ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Грьобані панки, ублюдки, молоді поети – так нас ніжно називав мій покійний чоловік. Любив мене. І моїх друзів поважав, угу. Це він ще навіть не знав, як ми можемо зі Стоґнєвіч грати у двох американських брударок, що живуть у трейлері й поводяться за всіма канонами тупого вайт-трешу. Не поки-даючи стін лофту. Гра у милу шизофренію. На повному серйозі. Могло затягуватися годинами – у нас виходило. Головне – не роздуплитися в реальність і надалі називати сусідні розкішні будинки «іншими вагончиками», стереосистему – «радіоточкою», ванну – «бочкою», а богемних друзів – «шаквами фермера, на чиїй землі ми нелегально затусили». Або електриками. В будь-якому випадку варто ховатися від них у стінній шафі.

Хто забудеться – той програв. Хто програв – той іде працювати. По-справжньому.

Отак ми й опиняємося зі Стоґнєвіч у чужій монтажній студії (ви знаєте, що убитий магнітофон «Betacam» коштує 20 тисяч доларів?…), де паралельно з нарізанням якогось пиздоватого ролика збираємося смоктати пиво з треш-їдлом. Крабові патички. Всюди імітація з сурімі. Цікаво, які вони – справжні патички у крабів? Штраф – 300 умовних одиниць. За їдіння і пиття на робочому місці. Так це ж не наше робоче місце… Нашим може бути тільки мент на дорозі, що зупинить нас, занюхавши крабові патички. Патичок до патичка, а дєньгі к деньгам, як люблять казати жлоби. Штраф за їзду в бєзабразном відє – 100 умовних одиниць. Неофіційний штраф. А все ж менше, ніж 300. Віва корупція.

– Ніякої логіки, – каже на все наведене вище Стоґнєвіч.

– Ну та ясно, – погоджуюсь я. – Але як ти ще висидиш на одному місці, якщо не з треш-ресурсом для організму? Від хорошої їжі хочеться літати, від гівняної – сама знаєш що. А чим більше ми сама знаєш що, тим швидше зробимо цей тягомотний ролик. Вапроси єсть?

Ми жуємо і ріжемо. Віддивляємося ще клаптик знятого і ріжемо. І жуємо. Коли патички переморожені і не розгризаються, Стоґнєвіч носить їх покласти на батарею. Нас вперто ніхто не бачить.

– Воістину, людина – вінець творінь Господніх, – каже, звідкись вчергове прийшовши, Стоґнєвіч.

– Га?

– Ну та бо яка інша тварина може насцяти собі в око?!

– В око?… – я задумуюся про тварин.

– Ну да, в око! Коли ти вилізаєш зверху на унітаз громадського туалету, а бризка рикошетом летить тобі прямо в…

– Значить, феміністки мають рацію. Вінець творіння – таки жінка. Чоловіки сцять по-іншому. Там не долетить, нє.

Я механічно тру ліве око, стопаю магнітофон і витискаю в рота черговий псевдокрабовий членик.

Інколи, коли той вислизає зі свого целофанового презерватива на підлогу, в мене з'являється стратегічне завдання: вполювати його і вбити. Щоби він не напав на Стоґнєвіч. «Нє-е-е-ет!!!» – довелося б розтягнутим рапідом голосом кричати мені, задираючи очі догори. А я так не люблю. Тому я з силою, жорстоко затоптую підступний в'єтнамський патик важким черевиком (витримка – мінус 32 градуси Цельсія!) і гарчу страшним голосом: «Здохни, падлюка, здохни!!!»

Стоґнєвіч часто вважає, що я з'їхала з глузду, ця ідея – вже навіть її звичка. А зі звичок продвинуті люди сміються. Правда, вона й сама дуже щиро вміє сміятися. Аж до істерики. Що трохи дивно для психолога, котрим Стоґнєвіч числиться в реєстрах Міністерства освіти.

– Ну та так, – переводячи подих, говорю я. – Уявляєш: приходимо ми в магазин і кажемо: дайте нам нормальних паличок, без усіляких там часників і смаків копченої курки. Нормальних. Ріал стаф. Ми ж мисливці, а не якісь там споживачі. Ми ж не в комп'ютерні ігри з ними бавитися будемо. Ми, ветерани…

Вдома, коли Роздумський іде від нас заспокоювати свою завжди чогось нещасну красуню-дружину, ми залишаємося самі. Тобто тільки втрьох.

І тут уже надходить час інших розваг.

У Льотчика у вухах, у самих хрящах по верхах вух, два товстих срібних чан-майських кульчики. Я привезла їх із останньої подорожі для Кройба, але нам тої зими так і не довелось зустрітися. Брудно-біла зима, мертвотний лютий. Запекла гранатова кров довкола темно-сірого срібла. Другорядне відчуття забутої втрати.

