ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– пише мені найкрутіший український художник по світлу Айк Роздумський, що знову якоїсь мами поїхав знімати попсовий серіал туди, де дідько «добраніч» каже. Нехарактерний якийсь пошук локацій. Від знімальної групи він теж, як бачите, кайфує. Бідолашка. Доброго ранку. Відповідаю:

Пізда. Да. Да. А в мене тут nightpettingіз красивим другом, рання ванна з водкою, льодом і фруктами, Мадонна, тепло і журналістки «мріють взяти у Тріші Торнберґ інетерв'ю». Тобі легше?

Я витираюся величезним рушником, таким, що аж важко голову тримати. Від Айка не приходить очікуване мною канонічне «СУКАААА!», а приходить запит на уточнення осіб журналісток. Я:

Та какая разніца? І-нет видання. І фільм мій другу позицію на ВВС [30]«Фільмроку» взяв. Імен мені їсти готує. Ну чи не сука я?

Щодо «Фільму року» Айк мовчить, бо знає, що це тільки вхід до фіналу. Мусить бути один-єдиний фільм року. Мені цікаво, чого взяли мою минулорічну картину, а не цьогорічну. Айку цікаво, хто буде тим остаточним переможцем. Єдине, що для нього наразі відрізняє Трішу Торнберґ від інших претендентів – те, що світло у цій, та й у всіх трьох знятих нею картинах виставляв саме Айк Роздумський. Чесно кажучи, це не хіло додавало Тріші Торнберґ впевненості у її мистецькій вартості. А впевненості в тому, що світ не пішов котитися догори дриґом, додавали їй рельєфи тіла того самого доброго друга. Навіть на старий стілець можна глянути по-новому, й, обплівши його ніжки й обшивши сидіння тканиною-шотландкою, отримати дуже навіть стильний предмет інтер'єру. А люди ж не стільці. Вони вміють ходити, говорити і любити.

Якби ми раптом голими з'явилися бодай в якомусь Херсонесі – бажано не в сезон – люди би подумали, що то повернулися античні боги. Настільки досконалим є його тіло і настільки журнально-стереотипним моє. Якась така монументальність… – знизує плечима Вкрай Охуївша Частина Трішиного Мозку.

– Ага, бля. Головне, аби не подумали, що то повторне пришестя скіфських баб! Га-га-га! – колупаючись мисливським ножем у зубах, цідить Трішин Адекватно-Стібальний Мозковий Центр.

Центристські сили Трішиного Мозку саме розмірковують над тим, чи завжди хтось, насолоджуючись естетичними достоїнствами ближнього, прагне ним цілком заволодіти. Знічев'я Тріша мовить:

– Мені завжди було цікаво, коли це станеться.

– Станеться що? – питає Стоґнєвіч.

– Га? Ойки. Я знову подумала вголос.

– Ти – думаєш? Це мене дивує.

– Знаєш, – продовжує думку Тріша, – ми дуже характерно тут спимо. Як кубло змій. Переплітаємося втрьох одне навколо іншого, затуляємо собі отвори і шпарки, заклацуємо пазурі намертво, ніжно. І спимо. Дві дівчинки, один хлопчик. Особини одного виду. Серця нам б'ються синкоповано. Так само б'ється серце змії у ханойському барі перед тим, як їй спорюють черево і ще живим це серце кидають на дно склянки з рисовим вином, щоби в чоловіка, котрий його вип'є, додалося чоловічої сили. Цікаво, що дало би це нам, андроґінам?

– Ну й атмосферка у вас… – кахикає в кулак кліпмейкер Саша Степанов, що весь цей час, виявляється, стояв у нас в дверях і активно грав сцену «а мати не спала та й все чисто чула». В такі моменти думки про шкоду від надлишкових розмірів помешкання – цілком закономірні.

– А що за атмосферка? – цікавиться Тріша, виливаючи з блендера черговий «коктейль». У звірський чудо-блендер марки «Я всьо пережую, мне всьо здесь нада» і справді кидається геть усе, що могло десь завалятися. Головне – заправити всі ці пошкребушки алкоголем і лимонним соком. Останній, за загальною вірою, для дезінфекції. Блендеру й справді байдуже, що жерти, хоч би й скло. Все виходить однорідним і смачним. Всі щасливі, всі сміються. Білий блендер запрошує на танґо червону кавоварку в дизайні а-ля 60-ті, вони труться одне об одного брендами, прагнучи втрати ідентифікації, а холодильник надто габаритний і повний замороженим целюлітом, тож здатний він хіба що на тупу з'європейщену сальсу… Так-с, у нас не курять.

– Так що за атмосферка? – Тріша відпиває дикої суміші. Ні-чо' ніби.

– Ну, знаєш, як у «Мрійниках» [31] Бертолуччі.

