ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Ми відразу ж створюємо безпорядок довкола ліжка – зазвичай я так помічаю свою територію. А Давид просто довірив мені порпатися в його речах. Дієвий рецепт: кілька десятків секунд, кілька художніх жестів кидання трусів і футболок – і гніздо готове! Заходьте, любі домочадці, несіть яйця на радість людям. Ой.

Шось я заганяюсь.

– Тобі помити голову? – питаю я в Давида. Це ще один сакральний для мене процес.

Так, помити. За це він нагріє мені ліжко. За це я не вдягатиму на себе нічого, крім білосніжного рушника. За це він теж погодиться зняти з себе все, щоби:

– Не заважати тілу дихати. Воно і так втомилося від довгої їзди.

– Не такої вже й довгої. Дві години п'ятдесят хвилин.

– І п'ятсот кілометрів. Ну так, дуже й дуже непогано, чемпіоне.

Ти підсуваєшся ближче і проводиш рукою по його гарячому голому тілу. Чомусь перше, що спадає на думку – «палюча чистота і неприступність». Оксамитова шкіра. Чудовий тонус. Най-сексуальніший живіт планети. Ідеально чистий, без жодного волоска низ живота з рельєфними венками. І…

– Ого! – ледь не скрикує Тріша, натрапивши долонею на його «дівайз». Якщо якісь баби і носяться з культом великого члена, то Трішу це якось не особливо переймало. Але тут…

– Тут у тебе просто об'єкт зацікавлення для антрополога.

Давид, здається, здивувався.

– По-моєму, все як у всіх?

– Н-да, хлопчику мій. Гуманізму тобі не позичати.

Тим часом Тріша гарячково думала про те, що секс із такою радістю зараз буде рівносильним добровільному походу на вірну смерть, тож плавно й хитро перевела стрілки на оральні взаємини. Всі задоволені – діти сміються, жінки аплодують. Одна лише Тріша скрушно зітхає про те, що глотка її, виявляється, не така вже й глибока.

– Але нічо'. Ми над цим попрацюємо.

Авжеж. Наступного ж ранку. Годині о сьомій. Десь після двох годин сну. І тоді, коли сонні тіла подають перші імпульси ранкового воскресіння, ніхто особливо не думає ні про антропологію, ні про самогубство. Все усвідомлюєш уже в процесі. А він, варто сказати, хоч і був дещо некерованим і болючим – дорва-лися-таки дітки одне до одного – забирав дух у довгострокову позику.

– Ніколи… Нічого… Подібного…

А подруг тим часом усе це підслуховував і пильно запам'ятовував.

– Мудак, – з любов'ю прошепотіли Тріша з Давидом.

00:00:00:01:02

Йобанаврот. До запланованої зйомки часу лишилося вже зовсім мало. А у мене ніяк не закінчаться кастинги. Інколи я навіть питаю себе, чи взагалі я їх розпочинала, чи мені це все тупо сниться, чи просто я проводжу їх у якомусь спеціальному місці з назвою «Концентраційний Табір Повних Нездар». Ну нема, нема, окрім Давида, хлопчика на головну роль! І дівчинки потрібної теж не знайдеш ані в жодній шухляді, ні в жодному театрі-студії, сраці-мотиці чи на акторському відділенні денної форми навчання.

– Ууууу!!! – деколи вию собі на місяць я.

– Увг, – лаконічно відповідає мені сусідський собака.

«У» – клеять наліпку на заднє й переднє скло ті, що тільки-но почали їздити, а деякі тьолки збоку ще тулять попередження про особливу небезпеку – наліпочку з черевичком-шпилькою…

Мій ручний Психіатр нещодавно став свідком милої історійки за участі цього «У».

На світлофорі намагалася зрушити білявка у якійсь красивій спортивній машинці (Психіатр не шарить в марках і плутає кольори, так що сорі за брак деталей). Машинка в білявки була, як на лихо, з механічною коробкою передач… Ясно, що з нею в білявки «У» були певні складнощі. Ну не може жіночка рушити з місця і хоч ти гопака танцюй у неї на лобовому! А позаду ще й машина з міліціонерами. Милими такими, не особливо підйо-бистими. Білявка все ж таки, машинка ж дорога, знову ж таки. Ну вони й затівають щось таке:

– Девушка, нє нєрвнічяйтє… Так. Сцеплєніє да канца вижмітє…

І все це в гучномовець. Від чого білявка «У» ще більше, ясна річ, нервується і ще раз глохне.

– Так. Єщьо раз. Нє переживайте. Щас палуцца. Сцеплєніє єсть? Теперь на газ так па чуть-чуть…

Нє-а. Знову заглохла.