Ми ретельно підбираємо музику для своїх ігор. Оперний спів на повну гучність, коли всі ввічливі і симпатичні сусіди-бюргери повкладалися спати перед напруженим трудоднем – це саме воно. Молода, талановита й поки що не визнана академічною корумпованою номенклатурою російська співачка Ольга Сендерська – yeah. Бо зазвичай оперний спів мене дратує як щось неприродне. А її голос чомусь ні. Хай навіть така попса, як «Il Corsaro» Верді.

Льотчик мовчить. Він ходить по хаті роздягнений до пояса і нічим не промиває продірявлених вух.

Стоґнєвіч курить на підвіконні свій честерфілд. (Компанія п'яних лондонських аристократів серед ночі біля сигаретного кіоску. «Честерфілд!» – оголошує один з молодиків, наполовину завалившись у віконце. «Один?» – «Ні, з друзями, сер!»)

Я вилізаю на барну стійку у вітальні. Я злізаю з барної стійки у вітальні, не в змозі пригадати, чого я туди подерлася.

Я йду на кухню і з шухляди зі столовим начинням дістаю три ідеально загострені ножі. Здається, для стейків. «Два стейки з кров'ю!» – наше зі Стоґнєвіч стандартне замовлення.

Сендерська з динаміків змусить ворушитися волосся й на черепі в мерця. Воно, кажуть, росте й після смерті, а от сусіди знизу – невідомо, чи ще сплять мирним сном.

Один ніж акуратно в руки Стоґнєвіч, другий доволі недбало в бік Льотчика. Той впіймає. Навіть зубами. Мересьєв, блядь.

Сендерська пронизує до кісток. От тобі й Верді, от тобі й заказуха.

У нас же все безкорисливо. І добровільно. І безпідставно настільки, що аж скидається на доброчинність.

Раз! – гострий ніж по тілу льотчика. Мене завжди хвилювали його плечі. Особливо це, ліве. У Льотчика хіба лиш сіпнувся кришталик в оці, в усьому ж іншому він був просто пам'ятник індиферентності. Чи пам'ятка Витримки. А от російське слово «самообладаніє» варто замінити на «онанізм».

Не вимовляючи ні слова, ми по черзі робимо на тілі одне в одного тонкі повздовжні надрізи. Якщо за секунду по тому рухну-тися надто швидко, кров капне на білий дуб підлоги. Ви знаєте, як кров розповзається по химерній структурі деревних волокон? Ці лінії життя не повторюються.

Я беру зі скляної полички пляшку «Old Pulteney», відкриваю її і поливаю 12-річним алкоголем рани своїх друзів:

– Привітайте Whiskey Goddess! [32]

Біль і голосний оперний вокал. Самі собі маніяки. Криків у таких умовах ніхто не почує – вбивайте себе, скільки влізе.

– Хоч би щось відчути, хоч би щось відчути… – долинула мантра звідкілясь із минулого. Там одна дівчинка повільно й терпляче завдавала собі болю, страждаючи від того, що не може любити. Тобто страждаючи від того, що не може страждати. Вона робила це, допоки не померла. Та дівчинка була я. Потім з її шафи вийшла інша дівчинка. Також я. Відтепер і надалі кожна я буде страждати так, як годиться. Натхненно й поривисто. Синхронно з іншими. А не хочуть – так хто їх питатиме?

У домі все загалом чорно-біло-червоне. Бутан і Шрі-Ланка. Еклектику кров'ю не зіпсуєш. Чистий елемент – чистий колір. Чесний біль.

Прибиральниця добре знає, як вправлятися з цими плямами. Знає, що де чим затерти і чим заліпити, щоби вчорашня арена йобнутих гладіаторів знову скидалася на тихе родинне гніздечко.

Тонкими цівками кров, короткими вдихами життя. Сумно, затягнуто, але красиво. Краса як білий порошок. Чи готовий ти померти за красу? Чи то пак від неї? Бо краса – найстрашніша з тортур.

00:00:00:14

Стоґнєвіч казала, що вміла робити все це: плавати на байдарках по сибірських річках, пірнати з совковим аквалангом у підводні скелясті печери, ходити вночі всліпу тонкими стежками понад гірськими урвищами, запливати на понаддовгі відстані, випливати з епіцентру водовертей і вискакувати на ходу з «Жигулів».

Я ніколи не бачила нічого з того, що вміла Стоґнєвіч. А навіщо? Я й так її любила. Без усіх цих афішувань поламаних кісток, порізаних животів і сорокаградусних температур, що передували станам глибокої коми.

вернуться

32

Богиню Віскі (англ.).

18
{"b":"13250","o":1}