ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Потім вони зупиняються біля відлюдного мотелю, в неї вже є ключ – все зарезервовано наперед, хазяїн якщо ще не пішов спати додому, то давно вже хропить під телевізором десь тут, але неблизько. Його хропіння не чути. Дівчинка може бути спокійною, відмикаючи наручники з ніг свого бранця-обранця («Це майже як ходити на руках, так, падлюко?!») й заштовхуючи його до кімнатки. Там вона кидає його на ліжко, пришпиляє знову, тепер уже за руку, слабке світло тьмяно лиже фалди важких темно-червоних порохнявих штор (спизджено у Лінча і в тих, хто це вже в нього спиздив), розрізає ножем його сорочку, здирає з рота скотч і наближує свій рот до його (тут усе вже зовсім крупняком), відтак майже пошепки, зі злою іронією, каже:

– То чого хочеш ти? Безсмертя?… [39]

Тут зі стіни, повертівши шалено кілька разів стрілками у зворотному напрямку часу, падає масивний кічовий годинник, якесь таке щастя початку 80-х. Картинка змінюється на просвітлено денну. Починається сторі типу «Как ета всьо праіза-шло або shit happens». О. А може назвати картину SHIT HAVENS? Ну добре, не буду. Хоча янгольської музики в картині мусить бути дохуя.

Що саме? Ну, яка-небудь опера. Чи ні, ліпше камерний оркестр. Він мусить аж перепонки довбати трагічністю й патосом вишуканої музики. Вона звучатиме з динаміків автомобіля. Іншого автомобіля, хоча… Щоби від вібрацій сабвуфера дамочки на найдорожчих місцях кінотеатру збилися у кремових істериках, кінчили б і повмирали на руках у роздратованих такою красою чоловіків… Ех. Ну лана, хтось тут захопився.

Але сцена музики в машині мусить бути кульмінаційною. Краса як кульмінація. У самому фіналі, чи дуже близько перед ним… За кермом сидить 60-річний сивий чоловік. Красивий і успішний. В дорогому пальті у своїй дорогій машині. Він ніколи не наймає водіїв, бо любить все робити сам. Поряд із ним – той самий ан-тоніо-бандерас, котрого збирається (збиралася? збереться?) замочити наша дівчинка. За ним на задньому сидінні – сумний юнак років двадцяти шести. Його очі блакитні, а волосся пухнасте й біле. Він пронизливо зирить за вікно, намагаючись не думати про свій смуток і того, хто ліворуч. А ліворуч від нього – та сама наша дівчинка. Вона не зв'язана і рот у неї не заклеєний, але зрозуміло, що тікати їй однаково немає сенсу. Вона приречена. Ця трійця везе її туди, звідки їй ніколи вже не повернутися. І робити це, судячи з усього (а з чого – з усього? З нашивки «маніяк-ветеран» на лацкані пальта?), вони будуть ввічливо, болюче і довго…

Ну от і всьо. Шматок торта «Інтрига» фабрики карла-марла. Залишається розтусувати по полицях усі ці «хто-за-що-коли-чого-по-чім-уся-бадяга» і сценарій готовий. А вже потім розпочнеться справжня робота, бо не можу я літературу й візуально-звуковий ряд окремо бачити – така от біда неаналітичного розуму. Запакуйте все в комплекті, обгорніть зірчастим папером і надішліть, куди звелено. Happy Birthday, місіс Дула.

00:00:00:17

Таке враження, що Дафліш час від часу зринає, аби тільки закотити істерику. «Чого так часто приїздить цей Верто-Льотчик?! Хто такий Психіатр? Думаєш, я не бачу, якими очима дивиться цей малолетка Долоріо на шторку роздягалки, коли ти міряєш плаття?!»

Таке враження, що Кройб розвиває собі асоціативне мислення, відповідаючи на мої листи. Тобто запитуючи щось у своїх відповідях на мої листи. Одним реченням. Знак питання і «Я люблю тебе» як запрограмований підпис.

Бувають у коханні люди-автовідповідачі. А бувають люди ні-в зуб-ногою. Ну і до чого це тут?

Здається, я просто ставлю не на тих конисьок. Я купую собі музи у супермаркеті, й вони виявляються одноразовими, хоча на упаковці брешуть super long life. Їх один раз використаєш, ніби й відловишся, якщо встигнеш, поки не скисло, а потім – фініш. Мотлох. І ніби й шкода отак брутально викидати геть, воно ж тобою розпаковане і тулиться, липне, хоче, щоби ти стала йому «або вся – або нічого!» І ти, замість чесно сказати «або нічого», тягнеш, вагаєшся – чи вже пора відкрити дверцята смітника під мийкою і кинути туди цю свою 18-річну виснажену музу. Також і 45-річної шкода. І ще якоїсь. Як Плюшкін галі-мий, їй-бо.

