ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.

– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.

– Там не гашиш, – попереджає вона.

– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.

– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфортить? – питаю я.

– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.

– Ну окі-докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний. Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врізається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська рулетка не любить мене.

– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.

– Бррр, – кажу я. – Ано те нада?

– Так тебе і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок. Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?

– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?

Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось цілком нейтральне, типу там:

Tyshcho, Trisha?!!!

Dajmeniznaty, shchotytut!

Ja ne khochu zhodnoho proshchavaj, ahov! YYYYYYYYYYYYY

Цікаво, чи знімав він окуляри, коли це писав. Чи хапалися його пальці за тонкі металеві дужки. Ну так. Пробачте за передбачуваність, але я думаю про Кройба. І мені не хочеться по другому кругу. Мені хочеться додому в ванну. Лежати в мандариновій піні й милуватися пальцями своїх ніг. Найсексуальнішою своєю частиною. Ерос завафлив танатос.

А перед тим ми ледь не завалили таксиста. Тобто «Івана» – так принаймні у Стоґнєвіч «на районі» називають чуваків, що підробляють на своїх автах. День у мене видався – гівно гівном. З телевізора (я все-таки десь мушу працювати час від часу, коли нема фінансування кіна) поверталися ми пізно. Після пива й сліз. Про російську рулетку ще не помишляли. Зате пам'ятали, що в жовтій сумці у Стоґнєвіч є той самий вікінг. Не стильно якось – ще вирішили ми. Пара «Макарових» пасувала б більше, але ж спиздженій жирафі шийні хребці не рахують.

Якраз десь зовсім трохи перед тим (чи то було в ліжку попередньої ночі?) ми планували зареєструвати власну Терористичну Організацію.

– З обмеженою відповідальністю, – сказала Стоґнєвіч.

– Угу. І ще ЗАТ «Автовідповідач». Така дочірня хуйня. Щоби вона брала на себе відповідальність за всі теракти світу. Типу, витратила «Алькаїда» бабло на щось, а ці – ррраз! – і бігом відповідальність присвоїли. Такий от шаровий піар.

Таксист, звісно, ні про що таке не думав. Він просто мусив підвезти нас до точки Ж, де я так люблю гуляти м'ясними рядами і звідкіль зовсім близько стоїть моя хатка. Пам'ятник архітектури, йолка-палка. Тільки от таксисту ми про це не кажемо. Натомість заводимо з ним веселі розмови про трамвайні колії і про те, хто з нас двох (він нас за одну особу рахував) тупіший. Все м'ялося піснями формату «нахуя вам марганцовка?!» (Чи що там вони у піснях про братків і їхню любов співають?)

– Хароший такой парень, – каже Стоґнєвіч.

Я мовчу.

Вона відкриває жовту сумку і тягнеться по гаманець.

– Да що ви, дєвчьонкі, дєнєг не нада, – каже хароший парень.

– Це ж бо як, «нє нада»? – вона таки не зрозуміла.

У мене в голові почали бриніти сигнали WARNING. Якщо Стоґнєвіч хтось заперечує, він автоматично ставить експеримент над собою.

– Да так… ви такіє дєвчьонкі сімпатічниє. Єщьо і с тєлєвідєнья… Не нада. Мнє лучьше автограф.

– Шо? Ти що, бик, сказав? Ти що, тут з чєм-та нє сагласєн? – Стоґнєвіч затиснула в сумці щось, що могло би видатися ерегованим чоловічим органом, не покажи воно на світ Божий свою головку.

– Я… я… да я нічо! – хароший парень помітив пєкаль. Пє-каль втупився у харошого парня.

– Ану, давай бєрі бабло! – прогарчала Стоґнєвіч.

Отут я на секунду втратила сенс фрази: давай чи бери? А хароший парень, очевидно, всрався, бо в машині різко стало, гм, тепло… Стоґнєвіч, тепер уже не встидаючись, тикала його в пику вікінгом. Вікінгу це явно не подобалося, в нього, може, вроджена мізофобія, не всім же працювати в упор!

– Д-да, д-да… – проддакав він і тремтячими пальцями взяв ті наші 10 грн. Ми вийшли з його калічної машини іще трохи стрельнули вслід. Не попали, бо вікінг збридився і його, ймовірно, нудило.

– От асьол, – сказала Стоґнєвіч. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води. Але жартувати довго не довелося – сука-підар-хароший-парєнь встиг спиздити у Стоґнєвіч Мессера. Так звали її телефона.

– Тепер ясно, чого він бабла не хотів, – зітхнула я.

– Або просто Мессер випав, – знизала плечима Стоґнєвіч.

Телефон, що б там із ним не сталося, на наші заклики не відповідав. Я ще написала страшне погрозливе повідомлення на адресу «харошого парня», якщо він раптом візьметься читати записи чорного ящика Мессера. Пообіцяла йому сім років поганого сексу і перманентні поломки ходової його «деву». Парень не реагував. Можливо, вже десь розбився. Поблизу дитсадка, наприклад. Тіки от не треба мене звинувачувати у чорнушності!

Надворі стояла ніч. Все було прекрасно й монохромно.

Ну й потім я зникла. Ми зникли. Зігравши собі в російську рулетку, ми вирішили провести репетицію свого неіснування. Забарикадувалися вдома і не підходили до інтернету. Навіть по-думки. Навіть похід у податкову стосовно реєстрації нашої терористичної організації відклали.

– Доктор Зло, – назвала мене Стоґнєвіч, коли я певний час по тому відкрила скриньку і тішилася реакціями близьких на моє зникнення. Втім, не таке я вже й зло – я ж одразу всім, кому це важить, повідомила, що Акєла прамахнулся і ми просто проходимо реабілітацію…

Кройб написав щось таке, що я, коли б жила в позаминулому столітті, обов'язково 6 носила в медальйоні:

Vyjavljajet'sja, vidchuttja vtraty – vtraty tebe – je takym boljuchym, shcho azh korchyshsja. Okhjakja vlyp, sonce moje. YYYYYYYYYY

А потім іще:

Ja ne mih spaty і majzhe ne mih dykhaty. Sered nochi do menй dijshlo, shcho meni pyzdec'. Tobto bez tebe meni pyzdec.

YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY

– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що продають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно-конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам'ятника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим тулубом журиться бозна-чим (очевидно, долею народу. згідно з оригінальним задумом свого творця). На тому горе-пам'ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й врушниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!

Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно туркочуть між собою:

– Ну што, пайдьом в театр?

– Нет, в театре ми уже билі.

– Та нет, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в театр пайті…

Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в конкретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:

– Підараси.

– Ага, – погоджуюся я.

– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?

– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомо-фобом! Це ж тьолки мають гоміків ненавидіти!

12
{"b":"13250","o":1}