ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Інші ж, ті, що вибрали безпеку і закупорилися у своєму тюбику, поступово гуснуть. Спершу витискають себе у життя більш-менш щедро, відтак трохи менше й не так охоче, згодом взагалі забувають, що треба кудись там іще витискатися, а коли раптом згадують про те, що лишилося ж, мабуть, щось ними «нєдопєтоє і нєдожитоє», виявляється, що вони вже геть всохли й заскорузли, і чорта лисого тепер кудись випхаються. Все скінчилося, заледве розпочавшись. Майже повний тюбик із простроченою пастою життя викинуто у відро під раковиною.

Але є ще треті. Святі. Генії. Дистриб'ютори й монополісти Божої благодаті. Їм вдається такою ж чистою і рівною струминою долізти до точки SELF, нікого не пошкодивши дорогою, а тільки роблячи всіляке добре і вічне. І навряд чи вони помітили, що всю дорогу десь за рогом на них чигали губки з тюбиками.

00:00:00:20

Life's too short this time… [40]

Стоґнєвіч, моя єдина люба подружка, збиралася звалювати в ненависні Штати. На п'ять років. Аби ще в Індійські Штати – кудись до Кашміру чи Західного Бенгалу, ато… Хоча ні, якраз Кашмір – це грьобана гаряча точка. Несвідомо вилізла-згадала-ся, падлюка. Але ж їхати свідомо у Вашингтон… ну нє. Як каже моя бабця – хай Бог милує.

– От же ж фак, йобанаврот. О кептен, май кептен, на кого ж ти мене, сироту, покидаєш? – шипіла я.

Відповіді на риторичні запитання приходять не відразу. Стоґнєвіч, не без вродженого мазохізму, давала зрозуміти, що тут зі мною і так лишається достатньо люблячих і дбайливих людей. Люблячих – так. Дбайливих – так. Але скільки з-поміж них тих, котрих можна вважати справжніми друзями? І кого взагалі так можна називати? Тих, хто любить тебе і не хоче при цьому трахнути? Чи все-таки варто розширити ці рамки? Чи навпаки – ще щільніше їх звузити?

Стоґнєвіч я завжди вважала справжнім другом. Ба навіть ледь не єдиною подругою. Жінкою номер один у моєму житті.

А вона не вірила.

Втікала ночами з мого помешкання посеред зими, їхала на окраїну до Дафліша, разом простивши йому всі минулі лажі, він проводив її до якоїсь заводської вишки, а сам дріботів назад до теплої квартирки, вона дряпалася, чіпляючись за арматуру, на самий вершечок і сиділа там ледь не до ранку, вдихаючи холодний вітер. Або ще вискакувала на повному ходу з таксі. Або ковтала «екстазі» і танцювала до напівприсмерті на якому-небудь d-n-b паті… Принаймні в холодні вулиці я вірила точно.

– Чого? – питала я її, відчиняючи важкі двері над ранок.

Знову не було відповіді. А це тільки ускладнювало. Ця її нав'язлива, параноїдальна ідея часами переростала у справжню фобію, і одного дня могла просто задушити нас обох:

– Ти знайшла кращого за мене. Я тобі непотрібна. В тебе мені є чудова заміна. Він об'єктивно кращий.

Наша пісня гарна й нова, давайте поставимо її на луп, блядь.

Як вибити цю хворобу у Стоґнєвіч із голови, я не знала. І Психіатр не знав нічого кращого, окрім як просто припинити з нею будь-яке спілкування, але мені таке не підходило, тож він замовк. І вона сама не знала, тому-то й пробувала на собі усі ці механічні способи витрушування гівна з голови – так ми витрушуємо рештки кетчупу зі скляної пляшки, дико дратуючись, що нічого не випадає нам у тарілку.

«Я тебе люблю» – писала я Стоґнєвіч чесні меседжі. А вона вперто в це не вірила, час від часу видаючи щось зовсім несподіване. Чи знаємо ми, що твориться в головах на позір добре знайомих нам, найближчих до нас людей? І чого демони, що населяють їх голови, незрівнянно їм рідніші, ніж найпрекрасніші ми?

– Це ж не ти так дієш, – намагалася я повернути Стоґнєвіч до Стоґнєвіч. – Я знаю тебе зовсім іншу. Веселу, дурнувату й по-хуїстичну. Ця сумна, понура потвора, що говорить весь час тупо одну й ту ж фразу – це не ти, це хтось інший! Не давай йому жити твоє життя, чуєш? Не давай. Я з тобою хочу час проводити, не з ним. Я тебе люблю.