– Ну, на газ так пла-а-авнєнька… – волає з гучномовця. – О! Што – нет? Ну єщьо разок.

З тих усіх нервів бідолашна білявка замість першої передачі ввімкнула спереляку задню, і – о чудо – їй вдалося газонути! Прямісінько задом по писку міліцейської машини.

Настала пауза. Секунд на тридцять. Відтак із того ж гучномовця із зітханням донеслося:

– Блядь, я так і знав, що ця сука нас в'їбе.

Такі вони, усі ці небезпечні «У». А ще так назвав свій роман Ерлен Лу. Я вчергове журюся тим, що у світі бракне простих слів і відкритості, замість дурнуватих слів-вербалізаторів «найвищих естетичних переживань», а то й простої звірячої радості. Бє.

Нема достатньо наїву, що ж поробиш. Інколи взагалі є лише Хельґа, директорка моїх картин, і я. «Дві мєрзавкі» – вона нас називає. І найстрашніше те, що у наших спільних аферах, взаемних прикриттях і обведеннях довкола дванадцятиперсної кишки довірливих представників т. зв. сильної статі ми послуговуємося ТІЛЬКИ простими словами і відкритістю. А як же ж інакше грамотно брехати?

– Я ні хуя не вмію робити добре! – кажу Роздумському, потягнувши спину й руку після невдалих спроб потріалити на велосипеді. Власне, не просто кажу, а нию. І не продовжую своїх спроб не тому, що не виходить («У тебе всьо виходить! – кричить Роз-думський, – Я взагалі не розумію, чого ти зупиняєшся…»), а тому, що лінь вже засмоктала мою голову і скоро добереться до яєць. Тоді я вже нізащо не випхаю їх в комплекті з дупою геть із сидіння тачки в широкий світ. Так там і помру. І єдиним моїм сексом буде секс із цим грьобаним сидінням, а навіть не з ручним гальмом, що пасувало би для цього значно краще…

– Трішо! – видирає мене Роздумський із мого квазіонаніз-му, – ти нічого не вмієш робити добре, крім як знімати кіно і зніматися в ньому. А ще водити авто й віртуозно брехати.

– Досить, всьо! – я махаю на нього здоровою рукою. – Машину я воджу як гамно. І брехня сімом людям одразу не завжди тягне на пуліцерівську премію.

– По-моєму, брехня – це найкрутіше твоє мистецтво, люба, – Роздумський-собака скаче у своєму бані-хопі так високо й круто, що з довколишніх вікон ледь не випадають домогосподарки. – Брехня, ти знаєш, найбільш енергозберігаюча практика. Таке потужне укріплення свідомості… Контроль твоїх рухів, жестів, поглядів, слідкування за фактами. Крутішим чи, швидше, рівним за силою стимулом розвитку може бути хіба що перманентна тяга до самовдосконалення…

– Угу, – зітхаю я і відкручую переднє колесо ровера. – Поїхало я додому.

За кілька хвилин велосипед сяк-так запхано на заднє сидіння залишеного на мою совість Кукового джипа і той-во… ми жартуючи погнали чужі ягнята до води.

00:00:01:03

Секс і автомобілі. Більше нас мало що цікавить. Реально тупі ублюдки, нє? Наші фільми про. Наше життя з. Щойно потрахавшись, ми хочемо ще і ще. Щойно поставивши машину під домом, ми знову хочемо крайньої лівої смуги і швидкості 234. Сьогодні таким був рекорд. Так мент сказав. А вони за базар атвєчают.

Секс і тачки. Нас знімають на обкладинки пиздуватих ґлоссі-журналів у ролі багатих людей. Ха. Ха. Ха. Звідки їм знати, що всього цього «багатства» можна позбутися за лічені секунди, так само як і взагалі всього життя, коли займаєшся оральним сексом на швидкості 234.

– Сучки отримують все, – кажу я йому, поклавши трубку після розмови з черговим редактором ґлянцу.

– І кулю в лоба в тому ж числі, – каже з дальнього кутка мого особистого Несвідомого одна культова подруга.

– Стовідсотково, – каже він. – Все.

– Але… – я беру його руку з красивими довгими пальцями і кладу собі на стегно. Туди, де закінчується панчоха.

– Що – але?

– Але! – мені не хочеться казати йому про кулю і про те, що хтось із вері оріджінал критиків обов'язково додав би «І па заслугам», назви я фільм саме так. Сучки отримують все. Мені не хочеться думати про 100 % і приховану в них вірогідність зйобу від відповідальності. Зйоб – він всередині тебе, він рідний брат свободи. Але зараз всередині мене – я зняла трусики саме тоді, коли нас вперше зупинив даїшник – уже був його палець.

29
{"b":"13250","o":1}