ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

„За мною по вулиці гнались ворони. Вони бігли за мною, квапливо переставляючи свої куці ніжки. Велика-велика зграя ворон. Вороняче стадо. Я раз-по-раз озиралась на них, а інколи навіть зупинялась і шипіла. Ворони здивовано схиляли голови на бік і блимали очима, але не відступали.

— Ви схожі на качок, — сказала я. — Дурних чорних качок.

Хтось із них сказав “Кар”. Я пришвидшила крок. Чому вони не полетять? — подумала я. — Їм же доста здійнятись в повітря, щоб за 5 секунд догнати мене. Але ворони вперто продовжували свій піший качиний похід, залишаючи на снігу сліди-руни… Потім люди прочитали в них твоя ім‘я”.

Зненацька хтось сіпнув Євку за руку, й вона збагнула, що пульпа-натовп, до якої вона досі стояла спиною, розглядаючи прилавок, сунула прямісінько на неї. Точніше, кинулась назустріч іншій пульпі, що мчала, харкаючи пінистою агресією. Євка ще встигла побачити кілька перекошених бездумних обличь і подумати: „От бляха, як все тупо вийшло…” Наступної миті вона лежала горілиць на жовтій землі, геть нічого вже й не відчуваючи. В її тьмяніючій навік свідомості раптом спалахнула велика буква „І” зі знаком питання. І погасла.

Іііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі — це запалені свічки в церкві.

Восьма в нижньому ряду — за мою душу. А може, і не восьма. А вісім разів по восьмій. Хто віднайде вісь у Вселенській Вісімці?

* * *

…пальці обережно прослизнули у спрагле тепло, у справжню спеку й нетерпіння, пальці там просто втопились, потрапили в пастку. Вільною рукою Даня все-таки стягнув непотрібний клаптик білизни геть, і сам почав спускатися донизу. Спускатися дуже повільно, не минаючи жодного сантиметру її шкіри, чуючи язиком кожне серцебиття…

Раптом Євка схопила його голову і на мить щосили притисла її собі до живота. Даня на мить застиг. Так, наче прислухався до плину крові по Євчиних судинах, а тоді обережно опустив голову туди, де билось прагнення коханої. Євка зітхнула, передчуваючи щось страшне й пронизливо-солодке.

— Ні, ні, зачекай! — раптом скрикнула вона, і спробувала відштовхнути його. Даня пильно глянув Євці в вічі, і вже наступної миті його пальці розділили її плоть рівно навпіл. Гарячий язик жадно проникав у солону темряву, ніжно, але точно торкаючись самого заповітного осердя. Все так довго на нього чекало… Євчине тіло здригалося, пальці гарячково хапались за Данине волосся, перед очима їй ставали химерні видовиська, але найпроникливішою фантазією все-таки залишалась реальність. Дика й знавісніла, в убитому душі із жовтою водою.

— Хуанхе! — видихнула Євка. Даня цього не почув, він натхненно продовжував своє.

— Ти, здається, сказала „зачекай”, так? Знаєш, ми, мабуть через те сюди й потрапили, що завжди лиш чекали. На зміни, на застій, на смерть. Ми або чекали, або порпались у нотатниках, у себе в голові.

— А?…

— Так, так… — він лагідно провів долонею по її волоссі, — А тепер ми з тобою тут — тут, де нам вже нема на що чекати. Як, зрештою, й нема чого боятися…

— Ти натякаєш на мій страх?

— Що ж, така тобі кара, Євко, така от кара всім сміливцям…

— А яка ж тоді твоя?

— Моя? — Даня сумно посміхнувся, — Нам, янголам, із відкупними пощастило менше. Все лишається таким, як було там. Я наче в вазі із геть аморфними стінками, в такій собі порцеляновій…

— Байдужості? Нерішучості?

— Називай, як хочеш. А про янголів я, звісно, жартував.

(Євка й дійсно була повірила).

— Так от. Тепер ми преречені довіку, чи то пак, перманенто, безперервно й безконечно обертатися тут. Серед наших старих речей, уривків розмов і кавалків листів…

„Коли помре твоя краса-а…” — завелося знов.

— А, і ще от цієї триклятої пісеньки, — Даня взяв Євку за підборіддя й подивився їй у вічі:

— Хоча твоя краса не помре вже ніколи.

— То ми — де?… — тремтячим голосом спитала Євка, — Ми що, там, де всі… грішники? — (Вона не наважувалась вимовити „пекло”).

— Ні, дурненька, ми ж не самогубці. Та й взагалі тут все набагато складніше. Ми винні в тому, що ввесь час чогось чекали, проповідуючи повноту життя в найдрібніших моментах. Ми були простими фарисеями, розумієш?

— Так… — Євці стисло в грудях, — Я… я знала це.

— А ще ми тут у покарання за те, що не вміли бути разом. Ти здається, й сама здогадалась про це за кілька хвилин до моєї… до своєї…

— Смерти. — Байдуже закінчила Євка. — Чого ти, кажи все, однаково мій страх тепер вічний. Цікаво, як там мій чоловік…

— Євцю, кохана… — Даня знов погладив її по голові, — Невже ти й досі ще не зрозуміла, що твій єдиний чоловік, ще до народження і вже після смерти, це — я? Насправді все так просто. Шкода тільки, що цю простоту ми годні збагнути, коли вже надто пізно щось міняти…

Все Євчине єство гуло якимось мідним окисленням. Вона мовчки погойдувалась, сидячи навпочіпки, й дивлячись прямо перед собою. Що вона має казати? Спитати, звідки він про це знає? Чи яким штибом вона спроможна все це чути? Страх відпав, чекати було нікого, просто третіх більш не існувало: ні невідомих ворогів, ні призабутих коханців.

— Знаєш, коханий, — раптом заговорила вона, — Знаєш, я аж тепер щаслива…

Він ніжно пригорнув її, але вона відразу випручалась, і, розтерши сльозу, запитала:

— А ти певний, що моя краса не помре?

Київ — Париж — Дніпропетровськ — Київ

2001 — 2002 р.

20
{"b":"13249","o":1}