ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Нє, пацани, — вагомо сказав Даня, — цієї ночі не варто викликати навіть в уяві подібних образів… Все сьогодні дуже близько.

— А яких образів? — тихо запитав Геник.

— Краще цього не казати… — прошепотів Даня. Євці враз згадалася зловісна ніч в Карпатах. „Так, — подумала вона, — Духи, що у горах, нас не зачеплять, але хто зна, що там заманеться цим, морським істотам…” Невидиме море гучно лупило хвилями по кам’янистому берегу, пустирем гуляв вітер.

— Всьо, це час їсти згущонку! — прорекла Євка. — У кого вона?

Хтось запорпався у рюкзаку, Євка дістала свого незмінного ножа й відколупала з нього якесь шило.

— Давай сюди! — вона замахнулася, щоб застромити вістря в бляху, але шило зіскочило й різонуло її по пальцю.

— А-а, бляха! — скрикнула Євка, — Зробіть щось, кров хлюпоче, шо дурна, бігом, а то я втрачу свідомість! Тільки не лякайтеся.

Зачали шукати ліхтаря, поріз насправді виявився зовсія не глибоким, зате канабіс брав своє: Євка достеменно відчувала, як умліває від утрати крові. Трохи згодом, заспокоївшись, вона розважала:

— Знаєш, сонечко, я, мабуть вже старію… Починає гребти марівана. Раніше ж такого не було — все моє дибільне несвідоме й так було на поверхні. Але… я тепер… А, то, мабуть, на краще! — їй просто лінь було говорити.

Вночі у наметі було жахливо зимно („І це вам Крим, карімать його!”), алкоголь до рук не потрапляв, тож „Джа-тріп” видавався достеменно канабісовим і зовсім не ямайським, з огляду на температуру. Зате вдень казилася пустельна спека. Особливо на випечених плато Чатирдагу, куди четвірка дерлася у перший же день, а тоді неймовірно пишалась зробленими 20-ма кілометрами.

— Ні, тут намети ставити не можна, прідури, тут же заповідник! А єгері в Криму просто звірі, в мене вже раз було попадалово. Нам треба на перевал, народ, по-любому! — втовкмачувала Євка. Зрештою, дочекавшись від хлопців якогось кшталту визначеної відповіді, вона рушила сама, зціпивши зуби й давши собі слово не робити привалу аж до снігової плями. Вона дерлася ледь не вертикальним схилом догори, чіпляючись за каміння своїми крихітними лапками, і міркувала, знову ж таки, про смерть. Мабуть, ця була би для неї найкращою — отак от зірватись і просто кілька разів вдаритись об скелю. Тай все… І дійсно, було вже все — от і спокусливий шмат колекційного снігу. Євка нагребла його в пригоршні й обтерла розпашіле лице, а відтак напхала снігу повен рот, і, не зробивши привалу, рушила далі. Враз їй відкрилися просторі вітряні альпійські луки — виявилось, що підйом не був таким складним, як здавався. Чомусь згадалася стара пісня десь із підліткового віку:

Don’t be afraid to your soul…
Listen to your heart, my friend…
Return to yourself…
The return to innocence…

Достеменно Євка слів не пам’ятала, але цих рядків їй вистачило, щоб розридатись у якомусь призабутому довгоочікуваному екстазі.

— Господи, дякую тобі, Господи, от воно — моє життя, моя коротка справжня мить! — шепотіла вона. Їй хотілося кружляти, розпроставши руки, їй хотілося стати цією всохлою високою травою, паростком, що досягнув би цього скупого на кисень неба, і проріс ще далі, далі… Все це внеможливлював важкий рюкзак. Зате з ним Євці почувалося певніше, коли вона проходила над прірвами. І взагалі усі помітили, що з вантажем вони крокують куди більш злагоджено і невтомно, ніж порожняком.

Ще якогось дня вони ночували на руїнах візантійського храму, місці, що його називали енергетичною поляною. Місцевий і заїжджий люд добряче знався на енергетичних джерелах, про що свідчили купи консервних бляшанок та пластику.

— А Коля бросіл бумажку! — доклав Євці Геник. Микола похапцем підняв папірця, все-таки, проковтнувши Євчин нищівний погляд. Хлопці намагались пристосуватися до „правил”, розважаючись донесеннями один на одного, і настирно випитуючи в Євки, чи пройшли вони тест на вступ до „Секретного легіону”. Останній був Євчиною вигадкою, чимось на зразок гри у „войнушки”, яку вона як слід не просмакувала у дитинстві через власну опецькуватість. Тоді, років так до дванадцяти, хлопці не звертали на неї жодної уваги — кому ж буде цікаво бігати за товстою насупленою дівулею, котру впіймати — раз плюнути? Тепер Євка змінила ролі. Вона була командиром, єдиним і беззаперечним лідером, невтомною і точною істотою-автоматом без певної статі. Вона задоволено споглядала свої засмаглі мусулисті руки й стверділі м’язи на ногах, вона навмисне не розчісувалась і не дивилася в дзеркало. Зрештою, вона майже до кінця повірила у свою ледь не божественну безстатевість, коли одного разу вся її фатальна „жіночність” вилізла на гору й показала Євці велику дулю. Самовпевнена Євка, геть забувши про свій топографічний критинізм, вперто вела загін до печер, щоб сховатись від близької бурі. І вже коли почав лушпарити крижаний дощ, з’ясувалось, що вони йшли геть не в той бік. Звісно ж, усі були злі, і Євчин поводирський авторитет враз намок, як шмат туалетного паперу „Ніжність”. Вона плелася зла й відмовлялася йти швидше, а згодом, з’їхавши кілька разів на дупі по камінню, й опинившись у сякійтакій печері, мокра Євка, відвернувшись від усіх, беззвучно розревілась. „Ну от, що би я там не робила, я все одно залишаюсь тупою вівцею, тому що я — ЖІНКА!” — репетувала вона подумки.

— От бачиш, коханий, яка тупість — просто випадковий підбір хромосом, і ти — приречений! Чи то, скорше, приречена… — Євка гірко побивалась у Даниних обіймах, а той втішав її, як міг:

— Ну послухай, що ти зараз кажеш! Який набір хромосом? Це ж просто слова дитини! Хоча… Ти і є дитинка. І з тобою треба, як з дитинкою… Чого тобі зараз хочеться?

— Бе-е-е! Фе! — Євка випручалась із його рук, і відразу збагнула всю тупість своєї поведінки. А ще за кілька хвилин всі покурили і насмажили бубликів з сиром.

— Життя не лайно! — підсумувала Євка. — Що, підем таки найдем печери?

Печери вони знайшли. Знайшли і видовбану в скелі церкву, в якій Євка проспівала Великодний псалом, і руїни кириїмської фортеці, й Чоловіче джерело, і багато-багато людей, що жили там. Як не дивно, ці люди Євку зовсім не дратували, хоча Мангуп-кале й скидався на парк культури й відпочинку у неділю. Просто Євка була переконана: погані люди в гори не попхаються, тому всіх істот легко можна було приймати за ельфів, і себе разом з ними. Різноманітні хіппі й реліктові металісти усіх конфіґурацій, філологи й геологи, програмісти й сталевари, митники й МС, журналісти і письменники, перекладачі й учителі молодших класів, петеушники і дезертири — всі, всі дихали гостинним Мангупом, срали в його прохолодну траву і пили з нього прохолодну воду. І це була мікроскопічна вселенська гармонія, суцільна redemption song, як у вічного Боба Марлі.

17
{"b":"13249","o":1}