешті ті з несамовитим вереском почали запихатися до Євки у намет. Геник, проте, не припиняв клеїти дурня ще десь із півгодини, зображаючи застиглого грифона. Йому це вдавалося настільки добре, що в кінці кінців він настрашився самого себе.

16
{"b":"13249","o":1}