00:00:00:18

– Да-да-да-да-да! – волає Стоґнєвіч. – Ілі «мустанґ» старий, ілі вот ету!!!

– Москалів не покатаємо, – злорадно кажу з іншої кімнати я.

– Ой ну ладно! – Стоґнєвіч відриває пику від монітора. – Всьо! Беремо цю. А «мустанґ» я собі сама потім куплю. Нєфіґ тобі на машині маєй мєчти кататися!

Я заходжу в кімнату до Стоґнєвіч і впівока зиркаю у монітор, встигаючи оцінити й принади тачки, вибраної нею, і свою купівельну спроможність.

– Ага, я тобі довіряю, – недбало-патосно змахую рукою я. – Гроші у тумбочці. Не вистачить – маякни Куку. Він намутить таку ж, але втричі дешевше…

Так у нас з'явився червоний кабріолет. Марка значення не має. Звемо його просто – «білочка».

00:00:00:19

Коли в машині сидять разом три, а то й чотири митці, концентрація потенційної ідейної енергії над ними стає такою крутою, що хоч ножем нарізай і на хліб намазуй. Коли ці так звані митці покурять марихуани, їм починають чухатися голови під їх антенами. Знаєте, чим відрізняються пересічні громадяни від творчих одиниць? Цими ж таки антенами. У звичайного, благопристойного й психічно нормального обивателя антенка худенька й ребриста, як на радянських будинках початку 80-х. А в митця, поета, режисера, композитора чи художника антена сателітарна. Велетенська. Кріпиться довкола голови. Як ота шапка у Папи, як там вона називається. Інколи митець забуває про свою шапку мономаха і тупо нічого не сприймає. Мізерна суєта «невідкладних справ» затуляє Божественне світло. Пардон, екранує електромагнітні хвилі. Чи просто цифрові біти. Тож добре, коли лоб під кріпленням антени чешеться і ти зненацька згадуєш, що вона у тебе є і ти, дебіл, пройобуєш свій час.

Dot-Com-Soul.com.soul

І тоді так іноді стається, що тобі на дорозі трапляється Губка: щоби ти своє все не проїбав і швиденько реалізував, що тобі лишилося. Губка, як і Тюбик – елементи Божого плану. Тобто – дві другорядні інстанції для тих, хто не може рухатися прямісінько коридором (за його видимої відсутності) інстанції першої. Народжуємося ж ми всі однакові. Коротенькі товстенькі струминки чистої води. І починаємо лізти, як патьоки дощу лобовим склом – вверх. Коли тисне силою врізання авто в повітря.

Ліземо ми, ліземо. Мусимо дістатися до заданої точки Self. Смерть – кінцева реалізація. І як уже в кого вийде дістатися цієї точки, в якому стані, в якій консистенції – ото так і реалізував він свій шматок Потенціалу Божого.

Коротше: ти або живеш «нормальним» життям з роботою, сім'єю, дітьми, вечірнім ток-шоу, всією цією безпекою, і заростаєш цим безпечним тюбиком, або живеш хуйзна-як. І те, що вони, тюбичні, ховають і накопичують усередині, ти розбазарюєш наліво й направо. Бухаєш там, трахаєшся без особливого розбору, влаштовуєш зухвалі паті та безпонтові нарко-тріпи. Коротше, ще трохи такого життя – і хуй що з тебе лишиться, твоя струминка просто випарується, і все. Тоді Бог бере губку і підкладає її тобі на шляху, бо по-іншому просто не можна. Або ти не хочеш по-іншому. Ти просто всотуєшся в губку, а потім тебе ВСЬОГО, до крапельки з неї витискає. Все, ти все зробив, що міг зробити за життя. Тебе витиснуто через цю губку з наркотиків (ооо, відчуття життя в десятки разів інтенсивніше!!! Мене пре, пре! Я творю! Я горю!!!), фатального кохання чи ще якоїсь біди. Ти бігом створюєш свої ліпші картини, музику, тексти чи будь що, і сра-ний «широкий загал» хоч і вказує при кожній лівій нагоді, що все це – наслідки ЛСД, не може заперечити відблисків Геніальності. Ти спалахнув і погас. Lived, блядь, fast, і died, блядь, young. Радуйся, якщо на губці не лишилося жодної краплинки тебе. Інакше б довелося ще трохи жалюгідно жевріти, поки здогадаєшся застрелитися з рушниці, бо це ніяке не життя.

вернуться

39

Перекручена цитата з «Перверзії» Ю. Андруховича.

24
{"b":"13250","o":1}