ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Ти чудова, – раптом каже Нуріель. – Ти чудова саме така, як є. І всім іншим просто не варто паритися.

До чого він це? Хм.

Я інколи втомлююся бути собою. Забагато відповідальності, чи що… У вас таке теж буває? А іншим разом страшенно прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою, ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило, що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.

– Добре, що ми разом. – Робить, як йому здається, узагальнюючий висновок з усього, що відбувається, янгол Нуріель Долоріо.

Ми не разом – безгучно й сумно посміхаюся я. Я ніколи ні з ким не разом. Я не можу бути разом. А чи хтось із нас може?

Мовчання і тільки шум двигуна. Тільки шрумкання коліс по вибоїнах і трамвайних коліях.

– Ой Боже, – кажу я Янголові, і він навіть не виправляє помилку у звертанні, – знаєш, що в мене зараз в голові? Група «Чиж», пісня про то, шо «ти ушла рана утрам»…

– Я теж колись таке слухав.

– Та всі таке колись… але не важливо. Важливі самі ці флеш-беки з часу, коли тобі було вісімнадцять і світ сприймався на цьому зламі голим і прямим. Так добре, що бодай зрідка це відчуття може повертатися до нас. Хай навіть у супроводі гівня-ної музики, від якої чогось хочеться плакати.

Янгол мовчить.

Важливі не стосунки з людьми, не кар'єра, не місце десь там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра, становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться напружуватися, коли все за-шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа? У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості! А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих себе…

У мене трохи течуть сльози, але то таке. Мені за п'ять хвилин ще вигорить розридатися просто на швидкісній трасі, коли з-під коліс вилітатимуть у сіро-жовте небо голуби. Повніше відчувати диво життя я могла хіба що в ті горопашні вісімнадцять, коли дивилася на мокру бруківку і трамвайні рейки, плачучи від усвідомлення того, що наступний трамвай може запросто стати останнім у моєму смішному житті.

Нуріель довго виходить з машини і довго прощається. Я знаю, він хоче залишатися поряд, але світлі поряд з темними не ходять. Хоча інколи я не зовсім впевнена, хто з нас який. Відтак я їду, телефоную Льотчику – якщо вже сьогодні потягло на крила – розповідаю йому щось дурне і радісне про культових вампірів, джойнти й дурнуваті арт-вечірки, виговорюю останні гроші на мобільному і тим заспокоююсь. І тут же бачу, що від Давида за цей час надійшло аж три повідомлення. І всі вони штибу:

Хочу написати Тріші щось приємне, але настільки втомився, що не можу думати ні про що, крім тебе, Трішо, я тебе люблю»…

Я відразу відповідаю: «Невже ти не розумієш, що страждання, котрих завдаєш мені, значно корисніші для моєї душі, ніж вся твоя любов укупі?»

Але грошей на рахунку нема. Повідомлення не відсилається, й від того його сенс глибше карбується у мене в мозку.

Я люблю Давида. І він, імовірно, теж цілком по-справжньому любить мене… Але архетипова його «аїдіше мама» авторитетно посилає мене к їбені матері.

Чи є мені сенс боротися за цього хлопчика, видираючи його з цупких обіймів ревнивої матки? Вашу відповідь ТАК повідомляйте за телефоном 8-800-48-50-67, відповідь НІ маркуйте в нього під вікном на свіжому асфальті.

Взагалі, стосунки з батьками набирають якихось монстря-чих вивертів ледь не у всіх моїх близьких. Батьки Стоґнєвіч спершу ховали її документи, аби не втекла за кордон і там не вийшла за мене заміж, відтак уже давали благословення на наш шлюб, а потім якось вночі шепотілися між собою, а Стоґнєвіч усе чисто чула:

– Прикинь, отец сказал, что никогда меня не любил, даже немного ненавидел и никогда не чувствовал, что я его ребенок, в отличие от моего брата. А мама сказала, что любила, но тоже за ребенка своего никогда не считала… Прикинь! Днем Настя нашла на мне седые волосины. Вот это дискотека!

– Ми всіх переможемо! – якесь отаке, ні туди ні сюди, кажу я Стоґнєвіч, але їй це цілком підходить. Так само підійшло би для втішання, якби я зараз проголосила маніфест із неоромантизму, білль на захист прав споживачів ЛСД чи пакт Молотова-Рібентропа… М-да.

00:00:01:12

За що я люблю свою милу подружку Стоґнєвіч, так це за такі епоси. Ну бо як тут не любити:

«… У моих соседей затяжной ремонт. И если раньше они его начинали часа в 3 дня, то теперь делают это примерно с 7-ми утра.

Я как-то спросонья им позвонила и попросила: «Если вы не выключите сейчас же дрель, я приду к вам, оболью каждого из вас бензином, потом подожгу вас, а пока вы будете метаться в агонии, вы сможете своими, уже вытекающими к тому времени глазами, наблюдать, как я буду этой дрелью просверливать головы вашим детям…

Уже 5-й день они даже не топают. Я вот думаю: может, пойти извиниться?

…А если не извинят, сказать, что приду к ним ночью и по-высверливаю им печінки»…

Ну що ж – прогрес у нас явний. В листі вжито українське слово «печінки». І вжито дуже правильно. З цим жоден дієтолог сперечатися не стане.

00:00:01:13

Прощавай, кохане місто. Люблю тебе так, як не любила ще жодне місто на світі, ти моє тут кожним склопластиковим пакетом і пластикового пляшкою, я вже мовчу про всяку там історично-архітектурну спадщину. Я так люблю тебе і хочу жити в тобі, у цьому най-гарнішому твоєму куточку, де з кожного вікна видно по церкві, а на свята ці вікна можна відчиняти і дивитися, як під церковний передзвін на даху танцюють ворони. Я люблю цю мансарду, цей під'їзд, цю вулицю зі смішною назвою, але злі люди розлучають нас. Хіба ж вони любитимуть це все так, як вміла любити я? Хіба вони зможуть шкірою відчувати красу, а внутрішніми органами насолоду? Це вони окупанти, а не я, хоч вони й номінальні господарі цього помешкання.

– Ера нашого ґламурного трешу скінчилася, – каже Тріша Торнберґ Долоріо. – І нічого ти тут не вдієш. Етап є етап, і це нормально. І тільки я можу покидати видимий спокійний добробут і милитися туди, де кілька днів тому землетрус убив три тисячі людей, а тижнів за два очікується виверження вулкана, що за тридцять кілометрів від мого будинку там…

– Мені цього не зрозуміти, вибач, – каже Долоріо. – Я, певно, надто прагматичний і раціональний.

– Раціональність моя атрофована… – зітхає Тріша. – Ну та нічо', я девушка така. Мені завжди всьо заїбісь і буде так, як хочу. Якщо хочу правильного. Та ще й із бонусом. Плюс 25 % безкоштовно.

Долоріо відмовчувався. Всією цією історією насильницької евакуації Тріші та її «змінних близьких» з розкішної оселі він мало переймався. Робив лише конкретні пропозиції: живи у мене з моїми батьками. Тріша казала – ні. Живи зі мною за місяць на іншому березі. Тріша казала – ні. Тріша жила або в центрі, або на відстані десяти тисяч кілометрів від нього. Тріша завжди лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама тихенько чатувала на той найжирніший і найсвіжіший шмат, що наснився їй якось у дитинстві.

38
{"b":"13250","o":1}