Тріша морщиться. «Мрійники» її не вперли. Мабуть, забагато від них очікувала.

– Ми? Нє-е… – протягує вона. – В нас тут якщо і пахне деколи революцією, то інцестуальних заморочок значно менше. Ну, хіба що вважати інцестом лєжбіщє морських котиків – духовних братів і сестер.

Кажись, він не поняв. Кажись, Тріша теж. Ну і добре… Далі хай сама й розповідає:

…Крім блендера, у «вєлікавозрасних дєтєй», як нас у відчаї називають батьки, є ще й інші розваги. Наприклад, проколювання довільних частин тіла всім, хто забрідає в наше темне і не дуже таємне мансардне королівство. Ну, не те щоб люди ставали потворами після цієї лабораторії СС. Зовсім ні. Гарненькі і без того хлопчики – Нуріель Долоріо, наприклад, – робилися схожими на красивих дівчаток (борода – не перешкода шарму, мда…) Мужні чоловіки, як наш «інцестний» друг Льотчик (вза-галі-то він художник і зодчий, в чому ми його вчасно переконали, не пустивши на контрактну службу до миротворчих військ в Іраку – псих!) набирали через ці шматки металу, вживлені їм у хрящі, додаткової фатальності в сенсі звабливості для смерті («От навішаєте на себе цих желєзяк, а потім блискавка я-ак хряцне!» – мій дідо.) І наді всім цим – флегматичний медбрат-франкенштайн Роздумський з велетенською голкою для крапельниці.

– Почекай мене вдома, я вже скоро! – кажу по телефону Роз-думському. – Там Льотчик є, якшо що. Відкриє тобі.

– Добре, – каже він. – Поки вас не буде, мені йому щось проколоти?

– Гм… Може, крайню плоть?

– Я вже вмію мошонку.

– Мошонку…

Ми трохи радимося зі Стоґнєвіч, що би то проколоти Льотчику і що він із цього нам буде показувати. Вирішили, що крайня плоть менш болюча і швидше загоїться, а красиво ж як буде. Тож навіщо чекати доставки сухвантажем з-за океану? Купуйте ексклюзивний секс у супермаркеті. Тільки сьогодні і тільки в вашому кварталі.

– Давай. Плоть.

– Плоть від плоті моєї! – додає чогось страшним голосом Стоґнєвіч і ми газуємо по крижаній дорозі далі. Не зовсім у напрямку дому. Значить, у Льотчика більшає шансів на інші тілесні дірки. Ну нічого, більше дірок – більше прямих виходів енергії. Саме так і кажуть добровольці пірсингу з шаманської республіки. Або антропологи самі усе придумали.

Додому хрін коли хто спішить. Дім собі живе своїм повноцінним життям. У ньому хто хоче, той собі й тусується. Лофт чи не лофт, півтора мільйони доларів чи більше ціна йому – яка різниця. Це помешкання живе. Там перфектний дизайн і там затишно перфектним людям. У правильної людини може бути дуля в кишені, але особлива комбінація у ґенах – аристократам навіть якось личить бути без бабла. Сьогодні влаштовуєш прийоми тут – завтра у сквоті – післязавтра знову тут. Не прив'язуйся до місць, не прив'язуйся до людей, не прив'язуйся до картинки самого себе… Власне, ми трохи перетворили цей 200-метровий лофт із дубовими підлогами, балками чорного дерева, надпотужними стереосистемами і картинами наймодніших (зізнаюся – не обов'язково найкращих, але то не я вибирала!) художників, на сквот. Ми завоювали це помешкання і воно нам зраділо. Тут погано (незатишно, забагато місця, не по-домашньому, аааа!!!) лише тим, хто жлоб по крові і плебей у душі. А це вже не лікується жодним баблом…

Роздумський і Льотчик зараз вдома коляться, ги-ги. Не обернули Льотчика на решето дурні кулі, так це зробить мудрий Роздумський. А ми зі Стоґнєвіч їздимо містом. Не завжди осмислено їздимо. Просто вона любить тримати свою руку на моїй, котрою я тримаю ричаг переключення передач. Вона любить, коли я газую на поворотах – у повнопривідній машині це не страшно. Вона любить вмикати музику так, що в мене замалим кров не бризкає з вух. Вона любить далеко висовуватися з вікна, навіть якщо на вулиці лютий мороз, і кричати в обличчя перехожим якусь абракадабру. Тоді її довге волосся розвівається за вітром, а реперська шапка сповзає на очі.

вернуться

30

Тут про Бі-Бі-Сі, а не про Воєнно-Воздушниє Сіли. Це я так додаю, під час редагування, бо й сама злякалася, як побачила (Карпа).

вернуться

31

За сюжетом бла-бла-бла…

17
{"b":"13250","o":1}