«И я тебя люблю. – писала у відповідь вона. – Этого и боюсь.:) но я тебя даже не люблю. Мое чувство к тебе гораздо выше. Я даже не знаю, как сказать. Оно скорее похоже на то, что, например, испытывал бы Купидон по отношению к Амуру. Оба одинаковые божества. Просто разных религий, изображались по-разному, но несли одну суть. Или что-то такое… Хотя мы скорее Марс и Apec:)

Просто я даже не хочу вербализировать то, что я чувствую по отношению к тебе. Потому что это гораздо чище, чем банальнаялюбовь, да и гораздо сильнее и выше. Такая себе необоснованная, яркая, сильная искра. По значимости круче олимпийского огня, поэтому нах олимпийских богов!

И еще. Когда ты пишешь «твоя я» или что-то подобное… мне немного дико… Но при этом дико приятно. Хотя я даже не знаю, когда придет осознание этого факта. Мне для этого не хватает, наверное, эгоизма. Не хватает его, чтобы забрать тебя в Штаты. Не хватает чтобы о-очень многое тебе рассказать, сказать. Но хватает, чтобы не верить в это. Фу. Я – это фу! Я как письма счастья, только еще хуже. Учти».

Ну, але зрештою вона нікуди не поїде. Бо, незважаючи на всі між нами лажі, я цього егоїстично не хочу. Я хочу, щоби вона жила тут, поки я тут живу. Хочу, і все. А бажання придурків завжди здійснюються. Правда, Боженька?

00:00:00:21

Як же мені потрібно когось особливого на головну роль, о Боже, як мені потрібно… І як важко буває під'їхати до цього особливого плавно, ненав'язливо, не так, щоб одразу з конкретною пропозицією, гм. Бо від конкретної пропозиції воно може конкретно відмовитися… Тим паче за нею – OK, Трішо, будь відверта сама перед собою – стоїть не що інше, як бажання цим особливим заволодіти. Ще не зрозуміло, для чого, і навіть саме бажання ще не ясно оформилося, та все ж. Якесь передчуття підказувало мені, що діяти треба плавно і виважено, і тоді, можливо, цей його запах, що мучив мене безсонними ночами, ця його шкіра, до якої я торкалася хіба що під час привітального поцілунку, ці контури тіла, приховані від моїх захланних очей під одягом, одного дня стануть моїми. Тож давай, Трішо, вперед, напружся і ліпи свій сценарій. Чим таємничішим він буде, чим незбагненнітим, чим менш завершеним, тим більше в тебе буде приводів із ним бачитися, щось йому розповідати про це і ні про що, дивитися разом із ним твої улюблені фільми, мати пізні сніданки в кав'ярнях історичної частини міста і просто вдихати запах його близькості.

Ну от. Так і маю собі тепер: щодня треба щось писати, щоби мати приводи з ним зустрічатися. Sous pretexte de [41]. Пишеш = бачиш. Не пишеш = куриш бамбук. Господи, ну як іще краще Ти міг би простимулювати мій творчий процес?! Га? Спасибі Тобі. Давненько я вже не закохувалася сильно, як у дитинстві.

Дитяча закоханість від дорослої відрізняється тим, що вуси-ки-щупальця її відходять не від статевих органів, а десь з-під грудей. Так, що аж трохи піднуджує. І дико не хочеться т. зв. взаємності – принаймні її передчасних проявів. Бо меджік пропаде. І буде те саме, що й із теперішніми сімома коханцями. Нехай цей буде восьмим і непочатим, поки що. Такий от непочатий край роботи – very energetic treasure [42].

Тим часом свято краси та істерики продовжується. Тріша Торнберґ стає «Модним Режисером 200*-го року», тусує на ґламурних церемоніях, блює від ґламурних церемоній (чи від порошку, підсипаного організаторами в її шампанське, щоб отримати шаровий скандал для преси?), ходить на покази місцевого прет-а-порте, співчуває місцевим дизайнерам, отримує пропозиції побути манекенницею на показі японського стріт-фешену, до знудження і потемніння в очах танцює на дискотеках, цілується з обдовбаними білявками по клубних туалетах і спостерігає за іншими «панками і нонконформістами», що раді погоцати під поп-музичку.

вернуться

40

Цього разу життя закоротке (англ., неправильно почуте з пісні MOR-СНЕЕВА).

вернуться

41

Під приводом… (фр.).

вернуться

42

Вельми енергетичний скарб (англ.).

25
{"b":"13250","o":1}