ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної засекреченої охуєнності і Дафліш. Малий раз по раз погрожував зламати мою електронну поштову скриньку, допитувався зі сльозами: «Ти спала з ним? Ти спала?!» і просто вряди-годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв мій час і нерви, не кажучи навіть: «Дякую, було дуже смачно». Може, не було? Кройб також їв мій час. Але зовсім по-іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже, було, й забула, коли востаннє почувала те, що у 18 років традиційно маркується лейблом «кохання». Кройб не здогадувався про це, хоча я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це «все». Щось типу: «Я вже й не чекав від життя приходу когось такого, як ти», а я й сама не сподівалася аж такого приходу. Стосовно себе я добре знала, що природний підрив лібідо значно сильніший за будь-який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це все насправді для нього означає? Звичайна обережність – не ворог самозакоханій уродці.

Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страждання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так велика знижка на холодильник перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник «Кройб». Зубна паста «Дафліш». Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.

Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas! [23]Дафліш був занадто слабким ангелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.

Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато-багато більше, і кожен прожитий рік наповнював його силою і зграбністю. Молоде вино vs старе віскі.

Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупинимось.

00:00:00:09

Такі, як вона, грають дратівливих, але добрих жінок у всіх підряд фільмах. Добропорядних дружин зі своїми «малєнькімі слабастямі» і по-справжньому розхитаними нервами. Тільки глядач про це і сам здогадується лише через подратування. Такі, як вона, все життя – все своє фільмове життя – роблять дрібні капості головній героїні, сильній і красивій. І трохи, відповідно, злій, але не більше, ніж будь-яка інша нормальна людина. А в кінці з'ясовується, що та, добра і бліда, насправді була хвора на рак і тепер мусить неодмінно померти. Баби ревуть. Включно з головною героїнею.

Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком натуралістично з'являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24] бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…

Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?

Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25] до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.

00:00:00:10

SiuhayuzarazLoFi Travmf, takuprekrasnumuzyku, і provemoyeоко plachevianemozhlyvosti, alivespokiynodyvytsya (bonanyohodyvlyatsyalyudy) proteyakvsemozhnaprypynyty, viauzsyohovteky\ty.

chyvartozhyty, shobyprodovzhuvatybutyposerednykomprekrasnoho?

chyhaykrashevononaydesobiinshyhpodXserednykiv, kotrymne tak vazhko

davatymetsyaNEMOZHLYVIST.

takadurb\nasytuaziya: kupaperspektyvі odnya-edynanemozhlyvist. polyusy.

tyazhinnya do…?

pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?

proshavay, lyubove moya. Y

Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…

Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.

– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.

– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.

Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.

– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.

– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.

Ну, і страшно трохи – що там.

– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.

– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.

– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?

– Ага.

– Що ага? А раптом повезе разок?!

– Повезе, думаю…

Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?

вернуться

23

Дарма (фр.).

вернуться

24

Сучасний італійський кінорежисер («Ессе bombo», «Palombella rossa», «Dear diary» etc).

вернуться

25

«Якщо» – вірш Р. Кіплінґа, котрому (віршу) нібито поставлено пам'ятник. Альбом ФАКТИЧНО САМІ, 2005 року.

11
{"b":"13250","o":1}