ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!

– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!

– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.

Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.

Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.

– О. А казав – немає тьолок…

– Хто, Оля? Оля не тьолка.

Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.

Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.

Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.

Але ж ось вже показують його фільм.

– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.

Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…

– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»

Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…

– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?

– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?

– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.

– Добраніч, – спокійно відказує він.

Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.

Жодного поруху в мій бік.

Я просто поїхала геть.

Я просто упиздячила в нікуди.

Я просто…

На хуй.

00:00:01:11(а)

Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.

Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…

– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.

Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56]. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.

Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.

– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.

– Весь цей постмодернізм?

– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.

– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.

– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.

Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.

– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?

– Хто?

– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна-чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?

– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево-водяною свіжістю. Воно само так хоче.

Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.

У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.

вернуться

56

Тут мені хотілося би навести СПРАВЖНІЙ текст листа запорожців турецькому султанові, без змін і доповнень, таким, як його наводить в своєму дослідженні на ст. 69 (текст зберігається у Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга) визнаний історик козацтва Д. Еварницький (після революції Яворницький). Це щодо історичного аспекту «страшного паплюження» солов'їної мови.

ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

«Ти, султан, чорт турецкий і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твоє війско пожирає. Не будешь ты, сукін ты сыну, сьшів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боїмось, землею і водою будем биться з тобою, распрьоб твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александ-рійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злоди-юка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук и нашего хуя крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою въоб. От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, якиі і у вас, за це поцелуй в сраку нас!»

Кошевой атаман Иван Сирко зо всім кошем Запорожськім.

37
{"b":"13250","o":1}